За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Спецпризначенець ГУР з Івано-Франківщини Віктор Максімко був серед 72 добровольців, які полетіли на гелікоптерах до оточеного Маріуполя у 2022 році. Одразу після приземлення він прийняв бій, отримав поранення та поступився своїм місцем під час евакуації побратимові. Згодом Віктор Максімко прорвався з порту до «Азовсталі», де разом з оборонцями міста пережив російські авіаудари та голод.
За свідченнями побратимів, «азовець» поліг поблизу школи № 56 в Маріуполі, виконуючи наказ командира. Його тіло досі не повернули додому. Влітку 2026 року Віктора Максімка за рішенням суду офіційно визнали загиблим.
Ще підлітком він брав участь у Революції гідності, а у 17 років вступив до «Азову». Після повномасштабного вторгнення разом з побратимом Віктор Максімко повернувся з Польщі, щоб захищати Україну. Позивний «Кочера» він обрав для себе на честь предка, який воював у лавах УПА.
Про дзвінки Віктора Максімка рідним з окупованого Маріуполя, пошуки «Кочери» серед полонених та чому його матір через суд домоглася статусу «загиблий» — у матеріалі Суспільного.
«Це, певно, були пророчі слова»
«Не плачте, ви маєте захисника України», — ці слова сказав лікар у пологовому будинку породіллі Марії Максімко, коли 19 серпня 1996 року народився її син Віктор.
«У мене була тяжка вагітність, і я весь час пролежала в лікарні. Коли вже його народжувала, я зі щастя заплакала. І лікар сказав ці слова про захисника. Це, певно, були пророчі слова чи такий збіг, я не знаю», — пригадує Марія Максімко.
Маленький Віктор Максімко. Надала Суспільному Марія Максімко
«Він був небайдужим до несправедливості»
Віктор Максімко жив у селі Кричка. З перших років життя його головними захопленнями були футбол та історія. Він ріс допитливим, енергійним та спритним хлопчиком, розповідає його матір.
«Коли вечорами я говорила Вікторку: давай зробимо домашнє завдання. Він відповідав: “А для чого? Я все знаю”. Син володів винятковою пам’яттю і був дуже допитливим», — каже Марія Максімко.
У дитинстві Віктор Максімко захоплювався футболом. Надала Суспільному Марія Максімко
Його хресна мама та шкільна психологиня Людмила Демчук розповідає, що Віктор мав загострене відчуття справедливості та з дитинства постійно заступався за слабших. Він був обдарованою дитиною, яка ставила вчителям складні та незручні питання, зокрема з історії України.
«Віктор був небайдужим до несправедливості, і через це у нього часто виникали проблеми. Про його жертовність свідчить і те, що він полетів у заблокований Маріуполь. Він взагалі міг не йти до війська ще у 17 років. Він міг просто сидіти, вчитися, насолоджуватися життям, як це робили інші люди, його однолітки», — каже Людмила Демчук.
Вона додає: Віктор Максімко достойний, аби школа у селі Кричка носила його ім’я.
Хресна мама Віктора Максімка Людмила Демчук. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
«Він пахнув кров’ю хлопців, які загинули на Майдані»
Після закінчення дев’ятого класу юнак вступив до Івано-Франківського фінансово-комерційного кооперативного коледжу імені Степана Граната на фах товарознавця у митній справі. Віктор Максімко не встиг завершити навчання — розпочалася Революція гідності, до якої він долучився.
«Він мені розповідав, що на парах, а потім дочка зізналася, що Вікторик у Києві. Він був недалеко від Романа Гурика, коли той загинув», — каже Марія Максімко.
Події під час Революції гідності, Київ. Фото надав В’ячеслав Ратинський
Після повернення сина з Майдану жінка вперше побачила, як він гірко плаче.
«Він пахнув кров’ю, весь його одяг. Я тиждень відчувала кров хлопців, які загинули на Майдані. Пам’ятаю, як він сів на диван і сказав: “Мамо, це так було страшно. І боляче за тих хлопців, яких вбили”», — згадує Марія Максімко.
«Я там умліла, мене водою відливали»
Після подій на Майдані Віктор Максімко захотів вступити до українського війська. Він обрав «Азов» і проходив різноманітні вишколи, зокрема у столиці України, аби його взяли до лав полку. Його мати каже: жодні відмовляння не діяли на хлопця. На той час йому було 17 років.
«З ним були двоє наших односельців, то їхні батьки приїхали до Києва і забрали їх. А мій Віктор каже: “Ти навіть не думай про це”. І я не поїхала. Я знала його характер», — говорить Марія Максімко.
Про те, що син поїхав на Донеччину у лавах «Азову», він їй також не признався.
«У вересні 2014 року ми з чоловіком поїхали у Київ його шукати. Віктора там не було. До нього телефонували, і я почула голос, певно, його побратима: “Ти що, не сказав батькам, де ти? Тепер хай знають”. Я там умліла, мене водою відливали», — каже Марія Максімко.
Віктор Максімко (перший праворуч) з побратимами та посестрою з «Азову». Надала Суспільному Наталія Коцкович
«У нас така маленька “діаспора” була в “Азові” саме з Прикарпаття»
Віктор Максімко проходив службу у військовій частині в Урзуфі на Донеччині. Зі слів його побратима Івана Дем’яника та посестри Наталії Коцкович, юнак служив у ремонтно-інженерній роті, зводив фортифікації, працював у пресслужбі та на складі. Позивний обрав «Кочера» — це було псевдо його предка, який воював у лавах УПА.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
«Ми з ним познайомилися у червні 2014 року в Урзуфі. Тоді так багато зброї не було, а я вже трохи “побувавший”, мав якісь запаси, то поділився з ним. І так ми з Віктором здружилися. Дуже енергійний був малий, сміливий, начитаний. Підходив мені за темпераментом. Ми з ним спілкувалися кожного дня», — згадує ветеран Іван Дем’яник.
Ветеран Іван Дем’яник, який служив разом із Віктором Максімком у полку «Азов». Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
«Це такий був прикольний малий. Він давав мені речі на складі і питається: “Ти з Франківська?” Певно, хтось йому сказав. Я кажу: так. “На”, — і дає мені светр з американської гуманітарки. То було холодно, зима. Сказав: “Бери, ти з Франківська, будемо одне одного підтримувати”. У нас така маленька неофіційна діаспора була в “Азові” саме з Прикарпаття», — розповідає Наталії Коцкович.
Напередодні Великодня у 2015 році воїн Віктор Максімко отримав поранення в ногу та згодом звільнився зі служби.
Віктор Максімко (перший праворуч) з побратимами та посестрою Наталією Коцкович з «Азову». Надала Суспільному Наталія Коцкович
Кохання, народження сина та цивільне життя
Під час служби на Сході Віктор познайомився з дівчиною Олександрою з Бердянська — його майбутньою нареченою.
«Вона мені говорила, що він її зачарував українською мовою. 20 липня 2018 року вони одружилися, а згодом у подружжя народився син Дем’ян», — каже матір бійця Марія Максімко.
Після завершення служби за контрактом Віктору було важко знайти роботу в Україні, тому він виїхав працювати за кордон.
«Він дуже хотів працювати в Україні. Але тоді щось ветеранів не брали так на роботу, як зараз. Якийсь час він навіть продавав книжки в лікарнях», — згадує Марія Максімко.
Віктор Максімко з дружиною Олександрою та сином Дем’яном. Надала Суспільному Марія Максімко
«Нате, на кулю для мос**ля від мене»
Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ, Віктор Максімко разом з побратимом Іваном Дем’яником були на заробітках у Польщі. Почувши новини, почали збирати гроші, гуманітарну допомогу і рушати до України.
«Ми зібрали десь чотири тисячі доларів, накупили тепловізорів і ще всякого різного. Пам’ятаю, ми в магазині в Польщі скуповуємося, і такий поляк слухає, слухає і питає: “До України?” Витягує 200 злотих і каже: “Нате, на кулю для мос**ля від мене”», — розповідає Іван Дем’яник.
Ветеран Іван Дем’яник біля автобуса, яким він возить волонтерську допомогу з Польщі в Україну. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
Евакуація сім’ї з Бердянська
Дружина та син Віктора на початку вторгнення Росії були у Бердянську. Віктор дуже переживав, коли вони виїжджали звідти «зеленим коридором», каже Марія Максімко. Поки сім’я не повернулася, доти він не вступав до війська.
«Дем’янко приїхав в одній курточці і Олександра так само — з рюкзачком, нічого не взяли звідти. Два дні після того, як вони виїхали, коридор вже закрили», — згадує Марія Максімко.
Віктор Максімко з маленьким сином Дем’яном. Надала Суспільному Марія Максімко
«Ніхто ж не знав за цю спецоперацію на той момент»
Віктор «Кочера» Максімко увійшов до числа 72 воїнів-добровольців, які зголосилися полетіти гелікоптерами в окупований Маріуполь. Коли він сідав у вертоліт, його вже оформили як військовослужбовця Головного управління розвідки України, каже Марія Максімко.
«Його побратим зателефонував мені і сказав, що Віктор летить у Маріуполь. Я запитала про це у сина, а він мені: “Мамо, це неправда. Ви не накручуйте себе. Як я можу бути в Маріуполі? Ви ж знаєте, що це неможливо, Маріуполь заблокований”. Ніхто ж не знав за цю спецоперацію на той момент», — розповідає Марія Максімко.
Авіапрорив гелікоптерів Головного управління розвідки України в заблокований росіянами Маріуполь, березень 2022 року. Скриншот з відео ГУР МО України
Зі слів Івана Дем’яника, вони з побратимами намагалися відговорити Віктора від участі у цій операції, однак воїн був непохитним у своєму рішенні.
«Ми всі сіли і кажемо: “Вітю, давай ми вже всі будемо разом. Війна ще надовго, навоюєшся”. Він відповів: “Ні”. Ну, молодий, йому нічого неможливо було довести», — згадує Іван Дем’яник.
Віктор Максімко був одним з 72 добровольців, які проривалися на гелікоптерах в оточений Маріуполь у березні 2022 року. Facebook/Viktor Maksimko
Політ до заблокованого Маріуполя
Віктор разом із побратимами полетів гелікоптером до Маріуполя наприкінці березня 2022 року, каже Марія Максімко.
«Дуже низький в них був політ. Долетіли добре, всі долетіли. Вони ще морем переправлялися. Він мені розповідав, що його побратими, які були на той час у Маріуполі, дуже втішилися, що він прилетів до них», — розповідає Марія Максімко.
