За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Віталій і Влад — ветерани російсько-української війни. Обидва — добровольці, обидва — піхотинці. Бійці прослужили на фронті майже по три роки. Як і тисячі їхніх побратимів, вони стикнулися з проблемами повернення в цивільне життя: безсоння, травматичні спогади, панічні атаки, апатія до світу, небажання жити. Порятуватися від болю Віталій і Влад намагалися алкоголем, однак замість облегшення отримали залежність: довгі запої, горілка з горняти впереміш із «травою», «відкапування» у центрах психічного здоров’я, зриви, ігнорування сім’ї і друзів. «Моє життя вже дійшло до дна», — розповідає про той період Влад.
Але з часом в обох ветеранів стався внутрішній злам: у Віталія — через повну втрату довіри від батьків, у Влада — через знесилення організму, що вже відмовлявся приймати алкоголь. З допомогою рідних і близьких вони потрапили в наркологічний центр «Хелп» у гірському селищі Делятин, що на Івано-Франківщині.
Свої історії реабілітації ветерани Віталій та Влад розповіли Суспільному.
«Не так важко було вбити ворога, як врятувати людину»
Віталію Ширикіну — 36 років. Він служив піхотинцем і бойовим медиком на фронті майже три роки. На прохання ветерана ми не вказуємо ні назви його рідного міста, ні підрозділу, в якому він проходив службу.
«Я був медиком, коли щось траплялося, а так — виконував бойові завдання зі всіма. Я копав, стріляв, вбивав. Це було, як дихати, як повітря, бо без цього не вижити там. Ми збирали хлопців по частинах, у мішки їх складали, щоб потім рідним передати для ДНК-експертизи. Найтяжче було рятувати комусь життя, тому що тоді весь біль, який він відчуває, відчуваєш на собі. Не так важко було вбити ворога, як врятувати людину», — розповідає Віталій.
Ветеран Віталій Ширикін пішов у військо добровольцем, Делятин. Суспільне Івано-Франківськ
На війні він отримав важкі поранення, через які його перевели на службу в ТЦК та СП.
«Коли мене в бліндажі привалило, то стався дуже сильний перелом у грудному відділі хребта. Я ще після цього три тижні сидів на позиції, але біль був такий нестерпний, що я вживав сильні наркотики, морфій… Знаєте, в мене є бабуся, яка дуже молиться за мене. Хоча я сам по собі атеїст, я не вірю у це все, але щось у цьому є. Ці бабусині молитви, напевно, мене врятували», — зізнається Віталій Ширикін.
«Війна була для мене всім»
Служба в ТЦК була нестерпною для Віталія, тому що весь час хотілося повернутися на фронт.
«Війна була для мене всім, всім була… Я розумів, що не вистачає мені війни, не вистачає того, чого я ще не виконав. Хотілося помсти ворогу за зруйновані життя, вбитих дітей і матерів. Хотілося вбивати ворога, «мочити» його. І через те, що я не можу цього робити, було дуже тяжко», — ділиться відчуттями Віталій.
36-річний ветеран Віталій Ширикін, Івано-Франківщина. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
Ми записали розмову зі ще одним ветераном — морпіхом Владом, який побажав залишитися анонімом. Владові — 32. Він прослужив на війні три з половиною роки без відпусток. Ось — один із його найстрашніших фронтових спогадів:
«Ми заходили на позиції наші, й усе було всипане снігом. Я виходжу з бліндажа на «еспеху»Це військовий сленг, який означає спостережний пункт й бачу, що валяється купа тіл по нашій зеленій стрічці. Пам’ятаю, що зловив ступор, не зрозумів, що відбувається, почав кричати до старшого. Він вибіг, одразу почав бити мене по лиці, водою відливати. Я отямився, й він мене затягнув назад… У фільмах того не побачиш, тільки на власному досвіді. Якщо чесно, мені важко про ті моменти говорити, можу хіба що зі своїми побратимами або з людьми, які мають такий досвід, як я», — говорить Влад.
Ветеран Влад проходить реабілітацію у Делятині на Івано-Франківщині. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
«Коли тихо — мені погано, коли “прилітає” — мені добре»
Після повернення в цивільне життя Віталій Ширикін стикнувся з проблемами адаптації вже у новому для себе світі.
«З ТЦК додому було 15 хвилин пішки, а дорога для мене була просто мука. Виходив раніше, коли ще не було транспорту, мало людей на вулицях, а коли повертався додому, не міг терпіти… Багато людей — все тихо, спокійно. В мене була така болюча фантазія, що коли тихо — мені погано, коли щось прилітає по місту — мені добре. Так само важко було їздити в автобусах. Мало того, що контузії, запаморочення сильні, так іще дуже-дуже болісно переносив скупчення людей. Це викликало в мене відчуття паніки, й це все я глушив алкоголем», — пригадує Віталій Ширикін.
Крім нав’язливих думок і постійного відчуття тривоги, у ветерана ставалися панічні атаки.
«Коли я виїжджав на пункт постійної дислокації, то все начебто спокійно, добре, а потім мене хапали такі напади, синдроми, панічні атаки, що я просто вибігав на вулицю, хапався… Бачу: у дворі БМПБроньована гусенична або колісна машина підвищеної прохідності стоїть. Я до нього підбігаю, обіймаю його й мені стає легше», — розповідає Віталій.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Після повернення в цивільне життя Віталій Ширикін стикнувся з проблемами адаптації, Делятин. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
«Не міг зайти в супермаркет, тому що мене лякали люди»
Так само важко переживав соціалізацію і Влад, коли повернувся зі служби в рідне місто.
«В мене не було абсолютно ніякого бажання десь виходити, бачитися зі старими знайомими. Почалися панічні атаки. Мені було дуже важко перебувати у великому скупченні людей; я не міг зайти в супермаркет, тому що мене лякали люди. Я постійно дивився по сторонах, не міг зрозуміти спочатку, що зі мною відбувається. Я скуповувався буквально за п’ять хвилин і вибігав звідти, бо починав задихатися», — розповідає ветеран.
Боляче Влад переносив і гучний рев мотоциклів і автомобілів.
«Елементарно, їде скутер, мопед або мотоцикл, і я вже в будинку шукаю п’ятий кут, бо не розумію, що робиться. В мене починалися панічні атаки, коли вила тривога. Я дуже сильно себе накручував, що зараз щось відбудеться, зараз щось відбудеться», — пригадує Влад.
«Пити і плакати, пити і плакати»
У цей час колишній морпіх Влад намагався ізолюватися не тільки від навколишніх людей, але й рідних.
«Я не брав слухавку від батьків, просто закривався сам із собою наодинці, включав якусь музику, випивав, і тільки так. Я просто раз у три дні виходив до магазину і повністю ізолював себе від світу, просто закривався і сидів вдома. Я випивав нормальну дозу, засинав, просинався, темно надворі, знову випивав, знову засинав», — розповідає морпіх.
Віталій так само почав шукати порятунок від болю в алкоголі.
«Я все в собі тримав. Випивав я часто сам із собою наодинці, хоча батько іноді пропонував: “Можна випити в неділю по чарці, виговорити все”. А я цього не розумів, ігнорував його як і психіатрів, психологів. Тому що мені так було краще, тому що було спокійніше, тому що я шукав душевного спокою. Бувало, що я не пив, було таке, що я через день пив, було таке, що тижнями в запої був. Я навіть не знаю, як це пояснити. Це від настрою залежало, психологічної зламаності. Я незламний був у війні, але що стосувалася мене особисто, я був зламаний», — говорить Віталій Ширикін.
Ветеран Віталій Ширикін. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
Після повернення з фронту Влад міг спілкуватися лише зі своїми побратимами.
«Ми могли зустрітися з ними, але коли зустрічалися, то випивали, згадували ті всі моменти, плакали. Тільки з побратимами… Один одного якось старалися підтримати, тому що було важко. Постійно була депресія, апатія до всього, мені нічого не було потрібно, мене нічого не цікавило, лякало все те, що відбувалося ззовні. Я закривався у панцері. Алкоголь вживав, аби позбутися думок, які переслідували, аби не згадувати… Але ті думки навпаки ще більше розганялися в мені, й інколи я міг сидіти і пити, і плакати, пити і плакати, а потім просто засинати. Мені було постійно погано, постійні головні болі», — пригадує Влад.
«Допився вже до того стану, що організм не сприймав алкоголь»
Через якийсь час Влад почав пити день у день.
«Зранку я просинався і дозволяв у себе влити пів літра горілки, і тільки тоді міг нормально щось приготувати, винести сміття, навести лад у будинку. А так я не міг нормально злізти з ліжка. Не раз було так, що я просинаюся, випиваю прямо з горла, вливаю в себе, запиваю водою і знову засинаю. Упродовж доби в мені могло бути два літри. Я допився вже до того стану, що організм не сприймав алкоголь. Я розумів, що зараз він буде проситися в мене назад… Не докурював навіть цілої сигарети, заходив знов, знову пробував випити, аби трохи стало легше, аби зняти спазми, аби пройшов головний біль, похмільний синдром», — говорить ветеран.
Крім алкоголю, Влад вживав і наркотики.
«Я курив траву, як скажений. Я собі розказував, що “трава мені — для апетиту й хорошого сну”. І це от впереміш — алкоголь і трава… Слава Богу, що мене не бачили мої рідні. Тому що я і столи ламав удома, і вдягав на себе каску, бронежилет і незрозуміло що робив», — розповідає ветеран.
Ветеран Влад добровольцем пішов служити до війська, Делятин. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
«Я просто почав сходити з розуму»
Влад і Віталій проходять реабілітацію у приватному наркологічному центрі «Хелп» у Делятині. Вони потрапили в цей заклад завдяки батькам і близьким людям після того, як у певний момент відчули, що варто звернутися по допомогу, аби зберегти життя.
«”Злам” у мені стався, коли організм просто перестав приймати алкоголь: тільки я вип’ю, воно одразу йшло назад, мені було дуже важко, всередині дуже пекло, ніби вогнем, ніби наївся чогось гострого. Мені було дуже важко ходити. І я тоді зрозумів, що потрібно звертатися по допомогу найперше до близьких і просити, щоб вони знайшли реабілітаційний центр і просто допомогли мені, тому що я більше сам так не можу. Я не міг елементарно винести сміття, піти до магазину. Я просто почав сходити з розуму й все більше закриватися в самому собі. Моє життя вже дійшло до дна», — пригадує Влад.
Перші тижні в центрі йому давалися важко. Ветеран пригадує: відчував втрату жаги до життя.
«Я приїхав сюди геть розбитим, худим, страшним, нестриженим, неголеним. Повна апатія до всього: чи світить сонечко, чи ллється дощ надворі, чи випраний я, чи ні. У мене не було бажання говорити з людьми. Я відходив від препаратів, на яких сидів. В мене не було ніякого бажання тут перебувати. Я приходив до консультантів, казав: слухайте, все, я не можу, мені важко, я не хочу більше, я хочу назад», — розповідає ветеран Влад.
Віталій проходить реабілітацію у приватному наркологічному центрі «Хелп» у Делятині. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
Для Віталія Ширикіна адаптація в наркоцентрі також стала складним випробуванням.
«Агресія була, повне заперечення залежності. Працювати над собою, як виявилося, дуже важко. Переробляти себе, всі ці стіни, перепони, які в мені існували. Починається день нормально, а потім зненацька тебе хапає судомний синдром або сильний головний біль. Коли звикаєш до одного синдрому, потім проявляється інший, більш болючий, до якого ти ще не звик. І до цього ти звикаєш заново. І на реабілітації ти вчишся сприймати нові синдроми у тверезості», — розповідає Віталій.
Ветеран Віталій Ширикін пішов у військо добровольцем, Делятин. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
«Я вчуся проживати відчуття заново»
Майже за рік у центрі «Хелп» Влад набрав вагу, привів себе в добру фізичну форму й зараз сам як психолог-волонтер допомагає людям боротися із залежностями.
«Дякую Богу, що сюди попав. Тут я щось набуваю, отримую задоволення від чаю з хлібчиком зі «згущенкою», від закупок. Я вчуся проживати всі ці відчуття заново. Тут насправді в мені прокинулося бажання жити. Зараз я стараюся себе мотивувати, адже бачу певні зміни в собі, у своїй поведінці. Я бачу, що є ситуації, на які я почав нормально реагувати й нормально дивитися, хоч у минулому я просто ліз би з кулаками», — ділиться Влад.
Віталій Ширикін також відчуває прогрес у роботі над собою.
«Я прийняв свою хворобу, як вона є, розумію більшість мотивів, які схиляють мене до вживання. Коли я десь згадую про алкоголь, мене просто нудить. На першому-другому місяці це викликало на тілесному рівні якесь слиновиділення, дуже хотілося випити, дуже. Зараз — це гидко», — розповідає Віталій.
Після повернення в цивільне життя Віталій Ширикін стикнувся з проблемами адаптації. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
«Просто потрібна людська допомога»
Часто проблемою психологічної адаптації ветеранів у цивільне життя є суспільні стереотипи й внутрішні бар’єри, вважає Влад.
«Хтось зі знайомих, царство їм небесне, помер від “передозу”, хтось від того, що відмовили органи, хтось в аварії розбився, є випадки також, що люди закінчують життя самогубством. Дуже важко про це говорити… Коли сам, то здається, що все, кінець: мені нічого не потрібно, ніхто не потрібен, я — дорослий, пройшов через ті й ті моменти, маю бойовий досвід й добре знаю, що мені робити. А насправді просто потрібна людська допомога, розуміння з боку цивільних. Мені допоміг центр, допомогла реабілітація. Я просто на 100% впевнений, що довів би себе до того, що довелось би рідним приїжджати й хоронити мене», — каже Влад.
Наркологічний центр «Хелп» у Делятині, Івано-Франківщина. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
Віталій Ширикін радить військовим і ветеранам, які перебувають у важкому психологічному стані, не боятися говорити про свої проблеми й звертатися по допомогу.
«Вся ваша недоговореність, нездатність пробачити потім виллється у дуже велику халепу й велику проблему, з якою я стикнувся. Це — залежність. Ця залежність, якщо з нею нічого не робити, вона дуже-дуже важко вплине на ваше життя в майбутньому, особливо, якщо у вас є сім’я, діти. Просто не тримайте це в собі, вчіться проговорювати ці моменти й жити з чесною совістю», — радить Віталій.
