Акторка Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, заслужена артистка України Мирослава Полатайко поєднує комедійні та драматичні ролі, режисерський досвід і любов до українського театру.
Під час повномасштабної війни акторка переосмислює сцену як простір підтримки та відповідальності перед глядачем, а театр — як живий організм, що змінюється разом із суспільством.
В інтерв’ю журналістці Фіртки Мирослава Полатайко розповіла про свій шлях у професії, роботу за лаштунками театру, народження ролей і те, як війна змінила відчуття сцени.
«Театр прийшов у моє життя не одразу»
Чи був у вашому житті момент, коли ви зрозуміли: театр — це вже не захоплення, а справа вашого життя?
Це не прийшло одразу. Мені було б дуже важко вчити тексти. І взагалі акторство на початку мого шляху не було для мене мрією.
Я не бачила себе актрисою і не любила виступати. Але спонукання всіх моїх родичів і моє коріння взяли гору. Мама в мене режисерка, бабуся — фольклористка, прабабуся була артисткою аматорського колективу в селі Грабовець.
Тому сама стихія привела мене до Інституту мистецтв.
Багато акторів діляться, що на початку кар’єри їм доводилося переконувати рідних у правильності свого вибору. У вашому випадку ситуація була іншою. Чи завжди сім’я підтримувала ваше рішення стати актором?
Так, у мене підтримка була завжди. І тато підтримував, і мама. Жодного слова ніхто не сказав проти. Я не дуже горіла бажанням, але бачила цю підтримку.
І десь на третьому-четвертому курсі я зрозуміла, що варто продовжувати, що в мене виходить.
Мій майстер Олександр Якович Добряк дуже вміло підійшов до моїх умінь, відкрив у мені потенціал комедійної акторки. Мені це дуже сподобалося. І з того моменту з’явилося внутрішнє горіння.
Якби сьогодні ви зустріли себе на початку кар’єри, що б сказали тій Мирославі?
Я б сказала: будь собою, не бійся осуду, роби свою справу якнайкраще. Час усе розставить на свої місця. Якщо ти щиро віриш і полюбила цю справу — вона стане душевною потребою.
«Кожна моя робота — це народження нової «дитини», яку я плекала від початку і яку любила»
Що в акторській професії найбільше переоцінене?
Переоцінена, напевно, слава. Люди бачать результат, але не знають, скільки праці за цим стоїть. Недооціненим є наші вміння перевтілюватися та проживати інші долі, не втрачаючи себе.
Яка роль стала для вас особливою і, можливо, відкрила вас для глядачів по-новому?
Не можна виділяти свої ролі. Як акторка, я вважаю, що це недопустимо. Кожна моя робота — це народження нової «дитини», яку я плекала від початку і яку любила.
Дуже люблю гуцульський формат і розважальні вистави, тобто комедійні. Це моя стихія. Я почуваюся в цьому дуже органічно, це мені справді подобається. Люблю веселити людей, створювати комічні ситуації на сцені.
Тому, напевно, Марічка з «Гуцулки Ксені», Проня Прокопівна з вистави «За двома зайцями» — це ролі, які я дуже люблю. Але, безперечно, є й інші роботи, зокрема драматичні.
Я дуже полюбила свою останню роботу — виставу «Квіти під руками диявола». Це історія про Юстину, про наше місто Станіславів і про те, як місцеві жителі ховали євреїв у своїх погребах, рятуючи їх від знищення.
Це колосальна робота. У мене там дуже цікава роль, яку я справді обожнюю, адже в ній поєднані комедійність, легкість, драматизм і моя людська справжність. Юстина прописана дуже глибоко й цікаво. Я щиро люблю цю роботу.
У комедійних ролях ви виглядаєте настільки органічно, ніби ці персонажі написані спеціально для вас. Наскільки ця сценічна енергія схожа на Мирославу поза театром?
Ми досить схожі, адже моя органічність присутня і в повсякденному житті.
Але в житті я, напевно, скромніша, тихіша і спокійніша. Сцена відкриває мене на повну силу, на максимум моїх можливостей. Вона ніби «розігріває» мене і розкриває повністю.
Тому на сцені мені дуже органічно. А в житті я така сама, як і на сцені, тільки трохи тихіша, скажімо так.
Коли ви востаннє по-справжньому хвилювалися перед виходом на сцену? Що викликало цей страх?
Перед кожною виставою хвилююсь. Якщо актори не хвилюються — значить, їм байдуже. А байдужими бути не можна, адже тоді ти не любиш свою професію і не поважаєш глядача.
Чому я переживаю? Тому що завжди несу у своїй роботі певну цінність. Я хочу щось донести, передати глядачеві певну думку, певну мету.
Якщо я буду байдужою — мені не місце на сцені. Якщо не буде цього «метелика», який всередині хвилює, стискає і тримає в напрузі — теж не місце на сцені.
Переживання має бути завжди, адже ти виходиш до людей і несеш певну місію.
Чи траплялося, що реакція глядачів вас по-справжньому здивувала або зворушила?
Постійно. Глядач і театр — це живий організм. Глядач доповнює нас, доповнює сцену, і вона оживає. Ми стаємо єдиним організмом, який поєднується і народжує живу сцену та живу емоцію.
Це неможливо порівняти з кіно. Тут усе відбувається саме зараз і саме тут. І кожен глядач приносить у зал щось своє — від сміху до сліз.
Ти ніколи не знаєш, що саме зворушить людину, у який момент вона заплаче, що її стривожить і з чим вона прийшла до театру. Можливо, її зачепить саме той момент, який перегукується з її власним життям.
Тому взаємодія глядача і сцени — це надзвичайно жива справа.
«Кіно здавалося мені далеким. Але тепер я готова спробувати щось нове»
Чи хотіли б ви зніматися в кіно?
Раніше я не хотіла зніматися в кіно, бо завжди пояснювала це тим, що в кіно все зафіксовано назавжди: ти зіграв один раз — і це залишається. А театр — це жива рушійна сила: сьогодні ти граєш так, завтра інакше.
Кіно здавалося мені трохи далеким. Але зараз я думаю, що вже дозріла до того, щоб спробувати щось нове.
Це могло б бути, наприклад, «За двома зайцями» у новій інтерпретації. Я із задоволенням зіграла б там або Секлету, або Проню Прокопівну.
Цей варіант для мене був би дуже цікавим і привабливим для роботи в кіно. І багато інших варіантів також.
Мені ближче щось колоритне, українське, живе. Ось там я б справді могла розкритися.
А чи замислювалися над режисурою?
Раніше я думала, що не зможу ставити вистави. Але в мене є одна дуже важлива робота — «Янголи без дитинства».
Ми поставили її у 2023 році — це історії дітей, які загинули від російських ракет у різних містах України. Ми підняли цю тему, бо суспільство почало забувати, що війна триває — на Сході, на Півдні, по всій Україні. І мені дуже хотілося пробудити в людях емоції.
Я працювала з дуже складним матеріалом, обирала кожну історію особисто. Це реальні історії наших дітей, і з них ми вибудували десять сцен у моєму народному аматорському колективі.
Тому режисерська жилка в мені все ж є. Робота вийшла надзвичайно чуттєва і сильна. Я дуже хочу, щоб її побачило якомога більше людей.
Ми отримали нагороди на всеукраїнських конкурсах, брали участь в онлайн-оглядах, але мені хочеться, щоб цю роботу бачили ширше. Бо це той матеріал, який справді може торкнутися серця, змусити замислитися, донатити і не забувати, що війна триває.
«Є теми, які ще потребують осмислення: втрата близьких, пошук опори й життя після втрати. Адже кожен у залі має свою історію»
Війна суттєво змінила театр. А чи залишаються теми, про які він досі не наважується говорити вголос?
Театр справді дуже змінився. Передусім він виріс завдяки тому, що глядач сьогодні потребує українського. Люди приходять до театру в пошуках підтримки й справді її потребують.
Є теми, які ми ще будемо осмислювати з часом. Це і втрата рідних, і те, як говорити з людьми, які приходять у театр у стані болю та пошуку опори. Як говорити про те, чому саме ти залишився живим, а когось уже немає. Як говорити з батьками, які втратили дітей. Адже в залі сидять люди з різними історіями і різним болем.
Це і страхи, з якими ми живемо щодня, і повернення військових, і їхня подальша адаптація. Важливо розуміти, як ми говоритимемо про ці теми зі сцени.
Завжди треба бути дуже точними, відповідальними і не брехати глядачеві. Потрібно бути максимально щирими та відвертими.
Я думаю, що нашому театру, як і всім нам, ще доведеться вчитися, як рухатися далі. Адже ми будуємо нове майбутнє для нашої держави.
Як війна змінила ваше відчуття професії та відповідальності перед глядачем?
Узагалі актор — це служитель людям. Ми приходимо сюди, щоб служити й дослухатися до глядача, який сидить у залі. Ми намагаємося підтримувати людей, розраджувати їх.
І доносити найцінніше: нашу культуру, нашу незламність, нашу незалежність. Показувати, як ми підтримуємо одне одного і як разом тримаємося.
Люди цього хочуть, вони цього потребують, і ми повинні їм це дати. А ще — залишатися людьми за будь-яких обставин. Це дуже важливо і дуже потрібно.
У цьому контексті — чи має мистецтво сьогодні право бути просто красивим, без місії чи суспільного послання?
Мистецтво і краса — це вже велика сила. Тому я думаю, що мистецтво має право бути красивим. Але водночас воно повинне підтримувати свій народ, свою націю, своє коріння.
Усім своїм змістом воно має нагадувати, що ми — одне ціле. Що маємо багатогранну й дуже потужну культуру, яку потрібно прославляти. Що потрібно любити свій рід і свою землю.
Саме ці цінності ми повинні постійно доносити.
На вашу думку, що сьогодні найважливіше транслювати через мистецтво і суспільний діалог?
Насамперед важлива підтримка та взаємодопомога.
Любов до рідної землі, до своїх батьків — це найцінніше, що може бути. Це те, з чого ми виросли. Земля і наше коріння дають нам надзвичайно потужну силу. Якщо ми цього не приймаємо або відкидаємо, то частково втрачаємо свою місію.
Ми повинні розуміти: якщо ми українці, то маємо підтримувати свою культуру. Маємо надихати своїх людей і підтримувати їх у будь-якій ситуації.
Бо коли ми разом — ми величезна сила.
«Я служу людям, тому не можу відгороджуватися від них чи уникати спілкування — це суперечило б моєму покликанню»
Що сьогодні надихає вас виходити на сцену?
Люди, які сидять у залі, їхні очі. А ще — наша незламна Україна, її потужна і сильна культура. Я дуже люблю відкривати для себе щось нове в нашій культурі, і це надзвичайно мене надихає.
Звичайно, моя сім’я, моя донечка Вікторія — це мій світ, мій стержень. Саме від неї я заряджаюся енергією і знаходжу сили працювати далі.
Що для вас зараз означає успіх — і чи змінилося це розуміння з роками?
Змінилося. Мій успіх привів до того, що мене впізнають будь-де, і тепер потрібно тримати певну планку. Ти вже не можеш просто вийти в місто — постійно маєш відповідати своєму статусу.
Щоправда, я не дуже вмію це робити, бо я дуже проста людина. Люблю їздити в маршрутках — це моя органіка.
Я дуже відкрита й доступна артистка. Без проблем фотографуюся з людьми, якщо потрібно — із задоволенням записую відео для своїх глядачів.
Я служу людям, тому якщо буду відгороджуватися від них, ховатися чи уникати спілкування — це буде неправильно.
Тому я дуже люблю цей стан, коли мене впізнають, коли вигукують: «Марічка!» або «Мирослава Полатайко!». Головне, щоб не плутали з кимось іншим. Це дуже приємно.
Яку свою думку ви змінили за останні кілька років?
Чимало думок. Наприклад, раніше я думала, що могла б жити за кордоном. Але, побувавши там кілька разів, зрозуміла, що це не мій варіант. Це не я. Я люблю свою землю, надихаюся нею, люблю наші Карпати, обожнюю кожен клаптик нашої країни.
Для мене перебування в іншій державі здається надто складним і, не знаю, навіть трохи «чужим». Це просто не моє. Так, поїхати, подивитися на іншу країну — можливо. Але жити там постійно я б не хотіла. Хоча, звісно, ніхто не знає, як складеться доля далі.
Яку пораду ви ніколи не дасте молодим акторам?
Я не люблю категоричних порад. Важливо насамперед прислухатися до себе: чи це справді твій шлях, чи є в тебе поклик, чи ти відчуваєш, що це твоє.
А чого б я точно не радила — навіть складно сформулювати. Я не маю права нав’язувати поради, бо це індивідуальний шлях кожного.
У мене порад було багато, але я завжди йшла від себе, від свого внутрішнього «я», від свого стержня. У мене не було такого, щоб хтось сильно впливав на мої рішення.
Насамкінець — якою ви хотіли б, щоб вас пам’ятали як людину, а не як акторку?
Щоб мене пам’ятали не лише як акторку, а насамперед як людину — комедійну, щиру, правдиву та справедливу. Людину, яка вміла дарувати усмішки, говорити правду, залишатися собою за будь-яких обставин не соромилася свого походження а навпаки цінувала його і завжди ставати на бік добра та справедливості. Якщо після зустрічі зі мною в когось на душі ставало трохи світліше — це і є найкраща пам’ять, яку можна залишити після себе.
