Схоже усі сторони задіяні, в так званих, Мінських угодах уже остаточно вирішили для себе, де ставити кому в реченні, що винесено в заголовок. Так, сьогодні ще досі лунають дипломатичні заяви з боку західних урядів, що лише виконання Мінських домовленостей шляхом домовленостей у Тристоронній контактній групі може наблизити мирне вирішення війни на сході України. Якщо ж подивитись не на заяви, а на дії – стає зрозуміло ані Росія, ані Україна та й зрештою світові геополітичні лідери уже не вірять в успішну реалізацію документів підписаних у 2014 році.
Тактика Путіна з моменту його приходу до влади залишається незмінною – війною примусити до миру на вигідних йому умовах. Так було і з Чечнею у 2000-му, з Грузією у 2008-му, зрештою з Україною у 2014 році. «Мінськими угодами» Росія, як вмілий фокусник, змусила всіх забути про Крим — зосередивши увагу світової спільноти на питанні Донбасу.
Керівництво України розглядало угоди найперше як шанс перевести подих, укріпити свої збройні сили, щоб мати можливість в подальшому стримати можливий наступ ворога. Як показали події наступних років – тактика була обрана вірна.
Однак, якщо у 2014-2015 роках угоди влаштовували всі сторони конфлікту, то на даний момент вони апріорі не задовольняють жодну. За сім років від дня підписання «Мінську-2» жодного пункту угод так і не реалізували повністю.
Інтегрувати Донбас на своїх умовах в Україну, Росії за вісім років так і не вдалося. Як наслідок вона поволі, але впевнено втрачає нас з орбіти свого впливу.
Навіть сучасне вище керівництво України прекрасно усвідомлює, що повна імплементація угод, з особливим статусом Донбасу прописаним в Конституції призведе до повної зупинки євроінтеграційних процесів. Про Крим можна буде забути остаточно.
Зрештою, навіть лідерам сепаратистів все важче пояснювати місцевому населенню, чому на відміну від Криму «исконно русские земли» вже восьмий рік не можуть повернутися «в родную гавань».
Сьогодні більшість аналітиків сходяться на думці, що з огляду на геополітичну ситуацію Путіну навіть з огляду на військовий примус не змусити керівництво України до умовного підписання «Мінська-3». Перефразовуючи крилатий вислів «мавр зробив свою справу, мавр може йти» все що могли угоди дали – далі українське питання вирішуватиметься уже в іншому форматі.
“Мінськ себе вичерпав. По-перше, білоруська столиця більше не може бути майданчиком для переговрів, бо узурпатор Лукашенко аж ніяк не годиться на роль посередника. По-друге, країна, що перебуває у васальній залежності від Москви, не може вважатися нейтральною по відношенню до Донбасу. Якщо найближчим часом відбудуться переговори, вони будуть в іншій країні(Туреччині? Швейцарії?) і за іншого складу: у гру мають включитися Сполучені Штати, це очевидно. Кремль сьогодні створює критичне загострення на Донбасі з метою змусити Україну виконувати Мінськ-2 так, як його розуміє Путін: прямі переговори київської влади з сепаратистами. Київ, зрозуміло, на це не погоджується, бо такий діалог — крок до капітуляції. Всі розуміють, що ключ до розв’язання проблеми Донбасу — у Росії, і врегулювання конфлікту має розпочатися з виведення військ РФ і встановлення Україною повного контролю на кордонах Донецької і Луганської областей.
Думаю, у Путіна є й такий сценарій відносно Мінських угод: я тебе породив, я тебе і уб’ю. Путін недарма “тримає в кишені” звернення про визнання “ЛНР” та “ДНР”. Коли у Москві зрозуміють, що збройний шантаж не спрацював, вони можуть піти на абхазький сценарій: визнати самопроголошені республіки, відкрито увести туди свої війська і вже із цих позицій диктувати Заходу свої вимогу щодо “нерозширення НАТО”. Повномасштабне вторгнення, про яке так багато сьогодні так багато говорять, також можливе. Але, за задумом Кремля, це має бути “маленькая победоносная война” — короткотривала і з малими втратами, як в Грузії у 2008-му. Затяжна війна з великими втратами — це великий ризик для Москви, адже “загрузнути” в Україні означає повністю зруйнувати міф про “визволення братів”, яким російська пропаганда годує своїх громадян”, — каже Дмитро Крапивенко, волонтер, публіцист
