Насправді війна стирає дуже багато стереотипів. Зрозуміло, що на підсвідомому рівні всі чоловіки хочуть захищати. Але коли є якась екстремальна ситуція, потрібно брати на себе відповідальність, проявляти ініціативу і відповідати за неї — неважливо, чоловік ти чи жінка. 05 Серпня, 2022, 17:30 Прикарпаття Переглядів: 20 
військова Христина, позивний «Кудрява»
У лавах української армії служать 42 тисячі жінок. Тисяча з них перебуває на командирських посадах. На рівні із чоловіками вони воюють на всіх фронтах, а кількість жінок, які хочуть захищати Україну, зростає. Патріотичний дух українок не можна зламати. Нас захищають мужні, сміливі жінки, які доводять власним прикладом, що коли є мета, то не завадять жодні перешкоди.
Наша героїня — старша лейтенантка НГУ Христина, позивний «Кудрява». Журналісти розпитали військову про перші думки 24 лютого, про те, що вона назавжди змінить у своєму житті та що зараз не дає їй упасти духом та зламатися, пише ELLE.
Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?
У ніч із 23 на 24 лютого я була на бойовому чергуванні в населеному пункті Станиця Луганська. Тоді мій підрозділ вирушив на дорозвідку, в нас планувалася ротація, ми мали змінити інший підрозділ на сході України, який на той час уже більше ніж пів року перебував на своїх позиціях.
Тієї ночі було вже зрозуміло, що станеться повномасштабне вторгнення: дуже багато військ було сконцентровано біля кордонів уже близько тижня. Населені пункти Станиця Луганська та Щастя накривало артилерією, було дуже багато обстрілів із «Градів». Це було досить дивно, бо навіть військові відвикли від таких масованих обстрілів. Міста буквально стиралися з лиця землі. Дуже часто ми спускалися в бліндажі, перебували у сховищах, переривали ту роботу, яку мали, щоб устигнути зайти в укриття та перечекати обстріли.
Узагалі не було усвідомлення повномасштабної війни, те, що відбувалося на сході, було в голові якось локалізовано. Не було усвідомлення, що зараз у місті, де я прожила більше року, а також у Гостомелі, Ірпіні, Києві та взагалі по всій Україні почалося вторгнення. Це було дуже важко усвідомити, тому що взагалі саме вторгнення розпочалося із захоплення аеропорту «Антонов» і військової частини, де я безпосередньо проходила службу.
Як ви прийняли рішення піти на війну?
Це був однозначно усвідомлений вибір. У 2014 році я проходила службу у військовій частині в Івано-Франківську. На першу ротацію мого підрозділу на схід, коли розпочалася війна Росії проти України, мене не взяли, тому що я була дівчинкою. Жінок на війну намагалися не брати, якщо у цьому не було крайньої потреби. Моя посада передбачала участь у бойових діях, і тоді за списками замість мене поїхав чоловік. Це усвідомлення, що через твою стать хтось інший може загинути, усвідомлення, що там мав би бути ти, а не хтось інший, давало вагомий поштовх до того, щоб продовжити військову кар’єру. І я у 2015 році прийняла рішення поїхати навчатися на офіцера до Харкова. Після цього я була впевнена, що ніхто не зможе замінити мене в моїй справі, яку я виконую професійно.
Чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні?
Моя посада — заступниця командира мінометної батареї. Проте, як показує війна, ми не завжди виконуємо ті функції, що у мирний час. Зараз у мене два абсолютно різних функціонали. Про один я не буду розповідати, а інший пов’язаний напряму з волонтерами — командири організували взаємодію з волонтерським корпусом, тому що це окремий фронт, який потребує інформації, без якого ми насправді б не справилися, підтримка якого зараз допомагає нам перемагати.
Чи були прояви гендерної дискримінації у вашому підрозділі?
Звісно, були. За майже 10 років у армії я зустрічалася з різними видами дискримінації (свідомої й несвідомої). Я і сама була людиною, яка дискримінувала: наприклад, залишаючись за командира, я не відпускала свого підлеглого додому доглядати дитину, бо це жіноча справа. (Жартує.)
Насправді війна стирає дуже багато стереотипів. Зрозуміло, що на підсвідомому рівні всі чоловіки хочуть захищати. Але коли є якась екстремальна ситуція, потрібно брати на себе відповідальність, проявляти ініціативу і відповідати за неї — неважливо, чоловік ти чи жінка. У цьому плані дискримінації немає. Той, хто відчуває, що може взяти на себе цю відповідальність, її бере. Ось так виглядає гендерна рівність під час війни і в моєму світогляді — робити все, що можеш, із тим, що маєш, там, де ти є.
Які складнощі вам довелося подолати?
У мене філософське бачення складнощів: з одного боку, це те, що робить нас сильнішими, а з іншого — це те, що дуже сильно руйнує. Перший обстріл, перший вихід з оточення, перші втрати побратимів, захоплення в полон дуже близьких людей, які були з тобою пліч-о-пліч із перших днів повномасштабного вторгнення, з якими ти ділив чергування на службі в пункті постійної дислокації, — насправді, це все дуже складно, але ми не маємо права здаватися.
І кожного разу, коли було дуже складно, я усвідомлювала, що не можу падати духом, тому що потрібно боротися і ми вже не маємо анінайменшого права здаватися. Тільки перемога! Тільки повна ліквідація росіян. Росіяни — одне з найобразливіших слів, які можуть бути на планеті Земля. А поки борімося!
