Після перемоги відомий вівчар з Прикарпаття Михайло Кознюк мріяв пастушити на карпатських полонинах та оселитися в будинку, який придбав для майбутньої сім’ї.
Такими думками він ділився з братом Петром. Проте боєць загинув під час артилерійського обстрілу на Донеччині 12 лютого 2023 року. На захист країни хлопець пішов добровольцем ще у 2014 році, повідомляє Суспільне.
Михайло народився сьомим з дев’яти дітей у родині Кознюків. Брат загиблого військового та вівчаря Петро розповідає, що найбільше Михайло любив полонину.
«Ми ходили з вівцями по 30 км у день, по 20, деколи було більше, деколи менше. Від ранку до вечора і так кожен день, поки літо не закінчиться», – пригадує Петро.
Брати пастушили в горах з дитинства. Для Михайла вівчарство було не лише способом заробітку, а й улюбленою справою. Тварин хлопець любив, а ті поводилися слухняно поруч з ним.
«Якось журналісти дізналися, що є гуцул, який чотири роки літує. Захотіли поїхати туди, зняти, як йому вівчариться. Тоді Михайло розповідав, що «вівці є Божі і їх треба любити та треба вміти випасати». Сюжет у YouTube набрав багато переглядів, розійшовся по всьому світу. Брат тішився. У Києві його впізнавали, скрізь люди впізнавали вівчаря з полонини», – розповідає Петро.
Михайло вівчарив до 2014 року. Тоді, 18-річним, пішов служити за контрактом у Збройні сили України. Спочатку служив у Львові, потім його перекинули в Рівне. Згодом Михайла забрали на передову, вкінці 2014 року.
Сестра Михайла Галина Сенюк показує будинок, який наприкінці 2022 року купив військовослужбовець. Михайло мріяв про власний дім і згодом втілив її. Сестра допомагала хлопцю облаштувати домівку, поки він був на фронті. Тут Михайло планував жити після перемоги.
«Михайло мріяв, що колись війна закінчиться і він створить сім’ю. Любив дуже діток, мріяв про це. Але спочатку хотів захистити Україну. Я могла йому зробити довідку за доглядом за матір’ю, бо вона дуже хвора, але він мені сказав: «Галю, я не патріот, чи що?» – розповідає Галина Сенюк.
Упродовж останніх дев’яти років Галина з братом бачилися нечасто. У відпустку, яка тривала не більше 10 днів, він приїжджав декілька разів на рік.
«Він зажди приїжджав до мене. Ми обоє дуже схожі, тому здебільшого трималися купки. Коли Михайло бував у дома, то аж не знав, чим має мені допомогти. Він з таким задоволенням брався до роботи», – пригадує сестра.
Михайло докладно не розповідав про військову службу чи негатив на передовій, аби не засмучувати рідних.
«Чи до брата Михайло дзвонив, чи до мене, то у нього все завжди добре було. Завжди був на позитиві, сміявся», – пригадує Галина.
Востаннє сестра розмовляла з братом Михайлом 11 лютого 2023 року. А наступного дня дізналася, що Михайло загинув.
«Востаннє ми з ним говорили, то Михайло мені сказав, що треба підлогу постелити в коридорі. Потім до мене у понеділок зателефонував чоловік з Києва і сказав, що Місько поранений, що якщо довезуть до лікарні, зроблять операцію на ноги, все буде добре», – пригадує Галина.
Того ж дня ввечері Галині зателефонувала подруга з Чернівців й повідомила, що Михайло загинув.
Загинув Михайло Кознюк внаслідок поранень від артилерійського обстрілу росіян на Донеччині. Він був сержантом 2 гірсько-штурмової роти 8 окремого гірсько-штурмового батальйону. Михайлові було 26 років.
«Він отримав поранення у ноги. І його до лікарні не довезли, бо в брата відкрилася внутрішня кровотеча. На війні Михайло знав свою роботу. Мені казали побратими, що він не залишив ніде жодного хлопця. Хоч були загиблі, то він завжди забирав їх – нікого не залишив», – розповідає Галина.
Петро Кознюк каже, що брат після перемоги мріяв вівчарити на полонинах, однак не планував залишати військову службу, допоки в Україні триває війна. Проте, якщо загине, просив поховати біля братів.
Провели в останню дорогу воїна Михайла Кознюка в його рідному селі Буковець Верховинського району. За гуцульським звичаєм, щоб вшанувати юнака, одягли весільне деревце, адже боєць загинув парубком, так і не створивши власну сім’ю.
До теми: У Вугледарі поранили кулеметницю з Прикарпаття Оксану Рубаняк на позивний «Ксена»
