10 вересня 1923 року народилася Марія Римик (діяла під псевдонімами «Маруся», «Наталка», «Марія») — легендарна постать українського визвольного руху середини XX століття, зв’язкова Центрального Проводу ОУН та особисто Головного Командира УПА Романа Шухевича.
Походження, гімназійні роки та витоки «кришталевого характеру»
В історико-мемуарному збірнику «Чортківська округа» побратими схарактеризували Марію як людину «кришталевого характеру». За умов суворої конспірації та збройного протистояння це формулювання повстанців свідчило про її абсолютну надійність, моральну чистоту та бездоганну чесність.
Батьківщина Марії Римик — село Біла в Чортківському районі (Тернопільська область). Рідна для неї подільська земля над Серетом багата на давньоруську спадщину: на лівому березі річки й досі зберігаються сліди чотирьох городищ княжої доби — Монастирища, Батурової Гори, Чарної та міста Моклекова (відомого за Іпатіївським літописом 1211 року).
Як випускниця Чортківської гімназії — відомого осередку формування української інтелігенції — Марія володіла вагомим інтелектуальним потенціалом і мала відкриті двері до безпечного цивільного життя. Однак прагнення волі для свого народу виявилося сильнішим за особистий добробут. Вона добровільно інтегрувалася в структуру ОУН, свідомо обравши замість родинного затишку сувору реальність повстанського буття: сирі бункери, щоденну небезпеку та безкомпромісний диктат конспірації.
«Була за головну в цій справі»: спогади Юлії Сусь про Марію Римик
Важливим джерелом, що фіксує місцевий етап діяльності Марії Римик, є книга Петра Федоришина «У водовертях Серету. Десять новел з мого дитинства на теренах історії села Біла Чортківського району» (Тернопіль: «Терно-граф», 2012). Автор наводить безцінні свідчення безпосередньої учасниці подій — Юлії Сусь. Очевидиця розповіла цю історію вже за часів незалежності України, коли приїхала на рідну землю з Нью-Йорка. Ці спогади яскраво ілюструють, що Марія ще на початку свого шляху мала великий авторитет і виконувала роль організаторки, яка приймала присягу у нових учасниць руху:
«А в 1995 році за незалежної України могилу відвідала його сестра Юлія Сусь, яку буря Другої світової війни після різних поневірянь закинула на американський континент. Родом із Головкової, віддаленого білівського хутора, вона в ранній юності, за німецької окупації, теж брала участь в громадському житті, а також встигла долучитись до підпільної діяльності, як і багато її ровесниць. „Я давала присягу, — розповіла Юлія Сусь, — у присутності Марійки Римик — вона, я пам’ятаю, була за головну в цій справі — і Юлії Запотічної. Ми зустрічались біля могили «Борцям за волю України» на Ковалевій горі. Як нині пригадую, збіч і високі сосни, що там росли“».
Ці живі епізоди з минулого доводять, що лідерські якості та «кришталевий характер» Марії Римик виявилися з перших днів її боротьби, задовго до того, як вона стала зв’язковою Головного Командира УПА.
«Живий архів» Шухевича та аналітичний щит Служби Безпеки ОУН
Замість простого транспортування повстанських грипсів, на Марію поклали місію особистої довіреної особи Романа Шухевича. Як зв’язкова найвищого ешелону, вона стала унікальним «живим архівом», володіючи інформацією про замасковані шляхи, адреси криївок та оперативні шифри «штафет». Особиста поява Романа Шухевича на зустрічах разом із «Марусею» була беззаперечним доказом її найвищого статусу в ієрархії Служби Безпеки ОУН. Вона служила живим щитом та безпековим «фільтром», який мінімізував будь-які ризики для Головного Командира.
У період розквіту збройної боротьби УПА Марія Римик як зв’язкова особливого доручення Романа Шухевича здійснювала стратегічний зв’язок між Командиром та Проводом ОУН. Її внесок у координацію підпілля забезпечив стабільність військового керівництва в критичні моменти проходження фронту через українські землі.
Контррозвідка СБ ОУН, створена генієм підпільної війни Миколою Арсеничем, стала феноменом, який за ефективністю викриття ворожої агентури не поступався тоталітарним машинам НКВС та Гестапо. Радянська історіографія десятиліттями малювала СБ виключно як каральний орган, замовчуючи існування її потужного аналітичного центру. Постать Марії Римик яскраво руйнує цей стереотип, демонструючи блискучу інтелектуальну складову української спецслужби. Будучи безпековим бар’єром для перших осіб руху, Марія забезпечувала філігранний прорахунок дій супротивника. Її виняткове становище в ієрархії та абсолютне визнання з боку лідерів зумовили те, що свій фінальний життєвий етап вона провела у святая святих підпілля — головному бункері самого Миколи Арсенича.
Життя в глибокому підпіллі вимагало тотального самозречення, і Марія тримала цей іспит бездоганно: про її небезпечну діяльність не знали навіть найрідніші. Зв’язкова Шухевича керувалася не емоціями, а залізним кодексом українського націоналіста. Вона буквально перетворила на життєве кредо шосту заповідь Декалогу, яку ще у 1929 році викристалізував головний ідеолог руху Степан Ленкавський: «Про справу не говори з ким можна, а з ким треба». Ця безкомпромісність гарантувала безпеку тих, хто йшов поруч із нею.
З точки зору специфіки спецслужб, її рівень допуску до таємниць ОУН та оперативне навантаження виходили далеко за межі рядового зв’язку — Марія Римик несла відповідальність рівня вищого командування.
Арешт, втеча та використання її фото для залякування підпільників
У липні 1945 року Марія Римик опинилася в лещатах радянської каральної системи, де зазнала нелюдських тортур. Попри це, перебуваючи під вартою, вона виявила виняткову мужність: вчинила збройний опір прямо в камері, роззброївши та підстреливши енкаведиста. Згодом їй вдалося втекти.
Радянські каральні органи панічно боялися таких, як Марія, тому навіть після її загибелі намагалися обернути її смерть на інструмент страху. У книзі «Штафетні лінії. Спогади» (за редакцією Руслана Забілого, Львів, 2010) Володимир-Ігор Порендовський згадує, як під час слідства у 1948 році чекісти намагалися зламати його волю, показуючи фотографію вбитої дівчини. На той час і вона, і шеф СБ Микола Арсенич та безпосереднь провідник самого Порендовського — Дмитро Маївський уже відійшли у вічність. Але для залякування ворог вибрав саме її образ, цинічно вихваляючись перед арештованим: «наші руки всюди дістануть».
Навколо історії загибелі Марії Римик та провідника Миколи Арсенича трапляються міфи, що базуються на викривлених радянських протоколах. Навмисну фальсифікацію цих джерел підтверджує те, що чекісти двічі звітували про «ліквідацію» Арсенича, хоча генерал продовжував боротьбу, і лише третє повідомлення виявилося правдою. Ця системна брехня доводить: радянські звіти ховають не факти, а сконструйовані міфи. І лише завдяки збереженим підпільним свідченням ми сьогодні знаємо справжню історію їхнього останнього бою.
«Згинули як воїни»: як чин Марії Римик спростовує радянські міфи про жінок в УПА
Тоді як радянські спецслужби у звітах зводили статус підпільниць до «помічниць», документи ОУН фіксували жінок як повноправних учасниць бойових дій. У повстанському звіті про останній бій у криївці біля села Жуків загиблих згадують нарівні: «в одній було двох мужчин і дві жінки». Цей принцип зберігся і в пам’яті соратників: в «Історично-мемуарному збірнику Чортківської округи» (1974) Марію Римик внесено до переліку колишніх учнів гімназії, які «згинули як воїни УПА». Означення зв’язкової «воїном» доводить існування внутрішньої етики бойової рівності в лавах підпілля.
Радянська каральна система мстилася за нескореність підпільників усім їхнім близьким: через діяльність Марії її родина зазнала репресій. У Сибіру її брат Дмитро одружився з Францішкою, сестрою Івана Дмитрика — вояка УПА та автора відомої книги «У лісах Лемківщини». Іван Дмитрик зафіксував свої спогади у 1947–1949 роках одразу після прибуття на Захід, описавши пережиті події щиро та неупереджено. Найбільша цінність цього тексту полягає у безпосередності викладу: автор не коментує, а лише відтворює побачене.
Останній бій в урочищі Вертеби та безсмертя героїв
23 січня 1947 року в урочищі Вертеби, що в лісі поблизу сіл Жуків, Гиновичі та Куропатники біля міста Бережани на Тернопільщині, в нерівному бою з московськими окупантами героїчно загинула зв’язкова Центрального Проводу ОУН і Головного Командира УПА Романа Шухевича Марія Римик («Маруся», «Наталка», «Марія»). Разом із нею в криївці поліг генерал безпеки УПА Микола Арсенич, його дружина та охоронець. Марія відійшла у вічність зовсім молодою — у віці 23 років. Вона не встигла створити власну сім’ю, бо її долею стала боротьба.
У звіті УПА зазначено: тіла побитих витягли та повезли в напрямі Львова. Де спочиває Марія Римик — досі невідомо. Окупанти позбавили її могили, як і Романа Шухевича, Миколу Арсенича та багатьох інших українських повстанців. Радянська каральна машина була абсолютно сліпою до статі: у питаннях репресій, нелюдських катувань чи посмертного забуття режим карав жінок-підпільниць із тією ж холодною нещадністю, що й чоловіків.
