За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Руслан Литвинчук зі села Корнич на Франківщині зберігає світлину своїх прабабусі та прадідуся, яку зробили 93 роки тому. Фотографія молодого подружжя пройшла шлях від коломийського фотосалону до музейних архівів та публікації у закордонних виданнях. На ній — кушніриКушнірство — одне з найдавніших традиційних українських ремесел. Кушніри займаються вичинкою хутра зі шкур тварин, а також шиють хутряні вироби (кожухи, шапки, кептарі) Михайло та Софія Гнатюки. Після війни радянська влада заслала їх до Сибіру; вони втратили все, крім ремесла, до якого повернулися після повернення із вигнання додому.
Про це Суспільному розповів правнук подружжя Руслан Литвинчук.
Руслан Литвинчук тримає світлину своїх прабабусі та прадідуся. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
"Вона була виставлена, як взірець найкращої фотографії, якою Кіблер гордився."
"Мій прадід народився 1910 року, а прабабуся — з 1913. Тут їм — трохи за двадцять років. Ця фотографія була зроблена у фотосалоні Кіблера в Коломиї. Її виставили як взірець найкращої фотографії, якою Кіблер гордився", — розповідає Руслан Литвинчук.
Чоловік каже, що це фото стало музейним експонатом. Оригінал світлини й досі зберігається у музеї Івана Гончара у Києві.
"З музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття приїхали люди, побачили цю світлину і забрали її. Потім приїхав представник музею Івана Гончара з Києва. Йому вона також дуже сподобалася, і він забрав її до столиці. А далі почалася історія з цією світлиною. Її почали друкувати в американських журналах, в українських виданнях. Вона, як-то кажуть, "завірусилася". Ми хотіли повернути оригінал, але нам не вдалося," — каже Руслан Литвинчук.
Портрет кушнірів Гнатюків, який зробили 93 роки тому. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
"Партизани приходили, просили. Дід шив рукавиці, шапки, лагодив одяг."
За його словами, прадід Михайло став кушніром всупереч волі батьків. Родина займалася ткацтвом і хотіла, щоб син продовжив справу.
"Але дід утік у Космач до кушніра. Там два роки був у нього на науці. Через два роки босий прийшов додому. Батько зрозумів, що ткача з нього не буде, і віддав його в Коломию на науку до кушніра. Там він два роки безоплатно навчався вичиняти шкіри, розкроювати їх і шити. Повністю опанував ремесло", — розповідає Руслан Литвинчук.
Вироби з колекції кушніра Михайла Вінтонюка, родича Гнатюків. Суспільне Івано-Франківськ
Прабабуся чоловіка Софія Гнатюк також займалася кушнірством. Разом подружжя створювало кожухи, кептарі та шапки. Руслан Литвичук каже: родину знали не лише у рідному селі. Під час Другої світової війни Михайло Гнатюк допомагав українським повстанцям.
"Були партизани, приходили, просили. Дід шив їм рукавиці, шапки, лагодив одяг. Допомагав. А коли прийшли росіяни, його "здали" і заслали на 20 років до Сибіру", — говорить Руслан.
Руслан Литвинчук. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
Разом із Михайлом Гнатюком радянська влада вислала у Сибір і його дружину Софію та їхню шестирічну доньку. Після заслання сім'ї вдалося повернутися у Корнич.
"Коли помер Сталін, і була амністія, бабі з донькою вдалося втекти. Вони дві доби їхали у товарному поїзді до Івано-Франківська. Баба постійно тримала доньку за руку, щоб вона не впала з поїзда. Через кілька років повернувся і дідусь", — розповідає Руслан Литвинчук.
"Ця професія фактично померла"
Руслан Литвинчук каже, що застав прабабусю і прадідуся живими та встиг навчитися їхнього ремесла. Проте себе чоловік кушніром не називає.
"Кушнір — це той, хто шиє. Мій прадід був кушніром "від А до Я". Він умів робити все: вичинку шкур, розкрій, пошиття. Разом із прабабою вони робили весь процес. Я це пробував, але мені не пішло шиття. Я займався лише одним етапом — вичинкою шкури," — каже Руслан Литвинчук.
Виріб з колекції кушніра Михайла Вінтонюка, родича Гнатюків. Суспільне Івано-Франківськ
У 1990-х він допомагав своєму дідусеві, зятеві Михайла і Софії Гнатюків, та опанував кушнірство. Процес був складним і тривав кілька днів, пригадує Руслан Литвичук. З його слів, шкури купували на Закарпатті, замочували у солоній воді, прали вовну в Пруті, очищали спеціальними інструментами, вимочували в розчинах із кислотами, сушили та розтягували.
"У мене є інструменти, які перейшли у спадок. Наприклад, "ключ" прадідуся, який він передав мені. Є ще інші інструменти: жґреблоЖґребло (або шкребок) — спеціальний традиційний кушнірський інструмент у вигляді вигнутого ножа, леза або спеціального гребеня. Його використовують на етапі міздрювання для зіскрібання м'ясних, жирових залишків та плівок зі шкури і прилад, схожий на стілець, — він назви не має; його змайстрував мій дід. Використовували це приладдя для розтягування шкіри. Тут настільки багато шкір зроблено. що стерлося саме дерево. Можете собі уявити, скільки треба було їх перетягнути. Це була дуже важка праця," — розповідає Руслан Литвинчук.
Прилад для розтягування шкіри. Суспільне Івано-Франківськ
Після вичинки шкіри фарбували, а з них шили кожухи, шапки та інші вироби, які продавали на ринках. Зі слів Руслана Литвинчука, у 1980-х на них був великий попит. За сезон можна було зробити щонайбільше 10 кожухів.
"Вже в 1990-х на зміну кожухам прийшли фабричні дублянки, а ручна праця стала економічно невигідною. Якщо раніше майстри власноруч вичиняли шкіри, кроїли та шили вироби, то тепер ці процеси виконують на промислових підприємствах. Ця професія фактично померла. Серед кушнірів є лише один сучасник, якого я знаю, — мій родич Михайло Вінтонюк із Корнича. Він відроджує традиції кушнірства Покуття", — говорить Руслан Литвинчук.
Вироби з колекції кушніра Михайла Вінтонюка, родича Гнатюків. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
Востаннє вичинкою шкіри він займався 30 років тому.
"На сьогодні це — професія, яка вже повністю зникла, і ніхто нею не займається", — каже Руслан Литвинчук.
