За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Після тяжкого поранення на фронті та втрати руки ветеран із Коломийського району, що на Прикарпатті, Михайло Андрушко зміг повернутися до активного життя і знайти нову справу. Він займається стрільбою з лука, бере участь у всеукраїнських змаганнях та допомагає іншим військовим під час реабілітації.
Про службу, поранення, шлях відновлення і нову справу життя Михайло Андрушко розповів Суспільному.
"Моя найбільша опора — це сім’я"
Михайло Андрушко живе у селі Верхній Вербіж Коломийського району. До повномасштабного вторгнення чоловік будував звичне життя: господарював, працював і виховував дітей.
"Маю дружину і двох дітей. І це — моя найбільша опора", — каже Михайло Андрушко.
Ветеран Михайло Андрушко із сім’єю на Говерлі. Михайло Андрушко
У січні 2023 року чоловік став на захист України. Служив у складі 117 окремої важкої механізованої бригади на Запорізькому напрямку.
"Рік — у постійній напрузі, на позиціях. Там головне — вистояти", — пригадує ветеран.
"Тоді я вже залишився без руки"
День поранення Михайло Андрушко пам’ятає докладно.
"Вечір. Ми поверталися до бліндажа. Дрон у небі — це вже звично, але завжди небезпечно. Було дуже "пекельно", розліталися дрони. Вони там завжди літають, але один з них був дуже "злосний" дрон", — розповідає він.
Спершу пролунав вибух — чоловік отримав уламкові поранення. Та за мить — ще один скид.
"Тоді я вже залишився без руки", — говорить Михайло.
Михайло Андрушко служив у складі 117 окремої важкої механізованої бригади. Суспільне Івано-Франківськ/Ігор Попик
За словами ветерана, врятуватися вдалося лише завдяки побратимам, їхній підтримці та вчасно наданій допомозі. Михайло Андрушко отямився вже в лікарні в Запоріжжі.
"Я подзвонив дружині і сказав, що все добре. Але вона одразу відчула: щось не так. Спочатку кожен, хто втратив кінцівку, переживає, як буде далі жити. Це — тяжка втрата. Але головне — не здаватися, бо ти залишився живий, ти мусиш працювати далі над собою. Йти вперед, ставити якусь ціль для себе і її виконувати", — говорить ветеран.
Місяці лікування і перші кроки
Після поранення Михайло пройшов складний шлях лікування: Запоріжжя, Дніпро, Київ, операції, біль, виснаження та тривала реабілітація.
Ветеран Михайло Андрушко у Карпатах. Суспільне Івано-Франківськ
"Якби не дружина, може, і на ноги не встав би, — говорить ветеран. — Спочатку — просто встати. Потім — ходити сходами, навіть коли є ліфт".
Кожен рух, каже, давався через біль і внутрішню боротьбу, але поступово з’являлося розуміння: життя триває.
"Як я буду стріляти без руки?"
Новий етап розпочався під час реабілітації у Великому Любені, що на Львівщині. Там Михайло вперше почув про стрільбу з лука.
"Я кажу: як я буду стріляти, якщо в мене руки немає?" — згадує чоловік.
Михайло Андрушко займається стрільбою з лука. Суспільне Івано-Франківськ/Ігор Попик
Попри сумніви, вирішив спробувати. І це стало переломним моментом, продовжує ветеран. Сьогодні Михайло натягує тятиву зубами: "Навантаження — до 15 кілограмів. Спочатку боявся, що замість стріли в мішені будуть зуби. Маю доброго стоматолога — зуби ще тримаються".
Та з часом страх зник, а рухи стали впевненішими: "Три секунди — і постріл. Головне — не перетримати".
Від перших пострілів — до перемог
Результати, розповідає чоловік, не забарилися. Вже через три місяці після початку тренувань Михайло взяв участь у своєму першому турнірі та здобув срібну нагороду. Згодом — перемоги на "Кубку воїнів", призові місця на чемпіонатах України, виконаний норматив кандидата в майстри спорту.
Михайло Андрушко здобув перемогу на “Кубку воїнів”. Михайло Андрушко
Ветеран займається здебільшого в Івано-Франківську у наставників Катерини Дубровіної та Єгора Алексаняна.
"Тренери стали частиною мого життя. Вони допомогли повірити, що це можливо. Два роки тому я не вмів лук тримати, а тепер вже на чемпіонаті України здобуваю призові місця", — каже чоловік.
Михайло Андрушко працює інструктором зі стрільби з лука. Суспільне Івано-Франківськ/Ігор Попик
"Коли стріляєш — забуваєш про все"
Михайло Андрушко розповідає, що для нього стрільба з лука — це не лише спорт: "Коли ти стріляєш — забуваєш про все. Ти просто зливаєшся з луком і стрілою. Перед пострілом треба просто натягувати тятиву. Головне — не перетримати, це буквально три секунди для прицілювання — і постріл".
Тепер Михайло працює інструктором зі стрільби з лука в обласному госпіталі ветеранів війни, що у Коломиї. Він проводить заняття для військових, які проходять реабілітацію.
"Найважче — зробити перший крок. Головне — не здаватися. Ти залишився живий — значить, мусиш іти далі", — говорить ветеран.
"Безбар’єрність — це про щоденне життя"
Михайло не любить, коли його жаліють. Натомість просить уваги і розуміння: "Безбар’єрність — це не слово. Іноді ветерану потрібна елементарна допомога, навіть у магазині щось скласти в пакет. Але не всі це помічають. Хотілося б, щоб люди були уважнішими, допомагали, коли це потрібно. І думали про доступність: пандуси, зручний транспорт, умови в магазинах. Щоб кожен міг самостійно й без перешкод робити звичайні речі".
Нагороди Михайла Андрушка. Суспільне Івано-Франківськ/Ігор Попик
Чоловік каже: суспільство має навчитися бути поруч із ветеранами не формально, а по-справжньому.
Попереду у Михайла — нові цілі. Він хоче виступати на міжнародному рівні, представляти Україну і показувати результат у Європі.
"Хочу довести передусім собі, що немає нічого неможливого. Від стрільби з лука я отримую задоволення, це дає мені наснагу до життя. Це і хобі, і майже основне моє заняття. Планую не зупинятися на досягнутому, просто йти постійно вперед", — говорить Михайло.
