Волонтер із Брошнів-Осади Роман Боринець від початку повномасштабного вторгнення допомагає українським військовим власними руками. Разом із кумом він виготовив понад 50 наземних дронів, а також, за власними підрахунками, відремонтував близько 300–400 автомобілів. Сьогодні чоловік продовжує відновлювати пікапи, буси та легковики, які після ремонту знову вирушають на фронт.
До повномасштабного вторгнення Роман Боринець працював у пожежній охороні в Перегінську, де був начальником караулу. Згодом перевівся на завод ЦБМ, адже так було зручніше добиратися на роботу. Там також працював у пожежній охороні.
Після початку великої війни чоловік залишився працювати на заводі, однак паралельно долучився до волонтерства. Спочатку разом із кумом почали експериментувати з виготовленням наземних дронів. Допомагали військовим і з іншими запитами: робили турелі для кулеметів, причепи для евакуації та різне обладнання, необхідне на передовій.
Про волонтерство, виклики сьогодення та майбутні плани Роман Боринець розповів журналістці Фіртки.
«Хлопці з передової телефонували, я робив турелі для кулеметів. Усе, що просили, — якісь причепи для евакуації, усе, що було потрібно на фронті, — намагався зробити. І так це затягнулося до сьогодні», — сказав Роман.
Від велосипедної бази до великих наземних дронів
Одним із перших спільних проєктів волонтерів став велодрон. Точної дати, коли вони почали його виготовляти, Роман уже не пам’ятає. Однак добре пригадує обставини, за яких виникла сама ідея наземних безпілотників.
Тоді чоловіки були в гаражі колеги. На підйомнику ремонтували автомобіль, який військові пригнали з-за кордону. Машину потрібно було підготувати до передачі на фронт: міняли зчеплення, виконували інші ремонтні роботи, а паралельно займалися й додатковими завданнями.
Приблизно в той період з’явилася інформація про ураження російських об’єктів за допомогою надводних дронів. Це підштовхнуло волонтерів замислитися над можливостями наземних безпілотних систем.
«Ми сиділи в гаражі, розмовляли. Я кажу: “Хлопці, дивіться, є повітряні дрони, надводні, підводні. А чому немає наземних?”. Тоді ще таких рішень практично не було.
Запропонував кумові подумати, чи можна зробити наземний дрон, який міг би їхати, щось перевозити, долати відстань і виконувати певні завдання. Так і виникла ця ідея», — пригадав волонтер.
Спочатку конструкції створювали на колісній базі від велосипеда. Згодом перейшли на колеса від гіроскутерів, а пізніше почали купувати в Китаї більші мотор-колеса, зокрема для мотоциклетних конструкцій. Так з’явилися більші наземні дрони.
Загалом, за приблизними підрахунками Романа, вдалося виготовити понад 50 таких пристроїв. Передавали їх військовим різними способами: іноді захисники приїжджали самостійно, іноді волонтери відправляли техніку «Новою поштою». Бували випадки, коли військові збиралися колоною, приїжджали, тестували дрони й забирали їх.
Від дронів-мінерів до евакуаційних платформ
Потреби військових поступово визначали напрям роботи волонтерів. Спочатку вони зосередилися на невеликих наземних дронах, а згодом почали розробляти моделі для логістики та евакуаційних завдань.
Одним із поштовхів до створення нової конструкції стало звернення військових, які тримали позиції в окопах. За словами Романа, захисники розповідали, що російський танк регулярно з’являвся в одному й тому самому місці приблизно в той самий час і обстрілював українські позиції та бліндажі.
«Хлопці з передової розповідали, що щодня в одному й тому самому місці з’являється танк і починає розбивати окопи та бліндажі. Вони попросили придумати щось, що могло б дістатися туди й допомогти зупинити його. Так у мене виникла ідея створення дрона-мінувальника», — говорить волонтер.
Спочатку йшлося про конструкцію, здатну перевозити одну міну, згодом — дві. Перші моделі передавали військовим, а після отриманого досвіду волонтери почали їх удосконалювати. Зокрема, працювали над тим, щоб дрон міг повертатися після виконання завдання і його можна було використовувати повторно.
Пізніше виникла потреба в наземних дронах для логістики. Військовим доводилося переносити на позиції міни, обладнання та інше спорядження. Тож волонтери почали виготовляти спеціальні багажники й кріплення, за допомогою яких на безпілотниках можна було перевозити необхідні речі.
«Хлопці йдуть на позицію, мінери, несуть із собою міни, обладнання, устаткування. Ми робили різні багажники та пристосування, щоб усе це можна було покласти на дрон. Військові йдуть, а він їде перед ними. Якщо попереду трапляється небезпека, то ризик для людей зменшується», — пояснив Роман Боринець.
Згодом військові почали просити більші конструкції, які можна було б використовувати для евакуації та перевезення вантажів. Невеликі дрони вже не задовольняли всіх потреб.
«Хлопці телефонували й просили зробити щось більше — для евакуації чи логістики. Наприклад, коли потрібно їхати на позицію і перевозити боєприпаси. Ми придумали більший і довший дрон, який міг везти на собі 150–200 кілограмів», — розповів волонтер.
Такі пристрої також передавали військовим. Деякі підрозділи отримували їх у значній кількості. Один із військових, із якими співпрацювали волонтери, навіть приїжджав до них, щоб випробувати техніку для евакуаційних завдань.
Згодом Роман і його кум припинили виготовляти наземні дрони. Волонтер пояснює це тим, що до розробки таких пристроїв долучилися підприємства, які почали випускати потужніші й ефективніші моделі. Військові частини також почали забезпечувати ними захисників.
«Ми започаткували ці дрони, а потім уже фірми почали випускати великі, потужніші й ефективніші моделі. Військові частини почали забезпечувати ними захисників. Тому ми перестали цим займатися», — сказав волонтер.
Водночас від ремонту автомобілів Роман не відмовився. Цим він займається й досі.
Від бронювання до відновлення машин після обстрілів
Паралельно з виготовленням дронів Роман Боринець ремонтував і готував автомобілі для військових.
Спочатку переважно працював із машинами, які привозили з-за кордону. Їх потрібно було підготувати до експлуатації на фронті: замінити мастило й фільтри, перевірити технічні рідини та усунути несправності.
Згодом виникла потреба в додатковому захисті автомобілів. Волонтери почали виготовляти металеві пластини для захисту двигуна й піддона, які частково прикривали ходову частину, мотор і коробку передач.
«Бувало, що машина наїжджала на щось, відбувався вибух, і ця броня допомагала захистити важливі механічні частини. Ми виготовляли такі пластини, щоб максимально вберегти автомобіль», — пояснив Роман.
Також замість передніх бамперів встановлювали спеціальні силові конструкції — кенгурятники. На них кріпили додаткові бронепластини, які мали захищати радіатор і двигун від уламків та куль. Згодом металевий захист почали встановлювати й на двері автомобілів.
Для перевезення спорядження волонтери виготовляли багажники та інші конструкції.
«Я навіть не знаю, як правильно все сформулювати, що ми не робили. Практично все, що можна було зробити з автомобілями, ми робили. Моя робота полягала в бронюванні — потрібно було захистити якомога більше механічних частин, щоб після уражень залишалися цілими ходова, двигун і коробка передач, аби машина могла доїхати. І, звичайно, щоб був захищений особовий склад, який перебуває в автомобілі», — розповів волонтер.
Нині основна робота Романа — відновлення автомобілів, які повертаються з фронту після тривалої експлуатації або бойових пошкоджень.
За його словами, потреба в ремонті залишається великою. Іноді він ще не встигає завершити одну машину, як на евакуаторах привозять наступні — ті, які волонтери вже ремонтували й передавали військовим.
«Буває, що я ще не встиг доробити одну машину, а вже привозять інші, які ми давно ремонтували. Вони повертаються на лафетах, я знову їх відновлюю, ставлю на колеса, і вони їдуть на передову виконувати бойові завдання», — сказав Роман Боринець.
Автомобілі Роману привозять, зокрема, завдяки співпраці з Наталією Олексюк та громадською організацією «Знахідка».
Найчастіше це пікапи й буси, хоча нині військові раді будь-якому автомобілю. Машини надходять у різному стані. Частина з них просто вичерпала ресурс через інтенсивну експлуатацію: виходить з ладу ходова частина або двигун. Інші мають серйозні бойові пошкодження — після обстрілів, уражень FPV-дронами чи мінометних атак.
Тривалість ремонту залежить від стану автомобіля. Іноді на відновлення вистачає кількох днів, а іноді робота розтягується на місяць.
«Останнього разу в мене був Mercedes ML, який потрапив під мінометний обстріл. Я ремонтував його місяць, тому що все було прошите уламками: кузов, двигун, коробка передач, роздавальна коробка, мости. На машині не залишилося жодного цілого вікна. Роботи було дуже багато», — пригадав волонтер.
«Люди звикли, що так має бути»
Запчастини та матеріали для ремонту потребують коштів. За словами Романа, переважно гроші на відновлення автомобілів передають самі військові. Водночас раніше допомагали й небайдужі українці, які приносили невеликі суми.
Однак із часом ситуація змінилася. Волонтер зауважує, що люди поступово втомилися від постійних зборів, а частина суспільства звикла до думки, що військові повинні самостійно забезпечувати ремонт своєї техніки.
«Колись люди приносили, давали кілька гривень, і це допомагало закрити потреби. Тепер люди трохи стихли, звикли, що так має бути, що військові самі повинні ремонтувати свої автомобілі. Зараз, щоб люди просто так донатили, дуже-дуже складно», — сказав Роман.
Змінилися й потреби фронту в автомобілях. Якщо у 2022 році військові переважно просили буси та пікапи, то сьогодні беруть практично будь-які машини, зокрема легкові.
Раніше автомобілі часто фарбували в маскувальні кольори. Тепер такої практики дотримуються не завжди. Машини можуть залишатися в стандартних кольорах — червоному, білому чи іншому. Водночас перевагу намагаються надавати темним відтінкам.
«Тепер хлопці раді будь-яким автомобілям, навіть легковим. Колись ми їх фарбували в маскувальні кольори, а зараз цього вже не робимо. Залишаємо стандартний колір, який має машина. Переважно бажано, щоб він був темним. На фронті сьогодні дуже велика проблема з автомобілями», — пояснює волонтер.
Після передачі відремонтованої техніки Роман не припиняє спілкування з військовими. Захисники телефонують, коли виникають нові несправності, запитують, як правильно щось відремонтувати, чи потрібно повертати автомобіль до майстерні, чи можна усунути проблему безпосередньо на місці.
«Хлопці телефонують, якщо щось ламається. Запитують, як правильно відремонтувати, чи потрібно привозити машину сюди, чи можна зробити все на місці. Я їм пояснюю, розповідаю, як краще діяти», — сказав Роман.
«Прекрасний сервіс» у корчах: історія, яку волонтер пам’ятає досі
За час волонтерства Роман Боринець пережив чимало ситуацій, пов’язаних із поїздками на схід і допомогою військовим. Одну з них він пригадує особливо добре.
Чоловік власноруч ремонтував автомобіль, який придбали за кордоном за кошти небайдужих людей. Машина мала несправний двигун, тому Роман відновив його, а потім сам вирішив перегнати автомобіль на схід.
Однак дорогою машина знову зламалася. Цього разу проблема була не у двигуні, який ремонтував волонтер, а в іншій деталі. Попри несправність, йому вдалося дістатися до місця призначення.
«Коли я приїхав до військових, розповів, що потік задній міст, почало витікати мастило. Машина була стара, усе прогнило. Кажу, що мені потрібен десь зварювальний апарат, якісь матеріали, молоток, плоскогубці. Думав, підніму автомобіль домкратом і спробую все зробити на місці», — розповів Роман.
Тоді один із військових, на ім’я Валера, заспокоїв його.
«Романе Юрковичу, не переживайте, у нас є прекрасний сервіс. Зараз заїдете й усе відремонтуєте», — сказав військовий.
Чоловіки від’їхали приблизно на три кілометри. Валера почав скеровувати Романа назад, пояснюючи, що потрібно заїхати до місцевого сервісу. Однак замість звичної автомайстерні на волонтера чекала звичайна яма.
«Доїжджаю, здаю назад, ще назад. Кажуть: усе, стоп, приїхали. А це в корчах. Ніякого сервісу там, звичайно, не було. Дивлюся — прекрасний підйомник. А це просто яма, приблизно два на один метр, така, яку викопують на померлого», — пояснив Роман.
Він заїхав у яму, а військові тим часом принесли генератор, зварювальний апарат і болгарку. Волонтер заварив пошкоджену деталь, долив мастило й підготував автомобіль до подальшої експлуатації.
«Так я все заварив, долив мастило. І цей момент мені дуже запам’ятався. Я передав хлопцям машину, і вона до сьогодні їздить. Усе добре, усе вдало. Але оцей “прекрасний сервіс” у корчах я пам’ятаю досі», — сказав він.
Роман додає, що подібних історій за роки допомоги військовим накопичилося дуже багато. Просто для того, щоб пригадати їх усі, потрібно окремо сісти й відновити в пам’яті події.
«За свободу теж треба платити»
Попри втому суспільства від війни, Роман переконаний, що підтримувати військових необхідно й надалі. Він розуміє, що не може дати універсальної відповіді на питання, як повернути людям бажання донатити, однак наголошує: важливо усвідомити ціну свободи.
«Треба просто розуміти одну річ. Це моє особисте бачення. Ми зараз живемо в такій ситуації, що за все потрібно платити. Ти йдеш у магазин, купуєш хліб чи воду — за них треба платити. Користуєшся газом — платиш. Їдеш автомобілем — заправляєш пальне. Що б ти не робив, за все потрібно платити. І треба пам’ятати, що за свободу теж треба платити», — наголошує волонтер.
Особисту мотивацію продовжувати допомогу військовим Роман пов’язує насамперед із майбутнім своїх дітей та бажанням жити у вільній Україні.
До повномасштабної війни чоловік мав можливість подорожувати Європою, працюючи водієм вантажного автомобіля. Побував у багатьох країнах, побачив різні умови життя, однак зрозумів, що не хотів би залишатися за кордоном.
«Скажу чесно: я багато їздив по Європі, був у багатьох країнах і багато чого побачив. Але я залишив ту роботу, бо це не моє. І в тих країнах, де я був, я б не хотів жити. Точно знаю, що моя країна, де я хочу жити, — це Україна», — розповів Роман.
Найбільше він хоче, щоб його діти могли зростати, навчатися й працювати вдома, а не шукати кращої долі за кордоном.
«Я не хочу, щоб мої діти їздили на заробітки й працювали на когось, щоб вони не були рабами, щоб нікому не мусили вклонятися. Хочу, аби вони тут жили, працювали, навчалися. І саме це мене мотивує. Треба втримати цю державу, вигризти її зубами, щоб наші діти просто не були рабами. Оце моя мотивація продовжувати волонтерити», — сказав чоловік.
Найбільше підтримують його рідні, близькі та друзі-волонтери. Водночас Роман запевняє, що навіть у складні моменти не мав бажання залишити свою справу.
«Ні, такого не було. Нема чого опускати руки. Треба тримати стрій. Це навіть не обговорюється», — наголошує він.
Працює сам, бо бракує людей
Попри значний обсяг роботи, сьогодні Роман переважно самостійно займається ремонтом автомобілів. За його словами, справа не в небажанні приймати допомогу, а в нестачі людей, які мають необхідні навички.
«Немає людей. Для цього потрібні певні вміння й навички. Хтось виїхав, хтось воює. Хто мав можливість залишитися тут і працювати, той працює. А взяти зараз когось нового просто немає звідки», — пояснив волонтер.
Точну кількість відремонтованих автомобілів Роман назвати вже не може. Спочатку він намагався вести підрахунок і пам’ятає, що на певному етапі було приблизно 150 машин. Згодом автомобілів стало настільки багато, що рахувати їх перестав.
Сьогодні оцінює свій результат приблизно у 300–400 відремонтованих автомобілів, хоча не виключає, що їх може бути й більше.
«Я дорахувався приблизно до 250–300, але потім уже збився з рахунку. Спочатку рахував, коли було 150 автомобілів, а далі вже не було сенсу. Грубо кажучи, 300–400 машин. І ця кількість постійно змінюється: одну віддаю, дві-три привозять. Віддаю дві-три — знову приїжджають інші», — розповів він.
Волонтер додав, що знає людей, які займаються ремонтом автомобілів для військових у Долині й уже відновили понад тисячу машин.
Якщо говорити про те, чого найбільше бракує в роботі, Роман без вагань називає час. За його словами, кошти та запчастини зазвичай вдається знайти, якщо є необхідне фінансування. Натомість із часом ситуація значно складніша.
«Я думаю, що найскладніше зараз — це час. Кошти якось знаходяться, із запчастинами проблем немає, якщо є гроші. Але все потрібно було ще на вчора. А цього часу просто немає», — пояснив він.
Через велику кількість звернень доводиться працювати вдень і вночі, без вихідних, іноді навіть на Різдво та Великдень.
«Бувають моменти, коли ми відремонтували автомобіль, відправили на передову, він тільки виїхав на перший бойовий виїзд — і вже після влучання його повертають назад. І все починається знову. А тим часом інші машини також їдуть на фронт. Одна за одною. Такий замкнений круг. Найбільша проблема — час. Але інакше не можна, треба працювати», — сказав Роман.
«Навіть невеликий донат покращить ситуацію. Кожна копієчка відіграє велику роль»
Окремо волонтер звернув увагу на важливість невеликих внесків і допомоги, яку люди іноді вважають незначною. На його переконання, користь можуть приносити не лише гроші, а й речі, які хтось уже збирається викинути.
Як приклад наводить автомобільні колеса. Після сезонної заміни шин люди часто позбуваються старих комплектів, які вже не планують використовувати. Роман намагається забирати такі колеса для потреб військових.
«Буває, що люди міняють колеса: приходить зима — ставлять зимові, приходить весна — літні. А ті, які вже від’їздили, просто викидають. Я приїжджаю на шиномонтаж або забираю їх у людей, якщо вони збираються викинути», — розповів волонтер.
Такі, на перший погляд, непотрібні речі іноді стають важливими для військових. Роман пригадує випадки, коли автомобілі вирушали на фронт без запасного колеса. Якщо в дорозі траплявся прокол, знайти заміну вночі було дуже складно.
«Я заходжу у свій бокс, шукаю й знаходжу таке колесо. Пам’ятаю, що люди хотіли його викинути, але я забрав. Кладу його в автомобіль як запаску. Хлопці їдуть, десь посеред дороги пробивають колесо, а на тій запасці, навіть якщо вона вже не в найкращому стані, можуть доїхати до місця, де вже замінять його. Ось так непотрібна для когось річ стає корисною», — пояснив Роман.
Він переконаний, що кожна допомога має значення — незалежно від її розміру.
«Навіть невеликий донат покращить ситуацію. Кожна копієчка відіграє велику роль», — наголосив волонтер.
«Поки матиму силу і здоров’я, допомагатиму»
Роман Боринець зізнається, що найбільше хоче якнайшвидшого завершення війни, аби українці могли повернутися до спокійного життя. Водночас не будує чітких планів щодо власної діяльності після перемоги.
«Я прошу Бога, щоб війна якнайшвидше закінчилася і ми вже могли спокійно жити. Я просто волонтер, який хоче робити щось добре. Не знаю, коли все завершиться, але точно знаю: поки війна не закінчиться, я, доки матиму силу і здоров’я, допомагатиму й волонтеритиму», — сказав чоловік.
Після завершення війни його плани насамперед пов’язані з родиною та дітьми, які ростуть і потребують уваги й підтримки.
Сьогодні Роман продовжує працювати над відновленням автомобілів для військових у співпраці з громадською організацією «Знахідка». Водночас згадує і про попередню діяльність із виготовлення наземних дронів, яка привернула увагу не лише українських, а й російських пропагандистських медіа.
За словами волонтера, їх із кумом показували на російських телеканалах, а історію про розробки з Прикарпаття згадували, зокрема, у пропагандистських сюжетах за участю Скабєєвої.
Попри все, чоловік продовжує робити те, що вважає необхідним. Для нього волонтерство — це не лише ремонт техніки чи виготовлення обладнання, а й можливість наблизити день, коли його діти зможуть жити у вільній країні.
«Треба втримати цю державу. Щоб наші діти тут жили, працювали, навчалися і не мусили шукати свободи деінде. Поки можу допомагати — буду це робити», — підсумував Роман Боринець.
