“Hi, I’m from Ukraine and I need your help” — ці слова я повторюю по декілька разів на день. Частіше, ніж хотілося б.
Я справді потребую допомоги: як дістатися до того чи іншого місця, як придбати квиток, їжу чи воду, де зареєструватися для роботи — все для мене нове й невідоме.
Війна закинула мене в країну, мови якої я не знаю, тому я відчуваю себе ще більш безпорадною. Я довго вивчала англійську, вдосконалювала її та практикувала, в підсумку вона мені навіть не пригодилася. Доля вміє сміятися, а війна — знущатися.
Це не текст про туристичну поїздку чи відпочинок, і не про страждання, швидше — спроба порефлексувати та усвідомити те, що відбувається з тими, хто поїхав, а не залишився.
По мірках України я непогано жила до війни — гарна посада, зарплата, якої вистачає, власне житло. По мірках країни, де я зараз тимчасово перебуваю — бідний біженець. Тут я людина з великим багажем минулого і майже без майбутнього.
