За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
На неофіційній українській військовій символіці нині можна побачити образи, створені Михайлом Бринським. Його скульптури зберігаються в рідному селі Долина Олешанської громади та Музеї мистецтв Прикарпаття, а ескізи й далі відтворюють на сучасних нагородах. Але навіть ті, хто використовує його роботи, не завжди знають, хто є їхнім автором.
Бринський був чотарем Української галицької армії, творцем знаменитих химер на фасаді будинку № 44 на вулиці Шевченка в Івано-Франківську, скульптором й артистом. Прожив довге, складне та насичене життя. Він навчався у Закопаному та Відні, а також грав у театрі Миколи Садовського. У 1930 році змагався за право створити пам’ятник Кобзарю у Харкові, проте робота митця посіла друге місце. І досі не вщухають припущення, що монумент Шевченку авторства росіянина Матвія Манізера, який радянська влада зрештою встановила у Харкові, разюче нагадує нереалізований проєкт Бринського.
Михайло Бринський пережив кілька політичних епох. Він особисто знав як Дмитра Вітовського, так і Володимира Ульянова ще до того, як той взяв псевдо «Ленін». А обставини смерті скульптора у Празі наприкінці 1950-х досі залишаються не до кінця з’ясованими — чи помер він від хвороби, чи загинув під колесами авто, чи його убили агенти КДБ?
11 жовтня 2026 року минуло 143 роки з дня народження Михайла Бринського. Суспільне розповідає про життя митця та військовика часів ЗУНР до 108 річниці Листопадового чинуЗбройне повстання українських військових під командуванням сотника Дмитра Вітовського у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року у Львові, внаслідок якого було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку.
Козацький рід і брат — полковник УПА
1883 рік. 11 жовтня у селі ДолинаНині — Олешанська громада Івано-Франківського району над Дністром у великій родині Бринських народився хлопчик Михайло. У його родоводі вистачило місця і для мистецтва, і для боротьби за Україну. Двоюрідний брат скульптора Василь Бринський на псевдо «Блакитний» був сотникомОфіцерське військове звання та водночас посада командира сотні в УГА Української галицької армії та полковником Української повстанської армії.
Фото Михайла Бринського та його брата — полковника УПА Василя Бринського на псевдо «Блакитний» (праворуч). Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
Іншу гілку родини продовжив Павло — рідний брат скульптора. Сини Богдана Бринського — онука Павла Бринського — Остап і Тарас також стали на захист України вже під час повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році.
Остап, Богдан та Тарас Бринські. Facebook/Богдан Бринський
Та й за покоління до народження Михайла Бринського в цій родині була своя історія спротиву. Його дід Северин по батькові був подорожнім кушніром і ще на початку XIX століття боровся разом із тодішніми повстанцями.
«У нас в роду були козаки. Знаю документально, що Северин Бринський був у загоні Устима Кармелюка, а також його особистим “модельєром” — кожухи та сардакиТрадиційний верхній короткий сукняний одяг з рукавами, поширений переважно на заході України йому шив», — розповідає Богдан Бринський.
Художник Богдан Бринський. Суспільне Івано-Франківськ
У дитинстві майбутній митець Михайло не відривав очей від того, як косівські майстри робили різьбу та «кожухували ґонтами»Йдеться про оздоблення традиційної української дерев’яної церкви (особливо на Бойківщині, Лемківщині, Гуцульщині та Буковині) за допомогою ґонту — невеликих дерев’яних колотих чи пиляних дощечок зовнішні стіни храму Покрови Пресвятої Богородиці в Долині.
Портрет українського мистецтвознавця та етнографа Володимира Кобринського, який Михайло Бринський створив у 1925 році. Суспільне Івано-Франківськ
«Він довго із зацікавленням придивлявся до роботи різьбярів, і коли прийшов додому, брав ножик і собі вирізував фігурки з дерева, за що, само собою, був битий від матері, бо наробив у хаті сміття. Вирізувати фігурки з дерева або вапняка міг тільки тоді, як вдома не бачили, або як пас ягнята за селом», — так змальовував дитинство Михайла Бринського мистецтвознавець Степан Гапак.
Роботи скульптора Михайла Бринського. Суспільне Івано-Франківськ
Зі слів родича скульптора Богдана Бринського, здібності Михайла помітили ще в юному віці. Проте на навчання були потрібні гроші, яких селянська родина не мала.
«У ТовмачіНині — Тлумач Івано-Франківської області був такий пан Вольнович. Він побачив, що у цієї дитини є потенціал. І цей пан оплатив Михайлові Бринському навчання у школі мистецтв у ЗакопаномуНині — Польща. Він талант підтримав», — говорить Богдан Бринський.
Тож 17-річний Михайло Бринський вирушив до художньо-промислової школи, що у високогір’ї ТатрНайвища частина Карпат. Студентом на життя заробляв, продаючи власноруч різьблені топірці.
Польське місто Закопане на початку XX століття. Narodowe Archiwum Cyfrowe
Будинок з химерами й життя в театральній трупі
1905 рік. На вулицях СтаниславоваНині — Івано-Франківськ одна за одною виростали кам’яниці з ліпниною, декоративними маскаронамиДекоративна скульптурна прикраса у формі людського обличчя, голови тварини чи міфічної істоти, виконана в техніці барельєфу або горельєфу й вигадливими фасадами. Архітектура того часу дивувала, розповідала історії, демонструвала смак та достаток власників. І за цим усім стояла робота архітекторів, будівничих, різьбярів та скульпторів.
Ратуша в Станиславові у 1905 році. Facebook/Історія та пам'ятки Прикарпаття
Саме до Станиславова вирушив Михайло Бринський, випускник художньо-промислової школи у Закопаному. На Батьківщині його майстерність мала стати частиною міського простору. Упродовж наступних трьох років скульптор працював у штукатурній фірмі й займався альфрейними роботамиТехніка оздоблення приміщень художньо-декоративними розписами, що виконуються по сухій штукатурці клейовими, олійними або емалевими фарбами, каже його родич Богдан Бринський.
Фото Михайла Бринського, поруч — проєкт скульптури Тараса Шевченка його авторства. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
Однією з найвідоміших робіт скульптора стали химери на фасаді Станиславівської української гімназії (нині — житловий будинок на вулиці Шевченка, 44). Худорляві постаті з видовженими обличчями, загостреними вухами і гротескними гримасами й досі причаїлися на фасаді будівлі, спостерігаючи за перехожими.
Химери Михайла Бринського на фасаді будинку № 44 на вулиці Шевченка в Івано-Франківську. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
Химера Михайла Бринського на фасаді будинку № 44 на вулиці Шевченка в Івано-Франківську. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
Химера Михайла Бринського на фасаді будинку № 44 на вулиці Шевченка в Івано-Франківську. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
Михайло Бринський спробував себе й на сцені театру. За родинними спогадами, туди його привів випадок у корчмі в Станиславові.
«Співали вони пісень українських, козацьких. І “За світ встали козаченьки”. Раптом підбігає якийсь чоловік вусатий: “Хто співав?” Виявилося, це запитував сам Садовський. Михайло Бринський дуже добре співав, мав тенор. І ось так він став артистом. П’ять місяців навчався у Львові співу й танцю. Він мав такий файний голос, а там його йому зіпсували. Грав переважно комічні ролі. Знаю випадок, що якась артистка казала: “Михасю, ти не грай так смішно, бо я не витримую”. Так сміялися з нього самі актори», — розповідає Богдан Бринський.
Український театральний діяч Микола Садовський, у трупі якого виступав Михайло Бринський. Історична правда
Декілька років Михайло Бринський виступав разом із театральною трупою Миколи Садовського. Він грав на сценах театрів тодішньої Галичини — у Стрию, Самборі, Станиславові та ПеремишліНині — Польща, зокрема, у п’єсах «Серед бурі» Бориса Грінченка, «Суєта» Івана Карпенка-Карого, «Невольник» Марка Кропивницького. Та шлях митця з театром розійшовся у Перемишлі.
«Одного разу перед виступом його так заболів зуб, що йому директор трупи Йосип Стадник порадив випити горілку, аби вгамувати біль. Він вийшов на сцену й посварився із Садовським. Наступного дня Михайло сів на поїзд і поїхав у Відень вчитися на скульптора», — говорить родич Михайла Богдан Бринський.
Театральна трупа Миколи Садовського. Internet Encyclopedia of Ukraine
Відень та знайомство з майбутнім «вождем»
1909 рік. Відень Франца Йосифа — столиця величезної Австро-Угорської імперії, місто на зламі двох епох. За величними фасадами та на тісних вулицях народжувалося нове мистецтво: Еґон ШілеАвстрійський живописець і графік дебютував у Художній галереї, де його роботи висіли поряд з картинами Ван Гога та Едварда Мунка; архітектори шукали нові форми й створювали модерністські споруди. У Відні молодому скульптору було на що подивитися й у кого повчитися.
Спочатку Михайло Бринський вступив до Вищої художньо-промислової школи у Відні, де до 1913 року вчився під наставництвом професора Артура ШтрассераАвстрійській скульптор-анімаліст. За цей час він створив пам’ятник полеглим австрійцям у 1911 році у Відні, а також твори «Хлопчик з гускою» та «Голова селянки».
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Роботи Михайла Бринського: ліворуч — надгробний пам'ятник розстріляним робітникам у Відні (1912 рік), праворуч — скульптура «Еней рятує свого батька» (1916 рік). Суспільне Івано-Франківськ
Після випуску Михайло вступив до Віденської академії образотворчих мистецтв й провчився до літа 1914 року. Саме тоді, повернувшись після першого курсу академії на канікули в рідну Долину, скульптора застали Перша світова війна й російська окупація Галичини.
Скульптор Михайло Бринський у майстерні працює над бюстом Тараса Шевченка. Чеський архів Esbirky
До навчання в академії скульптор повернувся після приходу австро-угорських військ. Одного разу у Відні Михайло Бринський випадково познайомився з «інженером Ульяновим», тобто Володимиром Леніним. Достеменно невідомо, чи була ця зустріч насправді, однак мистецтвознавець Степан Гапак записав такий спомин з вуст Бринського — нібито тоді студент академії зробив ескіз портрета майбутнього радянського революціонера і диктатора.
Родич скульптора Богдан Бринський припускає: випадкова зустріч з Ульяновим справді могла відбутися — це підтверджують декілька скульптур, які зображають Леніна. З його слів, цей випадок міг бути одним зі способів зберегти пам’ять про митця в радянський період.
«У Відні був такий заклад “Родина”, де сходилися заробітчани. І тут заходить якийсь маленький чоловічок і питає, що тут і хто. Михайло Бринський не міг знати російської мови, але вони з Леніним щось там говорили. Той питав, які настрої у робітників, — така от пропаганда. У Бринського є декілька робіт з Леніним, бо він дуже хотів повернутися додому. Потім це стало єдиною причиною, через яку він міг потрапити в Україну», — говорить Богдан Бринський.
Богдан Бринський поблизу дорожнього вказівника, який веде до Долини Олешанської громади — села, в якому народився скульптор Михайло Бринський. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
Участь у боротьбі за Україну та знищені радянською владою медалі
1917 рік. Триває Перша світова війна, Михайла Бринського мобілізували до австрійського війська. Про цю частину біографії скульптора радянські історики й мистецтвознавці згадують неохоче або з упередженістю, каже Богдан Бринський. Родина відтворювала події цього періоду з рідкісних згадок у спогадах українських діячів того часу, а також архівних записів. Пошуки проводили Богдан Бринський, а також двоє його синів — Остап і Тарас.
Портрет Михайла Бринського з його військового посвідчення в австрійській армії. Digital archive of Ukrainian Liberation Movemen
Після подій Листопадового чину в 1918 році й проголошення Західноукраїнської Народної Республіки Михайло Бринський став чотаремІсторичне військове звання та посада командира чоти (взводу) Української галицької арміїРегулярні збройні сили Західноукраїнської Народної Республіки, які існували у 1918-1920 роках.
Проєкт пам'ятника вояку Української галицької армії Миколі Шемердякові скульптора Михайла Бринського, а також сам надгробок, який встановили у чеському Пршібрамі в 1926 році. Суспільне Івано-Франківськ
«За спогадами Івана БоберськогоПрофесор, педагог, державний діяч, фундатор і популяризатор спортивного руху на Галичині, Михайло Бринський брав відпустку для того, щоб вдома одружитися. Він служив при штабі Дмитра ВітовськогоСічовий стрілець, полковник УГА, один з організаторів Листопадового чину та встановлення української влади на території Галичини телеграфістом, але паралельно з цим йому дозволяли займатися творчістю. Він виліпив з натури бюст Вітовського», — розповів Богдан Бринський.
Бронзову надгробну скульптуру митець створив у 1919 році після смерті свого командира. Аби вберегти твір від знищення, під час радянської окупації його зберігали у фондах Івано-Франківського краєзнавчого музею як бюст невідомому австрійському солдату.
Відбиток бронзового бюсту Дмитра Вітовського, який Михайло Бринський створив у 1919 році. Нині зберігається у селі Долина. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
«Михайло Бринський і служив, і робив ескізи медалей для війська. Бо тоді не було кому це робити. Він розробив вісім відзнак. Говорять, що вони так і не були запроваджені у війську. Але я знаю чоловіка, який має одну таку медаль. Він каже, що його діда-січового стрільця нагороджували нею», — каже Богдан Бринський.
У 1929 році скульптор передав з еміграції у Празі проєкти цих медалей Національному музею у Львові. Та зберегти їх не вдалося — разом з іншими експонатами роботи знищили як ідеологічно шкідливі. У проєкті були орден УГА «Золотий тризуб», відзнака для ветеранів, старшинська нагорода корпусу Євгена Коновальця, медаль «Січові стрільці», а також відзнаки для старшин УГА.
«Це зробили комуністи у 1952 році. Вони знищували все — Бринського, Олександра Архипенка. Погром був. Все, що “буржуазне” чи, не дай Боже, “націоналістичне”, винищили», — каже Богдан Бринський.
Копії медалей, які створив Михайло Бринський під час служби в УГА; фото Остапа Бринського. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
З його слів, під час Антитерористичної операції у 2014 році за проєктом митця неофіційно відновили деякі медалі для нагородження українських військових. Зокрема розробленим Михайлом Бринським для січових стрільців тризубом з дубовим листям та гронами калини відзначали учасників бойових дій на сході України. Богдан Бринський дізнався про це з розповідей волонтерів, а дозвіл на тиражування нагород родина не надавала.
«Потім люди з Вінниці, які робили ці копії, зверталися до мене: “Зробімо виставку в Америці”. Я відмовився. Вони сказали, що не знали про авторське право, та вибачилися. Десь я бачив їх на аукціонах за 1 тисячу доларів. Але чи вони продавали ці відзнаки — невідомо. Знаю точно, що “атовцям” вручали, і мені той один тризуб прислали. Я його носив на шиї, не знімаючи, але коли мав виставку в Лісабоні, пішов скупатися у відкритий океан. Хто вперше туди заходить — треба загадати бажання, то я подумав, аби всі наші хлопці повернулися додому. Зайшов в океан, скупався, а вже на березі зрозумів, що тризуб загубився», — пригадує художник.
Нагорода для січових стрільців, яку створив Михайло Бринський. Зенон Боровець
Яким міг бути знаменитий пам’ятник Шевченку в Харкові
1930 рік. Харків — тодішня столиця УСРР. На величезній площі Дзержинського, яка нині називається площею Свободи, височіє Держпром. Місто стрімко змінюється: там зводять перші хмарочоси, на околиці закладають перший камінь майбутнього ХТЗХарківський тракторний завод, нині назва району в Харкові, а до щойно збудованого будинку «Слово» заселяють українських письменників — тих, кого через кілька років історія назве Розстріляним відродженням. Харків прагне мати вигляд столиці — модерного, великого і амбітного міста. Місцева влада оголошує всесвітній конкурс на проєкт пам’ятника Тарасові Шевченку. А яким має бути монумент провідному українському поетові, вирішуватимуть митці з усього світу.
Серед них — скульптор Михайло Бринський. У той період він саме досліджував творчість Івана Франка. Влада Львова, який тоді входив до складу Польщі, замовила в нього пам’ятник Каменяру для вшанування десятиліття з дня смерті письменника. Та коли Михайло Бринський дізнався про всесвітній конкурс у Харкові, він відклав усе, аби запропонувати своє бачення Тараса Шевченка. Він створює свого Кобзаря для столиці радянської України, перебуваючи в еміграції. За вісім кращих проєктів передбачені премії: 5 тисяч радянських карбованців — за перше місце; 3 тисячі — за друге місце; 2 тисячі — третє місце; 1 тисяча — четверте місце.
Проєкт пам'ятника Шевченку в Харкові, який Михайло Бринський створив у 1930 році. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
Кобзар мав привертати увагу здалека — він був розташований у центрі скульптури з витягнутою прямо рукою. Композицію доповнювала фігура жінки, яка, зі слів Богдана Бринського, уособлювала Україну. До постаменту пам’ятника Михайло Бринський додав постаті з творів Кобзаря, а також сучасних селян. Свій проєкт скульптор надіслав до Харкова під назвою «Галичина», відсилаючись до своєї Батьківщини, й отримав порядковий номер 18. Радянська влада присудила цій роботі друге місце, першого не отримав ніхто. А нинішній пам’ятник Шевченку в Харкові звели у 1935 році за проєктом росіянина Матвія Манізера.
Проєкт пам'ятника Шевченку в Харкові, який Михайло Бринський створив у 1930 році. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
«Ніяку грошову премію тоді так і не сплатили. Редактор «Енциклопедії українознавства» Володимир Кубійович першим згадав про це як про факт викрадення Манізером проєкту Михайла Бринського. І я так вважаю, що він його вкрав», — говорить Богдан Бринський.
Проєкт пам'ятника Шевченку в Харкові, який Михайло Бринський створив у 1930 році. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
Подальше життя у Празі, загадкова смерть і спадок
На той час скульптор жив у місті Ліберець, що у сучасній Чехії. Михайло Бринський продовжував працювати з гіпсом, глиною, деревом, каменем, мармуром та бронзою.
Михайло Бринський працює над проєктом пам'ятника воякам УСС та УГА в Чехії, 1921 рік. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
З його найвідоміших робіт — пам’ятник воякам УСС та УГА, який поставили у чеському місті Яблонне-в-Под’єштеді, скульптури та бюсти Шевченка й Франка, а також низка побутових і оголених натур.
Пам'ятник УСС та УГА, який створив Михайло Бринський в чеському місті Яблонне-в-Подʼєштеді. Посольство України в Чехії
Свідчень про те, що пережив митець під час Другої світової війни, майже не залишилося. Відомо, що деякий час він був бранцем одного з нацистських таборів, з якого йому вдалося звільнитися. Опісля Михайло Бринський оселився у Празі, де мав свою майстерню, жив і творив до самої смерті. Через свій стан здоров’я за монументи більше не брався, обмежившись невеликою роботою.
В останні роки життя Михайло Бринський тужив за домом та дуже хотів повернутися в Долину. У той період донька його покійного брата Ольга Бринська запросила родича в рідне село.
«Розпочав заходи в справі повернення в Україну, в Долину над Дністром. Однак хвороба моєї дружини затримала здійснення плану. Після її смерті я залишивсь одинокий і немічний… якби був в Україні, то одужав би», — писав скульптор у своєму щоденнику, фрагмент якого надали Суспільному його рідні.
Останній фотопортрет Михайла Бринського у 1956 році. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
Богдан Бринський каже: обставини смерті митця не до кінця з’ясовані. До родини дійшло декілька версій, а офіційну з’ясувати так і не вдалося.
«Йому вже робили документи, і він мав приїхати додому. Михайлові Бринському запропонували викладати скульптуру в академії в Києві. Але щось він і хворів, потім його збило авто й він зламав руку. Спершу його кинули в морг, але зрозуміли, що Михайло живий, і відвезли додому. Хтось каже, що він впав зі сходів і побився, а хтось — що скотився з ліжка і помер від застуди. Але я думаю, що це пов’язано з тим, що він хотів повертатися в Україну. Бо як це — чотар УГА і брат полковника УПА мав викладати в Києві? Радянська влада таке б не дозволила», — розповів художник і його родич Богдан Бринський.
Дерев'яний рельєф, який Михайло Бринський робив для Міністерства сільського господарства Чехословаччини. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
За документами, Михайло Бринський помер 10 січня 1957 року. Тіло скульптора кремували, а урну з прахом поставили на пам’ятнику Українській господарській академії на цвинтарі в чеському місті Подєбради.
Зі слів Богдана Бринського, всі свої роботи скульптор заповів рідному селу Долина. Частина його творів та проєктів і досі зберігається там у музеї, який відкрили ще у 1961 році. Решта робіт — у Музеї мистецтв Прикарпаття, а також у невідомих родині людей.
Пам'ятна дошка Михайлові Бринському (праворуч) на фасаді школи у селі Долина Олешанської громади. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
Чому про Михайла Бринського важливо пам’ятати
У родині про Михайла Бринського розповідали і Богданові. Це настільки його захоплювало, що спершу він і сам мріяв стати скульптором. Зрештою обрав живопис, але мистецтво так і залишилося частиною його життя.
Палітра та пензлики у майстерні художника Богдана Бринського. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
«Так, серед робіт Михайла Бринського є Ленін. Але як тоді інакше? Він дуже хотів додому, в Україну. Хтозна, якби не той бюст, то, можливо, він би десь там і помер невідомим. Всім, хто про нього колись писав, доводилося наплітати казочок. Але КДБ знало все і не спускало з моєї родини очей. Коли я з братом народився, моєму татові дали два роки терміну — він відмовився валити церкву в Гринівцях. Про це все українське в сім’ї розповідали, але значно пізніше», — каже Богдан Бринський.
Богдан Бринський біля портрета полеглого сина Остапа. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
Розповідь про свого родича-скульптора художник завершував на Алеї героїв в Івано-Франківську, поруч із банером своєму сину Остапові, який також був митцем та філософом. Остап Бринський загинув 19 серпня 2023 року на Бахмутському напрямку, боронячи Україну від Росії.
«Якось був такий випадок: прийшла сім’я тут свічку запалювати, а на гойдалці поруч сидів і катався хлопчик років десяти. Він кивнув на Остапа і спитав: “Це — ваш син? Я його знаю”. Та звідки він міг знати? А виявилося, що та дитина — з Олеші, це поруч з Долиною. Вони з мамою продають тут квіти, а його дід зараз теж на війні. Час від часу тут з’являються квіти від невідомого. Але ми думаємо, що це той хлопчик», — каже Богдан Бринський.
Портрет Остапа Бринського на Алеї героїв в Івано-Франківську та кована гойдалка поруч із ним. Суспільне Івано-Франківськ
На його думку, пам’ять живе доти, доки історії про людей і події передаються від одного покоління до іншого. Історію Михайла Бринського, говорить його родич, Україна знає недостатньо.
«Він був митцем і патріотом, яких в державі є чимало, але про декого ми не знаємо нічого. Багато з них попропадали у світі, багато загинуло при боротьбі. Їхні імена з часом або через політичні події могли загубитися. Бринському ж вдалося балансувати через всі ці перепитії й залишитися вірним собі та Україні. Шкода, що тут про нього мало хто знає. Коли були заходи зі 110-річчя з моменту заснування Легіону УСС, обласна рада вручила мені відзнаку, яка була копією його проєкту. Я на сцені запитав: ви знаєте, що то є робота Бринського? І всі так закліпали очима. Таке роблять, але не знають, хто це. Я взагалі вважаю, що це на державному рівні має бути врегульовано», — сказав Богдан Бринський.
