«Повернутися». Чим загрожує байдужість держави й суспільства до проблем психологічної реабілітації ветеранів

За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.

Після повернення з війни військовий, окрім проблем адаптації у новому для себе світі, стикається як із браком закладів, у які може звернутися по психологічну допомогу, так і нестачею фахових спеціалістів. З осені 2024 року в територіальних громадах запрацювали фахівці із супроводу ветеранів, і лише за неповні два роки в Івано-Франківській області до них звернулися приблизно 38 тисяч людей. Але замінити кваліфікованого психолога чи психіатра такі фахівці не можуть.

Держава пропонує для реабілітації ветеранські простори, центри ментального здоров’я і центри життєстійкості. В Івано-Франківській області їх приблизно 50. Однак місць у таких закладах не вистачає уже зараз, а допомога, яку в них пропонують, є точковою, а не глибинною. Медикаментозне лікування військовий чи ветеран може отримати в центрі психічного здоров’я. Є також приватні наркологічні центри, але вони — платні, тому доступні не кожному.

Ветеранам Віталію і Владу, які борються з алкогольною залежністю, реабілітацію в приватному закладі оплачують рідні. За більш як рік перебування в центрі їхній стан покращився: вони прийняли свою хворобу, навчилися працювати з емоціями та перестали пити.

Але їхні історії — лише дві з тисяч подібних, однак стати на шлях одужання вдається далеко не всім воїнам: більшість так і залишається сам на сам зі своїм болем. І в ОВА фактично це підтверджують: статистику ветеранів із психічними розладами чи залежністю ні в ТЦК, ні в обласній адміністрації не ведуть.

Як зараз працює система повернення військових в цивільне життя, хто і як допомагає їм розпочати процес відновлення й чим загрожує байдужість держави й суспільства до теми психологічної реабілітації ветеранів — читайте у спецпроєкті «Повернутися».

«Ви ж розумієте: не будуть вони так бігати». Як працюють фахівці із супроводу ветеранів

Після звільнення зі служби ветеран відмічається в ТЦК та СП й інформацію про нього передають фахівцеві із супроводу ветеранів і демобілізованих осіб. Такі фахівці почали працювати з осені 2024 року. 

«В Івано-Франківській області з 2024 року по перший квартал 2026 до фахівців звернулися приблизно 38 тисяч ветеранів, членів родин загиблих і зниклих безвісти», — розповідає заступниця начальника управління з питань ветеранської політики Івано-Франківської обласної військової адміністрації Наталія Погорела. 

З її слів, зараз у Івано-Франківській області є 131 фахівець із супроводу. Серед них — Роксолана Бойчук, яка працює у Косівській громаді. На її відповідальності — 130 людей: колишні воїни, звільнені з полону та їхні сім’ї.

Роксолана Бойчук і Ремілія. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк

 «Ця робота — 24/7. Зустрічі, дзвінки і в суботу й у неділю. Я їм не пояснюю, що треба зробити. Я вивчаю проблему, розказую, що вони можуть отримати за законом, які пільги, виплати. Решта стараюся вирішити без них, бо ветерани цього не люблять. Вважаю, що я для цього і є як посередник між установами й ветераном», — розповідає Роксолана Бойчук. 

Вона — також ветеранка російсько-української війни. Майже два роки Роксолана прослужила в 74 батальйоні 102 бригади водієм-санітаром і діловодом. Бійчиня звільнилася зі служби за станом здоров’я. 

«Я, наприклад, хотіла спокою, не хотіла взагалі ні з ким розмовляти. Мені потрібна тиша, я хотіла повернутися до хлопців. Тут мене ніхто не розумів, я людей не розуміла, мене це все дратувало. Мене й дотепер це дратує. Якби не Ремілія [собака Роксолани] і ця робота, було б зовсім інакше», — ділиться фахівчиня з супроводу. 

Ми провели з Роксоланою Бойчук цілий робочий день. Спочатку поїхали в Косівську центральну лікарню, в якій фахівчиня мала зібрати документи для вироблення ветеранові групи інвалідності. Роксолана каже, що «бюрократичне пекло», яке повинні проходити щойно звільнені зі служби воїни, виснажує як фізично, так і психологічно. Це — перший серйозний подразник, з яким стикається ветеран. 

«Ви ж розумієте: не будуть вони так бігати. Це їх дуже викидає із себе. Повірте, я це проходила, я хотіла здатися у перший день», — каже Роксолана Бойчук. 

«Побратими просто в камеру заповзали, а на ранок вже були “двохсоті”»

З лікарні ми поїхали в ЦНАП, де на фахівчиню чекали звільнений з полону піхотинець Сергій Чобітько з дружиною. Вони готували документи для подачі заяви на репараціїМатеріальна компенсація за шкоду, завдану в полоні.  

«У полоні мені відбили пам’ять взагалі. Я згадував, як онучку звати, прізвища. Щодня у нас були “процедури”. Бували такі “процедури”, що побратими просто в камеру заповзали, а на ранок вже були мертві. Коли я сидів у камері, то заплющував очі й подумки їздив на роботу. Так було психічно легше це пережити», — згадує ветеран. 

Сергій Чобітько — родом з Харкова. Він служив піхотинцем у Нацгвардії. У російському полоні пробув шість місяців і один тиждень. 

«Коли повернувся додому, найбільше хотілося кави й хорошої сигарети (сміється)… Я був переважно сам до кінця 2024 року. Це вже зараз я розмовляю так, а тоді — телефон, військові. У нас — одна тема, на яку можемо говорити. З дружиною максимум пів години на добу спілкувався», — каже Сергій. 

Дружина додає: «Він перебував вдома, але він був не вдома — він був там, з хлопцями, побратимами».

Сергій Чобітько у російському полоні пробув шість місяців і один тиждень. Суспільне Івано-Франківськ

«Тут границя між життям і смертю — нарівні»

Доки їдемо в Косівську міську раду до ще одного ветерана, Роксолана Бойчук розповідає про одну з проблем, з якою стикаються сім’ї військових. 

«Дружини ображаються, що чоловіки між собою говорять, а з ними не можуть знайти спільну мову. Тому й жінкам потрібно пояснювати, що так буде, на жаль. Ні він жінку не зрозуміє, ні вона його. Те, що вона переживала, поки він був на фронті, те, що він пережив, коли був там, він з нею не може поділитися, як зі мною чи з побратимами», — каже фахівчиня. 

Разом з Роксоланою та її собакою Ремілею йдемо у відділ соцзахисту Косівської міськради. Дорогою зустрічаємо ветерана Ігоря, якому фахівчиня має допомогти оформити документи. Ми поспілкувалися з Ігорем про те, що найбільше болить військових, які повертаються в цивільне життя, і про проблеми, з якими стикнувся він сам. Також своїм досвідом роботи з воїнами й пережитим особисто поділилася начальниця відділу соцзахисту міськради Христина Смадич. Їхні розповіді подаємо паралельно.

Ветеран Ігор. Суспільне Івано-Франківськ

Ігор: Четверо хлопців із тих, що я знав, закінчили життя самогубством. Не змогли адаптуватися, не розуміли… Просто ти не вивозиш в якийсь момент, не вивозиш вдома, у суспільстві, й тобі стає просто тісно.

Христина Смадич: Не всім можеш відкритися. Ти не відкриєшся тій людині, яка тебе не розуміє. У мене чоловік загинув на війні, в Донецькій області. Бахмут. І адаптуватися мені теж дотепер дуже важко, бо я усвідомлюю, що люди не розуміють. 

Ігор: Є такі моменти, які не проговорюються. Не кожній жінці приємно, коли о другій-третій ночі чоловік зривається з криками, кудись біжить, вилітає в трусах або голий… Сама справитися з цим вона не може, лікування дає короткочасний ефект, а спеціалістів не вистачає. Іноді треба по три тижні, щоб стати на ту саму госпіталізацію. Відділення заповнені зараз. 

Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google

Христина Смадич: Коли ти залишаєшся сама, то хочеш до когось зателефонувати: подзвониш до подружки, вона тебе нібито розуміє, але не може відчути. Я не була на фронті, але мені привезли з фронту. І для мене це дуже болюча тема.

Ігор: Важливо, щоб з тобою могли поспілкуватися, поговорити й не лізти в душу. Я сиджу на антидепресантах, я на 20 кілограмів поправився. Мені неприємно, коли люди ставлять питання: «А чо ти проправився? Ти багато їси? А в чому причина?» Краще таке не питати, особливо, коли ти сам себе ненавидиш, хочеш, аби ти зник, аби тебе не було, а тобі ще люди навздогін…

Христина Смадич: Тут границя між життям і смертю — нарівні, дуже легко перейти планку до смерті. Люди думають, що минув час: «Чому ти плачеш? Уже минув час. Скільки можна плакати?» Вони не розуміють, що цей час не мине, ти просто вчишся з цим жити. Вчишся жити сама, вчишся жити з цим болем, який ніколи не зникне, який живе з тобою. 

Ігор: Я зараз проходжу медикаментозну терапію, з психологами й психіатрами постійно працюю. Тобі здається, що ти це пропрацював, тобі стане легше, а воно тебе доганяє. А доганяє через те, що ти ніби стараєшся з цим жити, контролювати, але якісь розмови на тебе впливають: «А нащо тут було? Треба було виїжджати. Треба думати за сім’ю. А сім’ї за кордоном було б краще». І ці моменти — тебе просто далі в ступор, дуже тригерні моменти.

«Якщо б до нашої сфери підключали ще психолога, то було б дуже круто»

Попри важливість роботи фахівців із супроводу, надавати кваліфіковану психологічну допомогу вони не можуть. 

«Бракує кваліфікованих фахівців, які могли б працювати з ветеранами на психологічному рівні. Ми повертаємо їх, стараємося спростити цей шлях, поговорити, трошки розвантажити, переключити на іншу хвилю, але не можемо надати кваліфіковану допомогу. На жаль, у нашому районі немає таких фахівців, а кудись їхати ветерани не хочуть, їм це дійсно важко, напряжно. Якщо б до нашої сфери підключали ще психолога, то було б дуже круто», — каже Роксолана Бойчук.

Заступниця начальника управління з питань ветеранської політики Івано-Франківської обласної військової адміністрації Наталія Погорела каже, що влада розуміє цю проблему. 

Заступниця начальника управління з питань ветеранської політики Івано-Франківської обласної військової адміністрації Наталія Погорела. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук

«Наше завдання на сьогодні — в територіальних громадах створити команди психологів, які будуть готові працювати з цими хлопцями. Ми завжди просимо, щоб кожна територіальна громада мала не одного психолога, а двох-трьох фахових психологів, які будуть підхоплювати хлопців і працювати вже не з ветераном, а із сім’єю ветерана», — говорить посадовиця. 

За словами Наталії Погорелої, в різних медзакладах Івано-Франківської області зараз лікуються понад 800 ветеранів і військових. Однак скільки з них мають саме психічні розлади чи проблеми із залежністю, невідомо, адже такої статистики ні в ТЦК, ні в ОВА не ведуть.

Військових із залежностями більшає?

Медикаментозне лікування залежностей і психічних розладів у Івано-Франківській області люди можуть отримати у центрі психічного здоров’я. Лікарка-психіатриня, наркологиня медзакладу Любов Луцька розповідає, що військових і ветеранів, які потрапляють у центр, за останні роки побільшало. 

«Якщо порівнювати 2022 і 2025 роки, то кількість чинних військових зросла удвічі. У 2022 році було приблизно 500, у 2025 — приблизно 1000. Серед ветеранів також зросла кількість: у 2024 році їх було 364, у 2025 році — 613», — говорить медикиня. 

Лікарка центру психічного здоров'я Любов Луцька. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк

Любов Луцька розповідає, з якими проблемами військові й ветерани найчастіше звертаються у центр психічного здоров’я. 

«Здебільшого розлади, пов’язані зі стресом: розлади адаптації, посттравматичні розлади. Зокрема в нашому закладі почастішали звернення за медичною допомогою з приводу вживання психоактивних речовин. Це, як на мене, є найбільшою проблемою, тому що військові “лікуються”, так би мовити, самостійно, вживаючи психоактивні речовини, зокрема алкоголь», — пояснює лікарка. 

«У США ветеран не повертається зі шпиталю чи війська відразу додому»

Медики центрів психічного здоров’я пропонують військовим і ветеранам після виписки продовжити відновлення у реабілітаційних центрах або ветеранських просторах. 

«У нашій області є 14 ветеранських просторів, 12 закладів охорони здоров’я, в яких працюють психологи, 9 центрів життєстійкості, центри ментального здоров’я, яких більшає, 11 психологів і психіатрів з реєстру надання послуг із психологічної допомоги. Всю необхідну інформацію ветеран може знайти на платформі “Ветеран PRO«», — розповідає Наталія Погорела. 

Водночас психологиня Наталія Мельникова, яка працює з військовими й ветеранами з 2015 року, каже, що наразі налагодженої системи психологічної реабілітації воїнів у країні немає. 

«Все — точково: там — “Ветеран PRO”, там — ветеранські простори, там — хаби, там — приватні консультації, там — якісь ретрити. Зрозумійте правильно: якщо є вісім поверхів проблем в людини, яка повертається з фронту, ретрит — на восьмому поверсі. Потрібні будинки ветеранів, пролонговані програми, простір тепла, допомоги й прийняття. Паралельно — це і психоедукаціяДоказовий метод надання людині структурованої, достовірної інформації про її психічний стан, емоції, особливості роботи мозку або психологічні розлади, і глибша робота», — пояснює Наталія Мельникова.

Як вдалий приклад роботи з військовослужбовцями, які повертаються в цивільне життя, Наталія наводить досвід США, де кожен воїн після звільнення зі служби обов’язково проходить адаптацію в спеціалізованому закладі. 

«У США ветеран не повертається зі шпиталю чи війська відразу додому, а має змогу від трьох до дев’яти місяців перебувати в центрі на ресоціалізаціїПроцес свідомого відновлення людини в соціальному статусі повноправного члена суспільства та її повернення до самостійного загальноприйнятого життя. З ним працюють фахівці, які найперше приймають його таким як він є, з усіма його проблемами, намагаються пояснити, що з ним відбувається на психологічному, фізичному й соціальному рівнях, наново навчають побуту. І коли більш-менш внормовується первинний стан, ветеран може спробувати себе в якомусь ремеслі аби принаймні зрозуміти, куди йому рухатися через тих три-дев’ять місяців», — розповідає Наталія Мельникова. 

Наталія Мельникова є керівницею проєкту «Франко-Гражда». За 11 років програму реабілітації у центрі пройшла приблизно 1 тисяча ветеранів.

Учасник заїзду у «Франко-Гражді». Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк

«У нас є восьмиденна програма, де ми з командою і з бійцями — 24/7. Ми з ними проживаємо, проводимо всі активності разом, аби був цей ступінь довіри значно глибший і швидший, ніж точкові сесії. Звісно, це — крапля навіть не в морі, а в океані, попри масштаб питань і кількість ветеранів, яка збільшується. Але я вважаю, якщо ми можемо хоч якусь кількість повернути до життя й допомогти підтримати, значить, я недаремно живу щодня й своє життя», — каже психологиня. 

«Громадський сектор має досвід, який держава й влада не хочуть масштабувати»

Реабілітаційний центр «Франко-Гражда» розташований у селі Пороги Івано-Франківського району. Ми приїхали туди й провели один день з ветеранами й волонтерами проєкту, розпитали воїнів про їхній досвід соціалізації. 

Ветеран Юрій Ворковенко. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк

«Питають: “А що ви там робите? А ви що там, воюєте? А там що, війна іде?” Я не знаю, що людям відповісти. От фактично коли я у 2015 році звільнився з війська, то мене миттєво охопив якийсь… Я таким скутим став. Я ще два роки не міг адаптуватися до цивільного життя, я щотижня намагався повернутися туди», — розповів ветеран російсько-української війни Юрій Ворковенко. 

Крім групової терапії, для учасників заїзду організували заняття зі стрільби з лука від простору «Петрос», майстер-клас із виготовлення шевронів з декоративної штукатурки від Яреми Стецика й виступ групи «Пенсія». 

Ярема Стецик. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк

«В останній день заїзду у ветеранів — зовсім інші очі, погляди. Це вже очі наповнені сльозами, бо вони звідси не хочуть їхати. Тут вони потрапляють у безпечний простір, де можуть бути дітьми, самими собою, де їм не треба надягати маски, які вони носять у соціумі», — розповідає учасниця команди «Франко-Гражда» Олександра Кодак. 

Шеврон, який виготовили учасники заїзду у «Франко-Гражді». Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк

Наталія Мельникова говорить, що подібних центрів варто відкривати більше. 

«Громадський сектор має досвід, який чомусь держава й влада не хочуть масштабувати й приймати за те, що вже випробувано. Ми з 2015 року проводимо цю програму заїздів, вона вже апробована, вишліфувана, ми бачимо результат, що вона працює, але не можемо масштабувати, бо в нас немає для цього стабільного фінансування», — каже Наталія Мельникова.

«Військові залежні говорять: “Я не маю права жити”»

В Івано-Франківській області є також приватні наркологічні центри, до прикладу, «Хелп» у Делятині, в якому проходять реабілітацію ветерани Віталій Ширикін і Влад. Спеціалісти проводять з реабілітантами групові та арттерапії, індивідуальні консультації, показують фільми. 

«Наш центр заснований на 12-кроковій програмі, але з напрямами психотерапії. Це — когнітивно-поведінкова терапія для зміни думок, поведінки, навичок емоційної регуляції, робота з переконаннями й установками людини, мотиваційне консультування, що необхідне для залежних. Також — сімейна терапія, тому що залежність — сімейне захворювання, й наші фахівці проводять психологічний супровід родичів хворого. І робота з травмою», — розповідає клінічна психологиня центру, консультантка з хімічної залежності Яна Баранчук. 

«Хелп» — заклад напівзакритого типу, тож передбачає вуличні прогулянки, перекури, заняття спортом просто неба. Серед заборон — користування мобільними телефонами, за винятком дзвінків рідним, а також романтичні стосунки. 

Психологиня центру «Хелп», консультантка з хімічної залежності Яна Баранчук. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк

«Найперше, ми надаємо безпечний простір і підтримку, без осуду. Якщо ми лікуємо залежність, то не лікуємо лише симптоми вживання, а й причини. Але якщо є ПТСРПосттравматичний стресовий розлад, то працюємо і з травмою, навичками емоційної регуляції, адаптації до цивільного життя, емоційним болем, втратою та з почуттям провини», — розповідає фахівчиня центру. 

Щодо військових, каже Яна Баранчук, то кожна їхня історія по-своєму унікальна й тяжка. 

«Військові залежні говорять: “Я не маю права жити”. І це дуже боляче чути. Вони відчувають провину за те, що залишилися живими. І з цим тяжко працювати, потрібно багато часу», — каже психологиня. 

Під час однієї з індивідуальних консультацій у центрі, на якій нам дозволили побувати, ветеран Віталій Ширикін проговорював цю проблему: 

«Були моменти на війні, коли на посаді військового медика я ніби й розумів, що людину не можна врятувати… І спочатку відпускав ситуацію, тому що всі казали: “Ти зробив усе можливе”. А потім, коли ми виїжджали на ППДПункт постійної дислокації, був час прийти до тями, відпочити й потім поїхати знову. У цей період все це випливає, це — як приступ, він може бути в будь-який момент». 

36-річний ветеран Віталій Ширикін, Івано-Франківщина. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк

«Приставка “психо” вже не має такої стигми, як у пострадянському просторі»

Однак, крім відсутності достатньої кількості закладів і спеціалістів, проблемою психологічної реабілітації є суспільні стереотипи й внутрішні бар’єри у військових. 

«Дуже тяжко підійти до ветерана й сказати: “Ми тебе десь положимо в заклад”. Є дуже багато звернень матерів до наших фахівців: “Ветеран, син, вдома п’є”. Чи десь потрібно його на реабілітацію, чи просто відкапати. Ми готові надавати цю допомогу, але навіть психіатрична клініка не може взяти ветерана без його згоди», — каже Наталія Погорела.

Ветеран у «Франко-Гражді». Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк

 Страх і знецінення психіатрії є, зокрема, спадщиною радянської системи, якої треба позбуватися, пояснює психологиня Наталія Мельникова. 

«Приставка “психо” вже не має такої стигми, як у пострадянському просторі. Не обов’язково це психіатрія, не обов’язково “я вже хворий на психічне порушення”, а з тим всім можна давати раду, бо все йде вперед: медицина, психіатрія, психологія, терапія, фармація. На все можна давати раду, питання: для чого мучитися?» — говорить фахівчиня. 

«Статистика ремісій — 2-3% в центрі психічного здоров’я, 8-10% — у приватних закладах»

Психологиня Наталія Мельникова говорить, що проблема із залежностями серед військових і ветеранів прогресує, однак альтернатив лікування досі залишається небагато. 

«Це або центр психічного здоров’я, або приватні клініки напівзакритого чи закритого типу, які коштують великі гроші. Статистика ремісій — 2-3% в центрі психічного здоров’я, 8-10% — у приватних закладах», — каже Наталія Мельникова. 

Водночас заступниця начальника управління з питань ветеранської політики ОВА Наталія Погорела розповіла, що в 2026 році Мінветеранів запустило проєкт для психосоціальної підтримки ветеранів із залежністю. 

«Проєкт передбачає, що 20 ветеранів упродовж 30 днів безкоштовно проходитимуть реабілітацію стаціонарно. У Івано-Франківську вже є заклад, який готовий надавати таку підтримку», — говорить Погорела.

Зі слів Наталії Мельникової, недостатня увага до проблем психологічної реабілітації ветеранів може призвести до дуже тяжких наслідків, зокрема, складних психічних порушень, втрачених сімей та розвитку кримінального світу.

"Давній Галич" - Новини Галича та Івано-Франківщіни