За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Карпатська королівна, українські Атени, літня культурна столиця України, різдвяно-колядницька столиця. Так етнографи, письменники й історики в різні часи називали Криворівню — гуцульське село на Верховинщині, що може увійти до списку найкращих туристичних сіл світу за версією ООН Туризм. У XX столітті відпочивати й творити туди з’їжджалася мало не вся українська інтеліґенція. Саме у Криворівні Сергій Параджанов знімав культову стрічку "Тіні забутих предків".
Нині у селі працюють шість музеїв, присвячених локальній культурі та історичній минувшині. Щороку на Різдво у Криворівню до церкви Різдва Пресвятої Богородиці приїжджають тисячі вірян, аби наживо побачити унікальну гуцульську коляду.
Чим іще Криворівня вабить туристів з усього світу та що отримає, якщо переможе в конкурсі від ООН, читайте у матеріалі Суспільного.
Хата-ґражда XIX століття, у якій знімали "Тіні забутих предків"
Першою ґаздинею хати-ґражди в Криворівні, в якій Сергій Параджанов знімав "Тіні забутих предків", була Параска Харук.
Криворівня. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
Криворівня. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
Чорний Черемош у Криворівні. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
Хата-ґражда в Криворівні. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
Пам’ятник Франку у Криворівні. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
"Параска прожила 103 роки, мала 13 дітей, не знала ні лікаря, ні пігулок, але своє знала. Параджанов у спогадах пише: "Там була 100-літня бабуся, яка вмішувалася у фільм, аби було все по-гуцульськи, ще пальцем махала", — розповідає Василина Зеленчук. Вона є дружиною правнука Параски й тепер проводить екскурсії ґраждою.
Такі хати будували на Гуцульщині у XVII-XIX століттях.
"Параджанов пригадував: "Я вибрав цю хату тільки тому, що вона на той час була найстарішою і виглядала найбіднішою". Вона — з 1790 року. Будувалася з колод, розпилених уздовж, й то була дуже важка праця для чоловіків. Один чоловік, який легший, ставав зверху станка, а важчий стояв унизу й подавав пилу. І так розпилювали", — говорить Василина Зеленчук.
Димар у ґражді здебільшого на дах не виводили, бо за це був великий податок, який називався "димове".
"Другий податок, казав прадід, називався "порогове". Ось чому маленькі вікна й низенькі одвірки. Так, що найнижчий мусить поклонитися, але не одвіркам і порогам, а Христу твоєму", — розповідає Василина Зеленчук.
Портрет першої ґаздині хати-ґражди Параски Харук. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
У хаті, де жила гуцульська сім’я, на столику стоїть портрет Параски Харук.
"Іван Франко щодня приходив, сідав на лаву перед хатою, слухав розповіді Параски Харук, нашої прабабці. Дивувався, захоплювався, як могла жінка неграмотна так багато знати. Не лиш знати — вміти ще розказати", — говорить Василина Зеленчук.
Ліворуч від входу у правачкуНа Гуцульщині кімната у хаті-гражді, в якій жила і спала сім'я — піч, на якій у давнину спали й вигрівалися гуцульські діти.
"На припічку спить старшенький, котрий не впаде, жде, щоб ватерка вигоріла. Наступний — у запічку. Троє малих на опецкуМісце на печі. Найменшеньке, яке лише вродилося, — в колисочці, підвішеній на сволокБалка на стелі в хаті-гражді, на якій зображали солярні знаки. І дєдяБатько з мамою — на постелі. Не на "Dormeo", а на сіні, отаві, соломі", — розповідає Василина.
Ґазда з ґаздинею накривалися ліжником, а під голову клали кожушки.
Обійстя хати-ґражди, де Параджанов знімав фільм “Тіні забутих предків”. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
"Бабця казала: "Нема птиці — нема подушок". За Польщі були великі податки на птицю, тому гуцули птицю не тримали. Той кожушок, що у вас був до праці або до церкви, обертаєте вовною і вже маєте подушечку. Тоді зачепили шнурочок за колиску й, лежачи, поколисуєте найменшенького", — каже Василина Зеленчук.
На дальній стіні ґражди висять сумки — бесаги. Гуцулки в давнину "тягнули все на своїх плечах".
"Уявіть собі: чоловік пішов у бутинЛісосіка у понеділок раненько, прийде в суботу. Треба його помити, попрати, приласкати, торбу харчу йому злагодити. А на ваших плечах — худоба он там за стіною, уздовж усієї хати, городи, сіно й купа дітей. Чи годна це жінка одна стопроцентово понести на своїх плечах? Звичайно, ні. Тому прабабця казала: "У мене було 13 дітей, вижило семеро", — переповідає Василина Зеленчук.
"У діда було 62 дітей"
Від ґражди йдемо до одного з найстарших ґаздів у Криворівні.
"Мені, молодєку, знаєш, скілько? 93 і 5 місяців", — каже Василь Потяк. Він має сім класів освіти: трохи провчився за німців, решту — вже за "совітів".
"Навесні, коли мені виповнилося 15 років, рідний вуйко взяв мене до дараб. Ми збивали їх на пів кілометра вище від Буркута", — пригадує Василь Потяк. Сплавом деревини він займався більшу частину життя, а поміж тим працював у лісі.
Василь Потяк тримає своє фото молодих років. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
"Тут одна баба була така, що жила 103 роки. Та й питали її: "Парасочко, та й як вам ці 103 роки пройшло?" То така була бесіда в нас гуцульська. А вона каже: "Синку — так, якби в одні двері зайшла, а в другі вийшла". Та й я тепер само так, розумієте: скільки я світами проробив, скільки де був, то ніби в одні двері зайшов, а в другі вийшов", — ділиться Василь Потяк.
Крім давніх співанок у пам’яті, чоловік береже сотні родинних світлин, деякі ще австрійського періоду. На одному з фото — прадід Василя.
Світлина прадіда Василя Потяка з гуцулками. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
"У діда було 62 дітей. В одної жінки було 17, у другої — 12, а в одної було четверо, а решта… Дідо на дорозі робив, а колись треба було шість днів відробити. Ну й дідо був старшим майстром від дороги, ну й замайстрував, що від нього було 62 дітей. Котра молодиця чи дівка завагітніла, то вже знали, що то — від діда. Якось то знали", — каже Василь Потяк.
Зараз чоловік живе сам. Понад усе любить гори й ні на що б їх не проміняв: "В місто йти жити, то я б не пішов, аби не знати що було. Шум той городський, машини — я не переношу то, нерви мої не переносять".
"Стіни, що пам’ятають Франка"
На початку XX століття у Криворівню приїжджали Василь Стефаник, Марко Черемшина, Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, Осип Маковей, Антін Крушельницький, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Михайло Грушевський та Іван Франко. Вони часто зупинялися в хаті Василя Якіб’юка, збудованій у середині XIX століття. З 1953 року в ній діє музей Івана Франка.
Кімната в хаті Василя Якіб’юка, де відпочивав і працював Іван Франко. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
Кімната в хаті Василя Якіб’юка, де відпочивав і працював Іван Франко. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
Кімната в хаті Василя Якіб’юка, де відпочивав і працював Іван Франко Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
"Василь Якіб’юк був народним лікарем, фотографом, музикантом, різьбярем. Можете зрозуміти, що це була за людина, якщо на початку XX століття він був фотографом. Прогресивний чоловік", — розповідає завідувачка музею Ганна Луцюк.
