Військовий досвід змінює не лише тих, хто перебуває на фронті, а і їхні родини. Після повернення додому військовим та їхнім близьким доводиться адаптуватися до нових обставин, і в цьому процесі важливі розуміння, час і фахова підтримка.
В інтерв’ю журналістці Фіртки Ольга Зварич розповіла про труднощі, з якими стикаються родини військових, особливості адаптації ветеранів до цивільного життя та те, як знаходити сили підтримувати інших, не забуваючи про себе.
Як виникла організація «Теплі обійми»? Що стало поштовхом створити організацію саме з таким напрямом роботи?
Громадська діяльність цікавила мене ще зі студентських років. Коли навчалася в Чернівецькому національному університеті ім. Юрія Федьковича, ми студентами створили громадську організацію “Молодіжний рух “Православна Буковина”, яку і я певний час очолювала. Також організовували молодіжні патріотичні табори. Тоді я зрозуміла, що мені подобається така робота.
Після Майдану та початку АТО у 2014 році стало зрозуміло, що потрібно діяти, адже війна триватиме.
У 2015 році в Полтаві на базі ДЗОВ “Джерело” разом з однодумцями та волонтерами з БО “Полтавський Батальйон Небайдужих” організували один із перших дитячих таборів для 300 дітей учасників АТО. Згодом народився проєкт літня школа лідерства для молоді, а у 2018 році провели сімейний табір для ветеранів та учасників АТО і їхніх родин. Тоді це ще не називали ретритами — це були просто табори.
Певний час я працювала в цьому напрямі в Полтаві, зокрема, разом з командою БО “Полтавський Батальйон Небайдужих” був створений Центр соціально-психологічної адаптації учасників АТО, де ветерани та військові могли побути в колі однодумців та перезавантажитися.
У 2018 році повернувшись до Івано-Франківська почала працювати в обласній державній адміністрації, де продовжила займатися питаннями оздоровлення та відпочинку дітей, зокрема дітей учасників бойових дій. Водночас мене не полишало відчуття, що не все відбувається так, як мало б бути.
Після початку повномасштабного вторгнення знадобилося приблизно пів року, щоб осмислити пережите й зрозуміти, що робити далі. Зрештою усвідомлюєш, що потрібно діяти. Так ми згуртувалися й почали проводити ретрити для дружин військовослужбовців, які перебувають на службі та чекають на своїх чоловіків.
У 2023 році я зрозуміла, що цю діяльність потрібно оформити юридично, аби організація могла брати на себе більше відповідальності. Важливо було також забезпечити прозорість і довіру з боку донорів та людей, які допомагають, щоб вони знали: кошти спрямовують за призначенням.
У 2024 році з Мар’яною Калиняк і Тарасом Плаксою, який нині служить у війську, заснували громадську організацію «Теплі Обійми», яка офіційно працює з 29 липня 2024 року.
Хто сьогодні входить до вашої команди? Які фахівці та волонтери працюють в організації?
Ми залучаємо фахівців залежно від запитів і послуг, які надаємо. Нині це психосоціальна підтримка, а з квітня цього року — також реабілітаційні послуги, зокрема фізична реабілітація.
З нами працюють психолог, арттерапевт і реабілітолог. Також співпрацюємо з фахівцем із нутриціології, тому за потреби можемо надавати й такі послуги.
Важлива частина нашої команди — дружини діючих військовослужбовців і ветеранів. Серед нас є й жінки, які втратили чоловіків на війні. Крім того, ми співпрацюємо з іншими громадськими організаціями та проводимо спільні заходи для різних категорій людей, які потребують підтримки.
З якими запитами найчастіше звертаються до «Теплих обіймів» сьогодні? Чи змінилися ці запити за останні роки?
Найчастіше люди звертаються зі скаргами на фізичний стан: наприклад, через біль у шиї чи інших ділянках тіла. Також приходять по послуги з фізичної реабілітації.
Під час роботи реабілітолог іноді з’ясовує, що причина болю не суто фізична, а може бути пов’язана з психологічним станом людини. У таких випадках ми скеровуємо її до психолога. Тобто працюємо комплексно, адже фізичне й психологічне здоров’я взаємопов’язані.
Ці послуги безкоштовні?
Так, зараз ми надаємо їх безкоштовно для військовослужбовців і ветеранів. Для членів їхніх родин діє знижка 50%.
Це соціальний проєкт, який ми реалізуємо як громадська організація. Постійного фінансування не маємо, тому періодично шукаємо кошти, щоб продовжувати надавати ці послуги.
Хто зазвичай першим звертається по допомогу — самі військові та ветерани чи їхні дружини, батьки та інші близькі? З якими особистими труднощами найчастіше звертаються дружини військовослужбовців?
Переважно до нас звертаються дружини військовослужбовців, адже вони нам довіряють. Наприклад, нашу психологиню Людмилу сприймають відкрито, бо вона також є дружиною військового.
Найчастіше жінки говорять про труднощі у стосунках: їм здається, що чоловіки їх не розуміють, або ж їм самим важко зрозуміти чоловіків. Виникають і проблеми у вихованні дітей, особливо підліткового віку. Усе це може спричиняти суперечки між подружжям.
Якщо узагальнити, найчастіше дружини звертаються до нас із питанням, як зберегти стосунки.
Водночас такі теми порушують і ветерани під час ретритів. Вони також запитують, як покращити стосунки з дружинами. Це дуже тішить, адже не кожен готовий довіритися малознайомій людині й розповісти про особисте.
А яку роль родина відіграє у відновленні військовослужбовця чи ветерана?
Тут варто розділити військовослужбовців і ветеранів, адже їхні потреби різняться.
Стан військового, який перебуває на передовій, багато в чому залежить від того, як почувається його дружина та сім’я. Якщо вона емоційно стабільна, не переживає сильних потрясінь, військовому легше зосередитися на службі й менше хвилюватися за родину.
Якщо ж він відчуває емоційні коливання дружини та переживає через ситуацію вдома, це також впливає на його стан і здатність виконувати завдання. Таких ситуацій дуже багато.
Маю знайомого, який ще до повномасштабного вторгнення підписав контракт, але згодом розлучився. Він розповідав, що причиною стали, зокрема, неприйняття дружиною його вибору та рішення піти на військову службу.
Для тих, хто свідомо обрав цей шлях, дуже важливо відчувати підтримку. Коли ти підтримуєш людину, згодом вона може віддавати набагато більше.
Щодо ветеранів, які повертаються після бойового досвіду й адаптуються до цивільного життя, мені дуже не подобається, коли кажуть, що саме ветеран має адаптуватися до цивільного життя. Цивільне життя також має адаптуватися до цих людей.
Вони повертаються з війни з іншим досвідом і по-іншому сприймають багато речей. Тому сім’я — один із ключових чинників, що впливають на подальше відновлення людини та її адаптацію до цивільного життя.
Як правильно підтримати людину, яка повернулася з війни? Чого не варто говорити чи робити її близьким?
Передусім не потрібно ставити недоречних запитань. Варто дати людині відпочити, не нав’язуватися, а спостерігати за її станом і потребами.
Мене свого часу дуже бентежило відчуття, коли мене запитували: “А чи розказує чоловік, як це вбивати?”
Тоді знайома психологиня сказала мені таку річ: «Військовий не вбиває, він знищує ворога». Ці слова допомогли мені по-іншому подивитися на ситуацію й розставити все на свої місця.
Важливо поступово пропонувати людині різні заняття, допомагати їй відкриватися до нового досвіду, але не змушувати робити те, до чого вона не готова.
Наприклад, якщо людина проходить медичну реабілітацію, можна запропонувати їй кудись поїхати чи спробувати щось нове. Головне — не нав’язувати цього силоміць.
Ми намагаємося показувати все на власному прикладі під час проведення ретритів для ветеранів, як це може бути по іншому.
Ми не можемо наперед знати, що саме сподобається людині. Тому для нас важливо дати їй можливість спробувати щось нове й самостійно вирішити, чи їй це підходить.
Ще один важливий момент: коли людина повертається до цивільного життя, не потрібно нав’язувати їй допомогу чи вирішувати за неї, що їй потрібно. Спочатку варто дати час стабілізуватися.
Людина може пройти фізичну та психологічну реабілітацію, але далі важливо не робити все за ветерана, а дати йому можливість діяти самостійно, проявляти ініціативу.
До того, як стати військовослужбовцями, ці люди мали своє життя, інтереси й характер. Усі вони різні, і такими різними повертаються з війни.
Тому я завжди кажу, що не потрібно ідеалізувати військових. Як є різні люди, так є різні військові й ветерани.
Насамперед потрібно запитувати самих ветеранів про їхні потреби. Якщо ми хочемо щось для них зробити, варто поцікавитися, чого вони насправді хочуть.
На жаль, значна частина суспільства досі не готова спілкуватися з ветеранами й запитувати їх про потреби. А це надзвичайно важливо.
Як зрозуміти, що людині вже недостатньо підтримки рідних і друзів і варто звернутися до психолога?
Одним із тривожних сигналів може бути поведінка, спрямована на заподіяння шкоди собі, або схильність до невиправданого ризику. Це може проявлятися у зловживанні алкоголем, вживанні наркотичних речовин чи постійному пошуку екстремальних відчуттів.
Люди з бойовим досвідом тривалий час живуть в екстремальних умовах, де організм часто реагує на небезпеку викидом адреналіну. Після повернення до цивільного життя деяким може бракувати цих відчуттів, тому вони починають шукати їх знову. Це може ускладнювати адаптацію.
Також варто звернути увагу, якщо людина замикається в собі, уникає спілкування або починає поводитися так, що це викликає занепокоєння. Важливо не ігнорувати такі зміни й спробувати з’ясувати, що за ними стоїть.
Універсального алгоритму, який підійде кожному, немає. Люди різні, тому й підхід має бути індивідуальним. З кимось можна поговорити відверто й прямо запитати: «Ей, друже, що ти робиш?» А з кимось така розмова не спрацює.
Тут важливу роль відіграє родина. Чоловік і дружина бачать одне одного щодня, тому можуть помітити зміни в поведінці та зрозуміти, що щось не так. Саме тому важливо залучати близьких до процесу підтримки.
Водночас не варто думати, що з усім можна впоратися самотужки. Якщо людина не готова самостійно звернутися до фахівця, можна запропонувати зробити це разом.
Бувають ситуації, коли подружжя переживає серйозну кризу й уже замислюється про розлучення. Але партнери вирішують дати стосункам ще один шанс: звертаються до психолога, працюють над проблемами й поступово налагоджують взаєморозуміння. Іноді це допомагає зберегти сім’ю.
Які проєкти та формати роботи «Теплих обіймів» дають найкращі результати? Якими ініціативами ви особливо пишаєтеся?
Я пишаюся всіма нашими проєктами. Вони для мене як діти: кожен народжується з ідеї, яку довго обдумуєш і втілюєш у життя.
Якщо говорити про роботу з ветеранами, то один із важливих для нас проєктів — «Побратим для побратимів». Ми реалізовуємо його другий рік за підтримки обласної державної адміністрації.
Це ретрити для ветеранів, які хочуть бути суспільно корисними й допомагати побратимам, які не мають такої можливості або не готові самостійно звертатися по допомогу. Під час зустрічей ми порушуємо важливі теми, як правильно повернутися до цивільного життя, як себе знову віднайти, де знайти опору і рухатися далі. Ці проблеми існують, і про них потрібно говорити.
На ретритах учасники вчаться стабілізувати власний стан, взаємодіяти та спілкуватися з побратимами. Здебільшого це люди, які прагнуть бути корисними у своїх громадах.
Ми неодноразово бачили, як після участі в різних заходах ветерани починали шукати нові можливості для себе. Дехто згодом ставав фахівцем супроводу ветеранів або помічником ветерана. Не можу стверджувати, що це було безпосереднім результатом саме наших ретритів, адже йдеться про сукупність заходів. Але після таких проєктів люди нерідко починають шукати відповіді на важливі для себе запитання.
Окремий напрям — підтримка дружин військовослужбовців. Спочатку я особисто, а згодом разом із громадською організацією долучилася до створення ретриту «Серед Своїх» у партнерстві з МБФ “Мрійники” для дружин військових різних категорій, зокрема тих, чиї чоловіки зникли безвісти, а також тих, хто втратив рідних.
Ми проводимо ретрити для різних груп жінок, зважаючи на їхні потреби.
Ще один проєкт, яким я пишаюся, це проєкт “Сила слова” – навчальні ретрит для військового духовенства та капеланів, авторами якого є психологині Любава Казмірчук та Наталія Райниш, і я маю честь в ньому бути заподіяна та працювати. Це неформальна ініціатива, присвячена ретритам для військових капеланів.
Капеланська служба вже є частиною державної структури, але, на мою думку, з цими фахівцями досі недостатньо працюють. У моїй практиці траплялися випадки, коли військові не отримували від капеланів належної підтримки. Чому так відбувається? Богословських знань не завжди достатньо — їх потрібно поєднувати з необхідними знаннями психології.
Під час ретритів ми працюємо над тим, щоб допомогти капеланам краще взаємодіяти з військовими та підтримувати їх з урахуванням психологічних потреб.
Ми постійно вчимося й удосконалюємо свої підходи, щоб систематизувати досвід, оформити його в методичні матеріали та передати іншим фахівцям, які зможуть використовувати наші напрацювання й практики.
З якими викликами та бар’єрами найчастіше стикаються дружини полеглих воїнів? Якої підтримки вони потребують найбільше?
Насамперед вони стикаються із суспільним осудом. Не так одягнулася, не так усміхнулася, задовго горює або, навпаки, замало горює. Це неприпустимі речі, які потрібно змінювати, бо чоловік кожної жінки, який став небесним воїном, хотів би, щоб його дружина була красивою, самодостатньою та могла реалізувати себе.
Коли жінки приїжджають на ретрити, спочатку вони, наче їжачки, закриваються від інших. Але згодом починають спілкуватися, діляться переживаннями й розуміють, що кожна має свої труднощі. Так вони знаходять одна в одній підтримку та товариство.
Жінки знайомляться, здружуються, а потім їздять одна до одної в гості.
Особливо тішить, коли бачиш, як жінки знаходять одна одну. Наприклад, серед учасниць були матері полеглих Героїв. Одна з Харкова втратила єдиного сина, інша — з Прикарпаття — також втратила єдиного сина. Вони так здружилися, що тепер їздять одна до одної в гості.
Для мене дуже цінно об’єднувати людей, які можуть підтримувати одна одну в такі складні моменти.
Ви також проводите бізнес-тренінги для ветеранів. Чому підприємництво може бути важливою частиною повернення до цивільного життя?
Ми не можемо назвати себе великими експертами в цій сфері, але долучилися до проєкту, спрямованого на реінтеграцію ветеранів через працевлаштування за підтримки з БФ “Рокада”.
Після повернення з війни та певної стабілізації люди починають замислюватися над майбутнім, у них з’являються ідеї. І часто це справді цікаві ідеї. Але людина не завжди знає, як їх реалізувати.
Саме тому такі програми, зокрема бізнес-тренінги, допомагають розібратися з основами підприємництва: що таке бізнес-план, як його скласти та на що звернути увагу.
Адже багато хто говорить: «Я хочу». На перший погляд усе здається простим: написав грантову заявку, отримав кошти — і можна починати. Але що робити далі? Не всі аналізують можливі ризики й замислюються, як діятимуть, якщо щось піде не за планом.
Завдання таких тренінгів — допомогти людині критично оцінити свою ідею та зрозуміти, як її втілити. Можливо, замість розведення метеликів варто зайнятися, наприклад, поліграфією. Тобто важливо не просто підтримати задум, а й допомогти зрозуміти, наскільки він реалістичний і як його можна реалізувати.
Наскільки, на вашу думку, Івано-Франківська громада готова приймати, підтримувати та інтегрувати ветеранів?
Громада досить добре адаптована та готова підтримувати ветеранів та ветеранські ініціативи. Але для нас важливо не переходити межу між підтримкою та жалістю. Не потрібно робити все за ветерана — варто давати йому можливість діяти самостійно.
І знову повернуся до того, про що говорила раніше: не вирішуйте все за ветеранів, а запитуйте їх. Коли розробляють місцеві ветеранські програми, зокрема міські, важливо запрошувати ветеранів до обговорення та враховувати їхню думку.
Можливо, я особливо гостро сприймаю це питання, адже вже тривалий час є дружиною чинного військовослужбовця.
Ветеран, який повернувся до цивільного життя у 2021–2022 роках, і той, хто звільнився зі служби у 2026 році, — це люди з різним досвідом. Той, хто вже адаптувався до цивільного життя, не завжди може відповісти на запитання побратима, який лише зараз повернувся зі служби.
Тому не можна постійно спиратися на одних і тих самих людей, які представляють інтереси ветеранів. Підходи мають змінюватися відповідно до потреб тих, хто повертається. Потрібно регулярно запитувати самих ветеранів, якої підтримки вони потребують.
В нас в Івано-Франківську є організації,э де ветерани можуть знайти простір для спілкування та взаємопідтримки. Я закликаю не боятися звертатися до ветеранських організацій, знайомитися, спілкуватися й шукати середовище, у якому комфортно. Водночас не кожному підійде конкретна організація чи формат роботи. І це нормально. Якщо вам некомфортно, можна відверто про це сказати: «Мені було некомфортно, вибачте, це був мій перший і останній раз». Головне — не боятися шукати те, що підходить саме вам.
Ваш чоловік — громадянин Грузії, але з 2014 року воює за Україну. Чому він свого часу зробив такий вибір?
Так, мій чоловік не є громадянином України, тому можна сказати, що він захищає країну, яку любить серцем.
Мій чоловік має юридичну освіту в напрямку військова юриспруденція. Станом на зараз він кадровий військовий, який служить в ССО ЗСУ. Його військовий досвід є великим починаючи з миротворчих місій, Французького легіону, а останні 11 років війна в Україні.
З 2014-го до 2016 року він служив у добровольчому батальйоні, а у 2016 році підписав контракт зі Збройними силами України — відтоді продовжує службу в лавах ЗСУ.
Чому він зробив такий вибір?
Це складно пояснити кількома словами. Щоб зрозуміти його мотивацію, потрібно добре знати історію взаємодопомоги в складні часи Грузії та України й бачити, як переплітаються долі наших країн.
Як змінилося ваше життя як дружини військового від 2014 року — через початок повномасштабної війни й до сьогодні?
Усе змінюється кардинально: ти лише починаєш облаштовувати життя, навіть в умовах війни, але обставини знову змушують усе перебудовувати.
У 2016–2017 роках, коли ще тривала АТО, а також наприкінці 2017-го — на початку 2018 року, були чіткіші правила ротацій. Було зрозуміло, скільки часу військові перебуватимуть на ротації та коли повернуться. Тоді ще можна було щось планувати в сімейному житті.
З 2022 року це стало практично неможливим. Якщо хочеш побачити чоловіка, доводиться жити на валізах. І з кожним разом ця валіза стає меншою, поступово перетворюючись на рюкзак. Звикаєш бути готовою до поїздки будь-якої миті.
Мені, як людині, яка звикла все планувати й чітко знати, що і коли відбуватиметься, було непросто. Але в таких умовах планувати неможливо, тому доводиться перебудовувати себе.
Чи траплялися вам у роботі історії, у яких ви впізнавали власний досвід або переживання? Як це впливало на вас особисто?
Так, звичайно. Приблизно у 60% історій я впізнавала ті чи інші моменти зі свого життя. Не все було однаковим, але багато переживань знаходили відгук.
Коли ми починали проводити ретрити для дружин військовослужбовців, я не була психологинею чи фасилітаторкою. Займалася організацією, але вже мала практичний досвід проведення таких заходів.
Тоді подібні практики ще не були настільки поширеними. Ми самі читали, вивчали різні підходи, шукали способи організувати роботу. Помилялися, набивали ґулі, гуртувалися з іншими дружинами військових, а згодом разом залучали до спільноти нових жінок.
Ми вчилися давати собі раду й підтримувати одна одну. Бували випадки, коли психолог працював із групою, але жінки залишалися закритими й не наважувалися говорити про свої переживання. Тоді я ділилася власною історією. Казала: «Дівчата, це нормально, якщо у вас так. У мене було точно так само», — і розповідала, як сама проходила через подібні ситуації.
Пам’ятаю один випадок, коли після групового кола до мене підійшла дружина військового і подякувала. Я була здивована такій реакції, але жінка відповіла, що її дуже зачепила моя історія. Жінка думала, що подібне відбувається лише з нею, і їй було соромно комусь про це розповідати. А коли почула мій досвід, зрозуміла, що я переживала те саме. Вона побачила, що з цим можна впоратися, і сказала, що спробує діяти так само у своїй сім’ї.
Тому таких історій справді багато. Ми часто впізнаємо одна в одній власні переживання, і це допомагає зрозуміти, що ти не сама зі своїми труднощами.
Що сьогодні найбільше потребує змін у системі підтримки військових, ветеранів та їхніх родин на Прикарпатті? Чого досі бракує?
Насамперед — структурованості. Менше популізму з боку органів державної влади, більше рішучих дій. Не обов’язково про кожен крок голосно заявляти на весь світ. Важливіше діяти й усвідомлювати відповідальність перед людьми, з якими працюєш.
Це не просто робота за принципом «зробив — не зробив». Це робота з людьми, і вона потребує особливої відповідальності.
Я нікого не хочу критикувати чи звинувачувати, але трапляються ситуації, коли фахівці із супроводу ветеранів не мають достатнього розуміння військового досвіду. Якщо людина не знайома із цією системою, їй може бути складно зрозуміти самого ветерана та його дружину.
Наприклад, дружина хоче відправити дітей кудись на відпочинок, щоб і самій трохи перепочити, але щоразу не отримує такої можливості. Фахівці мають розуміти потреби родини й усвідомлювати, наскільки важливі їхні рішення та дії.
Це не просто робота, а значною мірою покликання. Потрібно запитати себе: чи готовий ти служити цій місії? Адже ти перебуваєш тут, удома, поки інші захищають тебе. І ця відповідальність має відчуватися в роботі кожного, хто допомагає військовим, ветеранам та їхнім родинам.
На завершення хочеться запитати про те, що залишається за лаштунками вашої роботи. Як ви самі даєте собі раду з емоційним навантаженням і де знаходите сили?
Мене підтримує спільнота — близькі мені люди, дружини військових і ветеранів, подруги, які розуміють, через що я проходжу. Після кожного дзвінка зі словами «Давай на каву» вони залишають свої справи, щоб ми побули разом.
Мене також наповнює можливість побути наодинці, у тихому місці. І, звісно, родина. У такому темпі життя, коли постійно допомагаєш іншим, легко забути про себе, а ще більше — про рідних. Коли повертаєшся до них і проводиш разом два-три дні, це допомагає відновитися, впорядкувати думки й зрозуміти, що зараз важливо, а що можна відкласти на тиждень-два.
А найбільше мене заспокоює, коли стабілізується ситуація з чоловіком: коли чую його голос, не просто отримую повідомлення, а бачу, що він поруч і ми маємо час побути разом. Багато наших хлопців не мають такого вибору. Тому ми маємо працювати, працювати потужно, але водночас знаходити час на відновлення.
Під час війни особливо цінними стають спонтанні рішення — ті, що дозволяють відкласти все, що може почекати. Моя робота нікуди не поділася, дедлайни не зникли, але час, приділений собі, — безцінний і рятує від вигорання.
Тому дбати про себе — це нормально.
