За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Поліцейський з Коломиї Ігор Мартинюк загинув 22 серпня 2025 року у Краматорську на Донеччині під час виконання службових обов’язків. Йому було 38 років. Ігор Мартинюк служив у поліції з 2008 року, брав участь у бойових діях на сході України з 2014, а після початку повномасштабного вторгнення у складі стрілецького підрозділу поліції виконував завдання на Донеччині. У квітні 2025 року він отримав поранення, але після лікування повернувся до побратимів.
За кілька годин до загибелі Ігор встиг зателефонувати рідним і показати їм двох цуценят, яких підібрав на Донеччині. Одне з них тепер живе у його матері, друге — у дружини.
Про службу Ігоря Мартинюка, його життя поза поліцією та боротьбу родини за належний статус — у матеріалі Суспільного.
«Якби я знала в ту мить, що ця розмова буде останньою, я б йому тисячу разів сказала, як сильно люблю»
22 серпня 2025 року Ігор Мартинюк зателефонував по відеозв’язку рідним — показував, яких двох цуценят знайшов на узбіччі та підібрав. Мама Розалія Мартинюк пригадує: Ігор розповідав, що хоче привезти собак додому, у Коломию.
«Це була дуже коротка розмова. І знаєте… Якби я знала в ту мить, що ця розмова буде останньою, я б йому тисячу разів сказала, як сильно люблю», — говорить Розалія Мартинюк.
Мати полеглого поліцейського Розалія Мартинюк. Суспільне Івано-Франківськ/Ігор Попик
Цуценят у день похорону загиблого поліцейського таки привезли до Коломиї. Одне — Дружик — живе у мами Ігоря Мартинюка, інша собака — Крама — у його дружини Мар’яни та сина Назара.
«Одного ми назвали на честь міста Дружківка. Він у мами живе. А у нас — Крама, бо її привезли з Краматорська, тому я запропонувала так її назвати», — каже Мар’яна Мартинюк.
Собака Дружик, якого поліцейський Ігор Мартинюк підібрав за декілька годин до своєї загибелі. Суспільне Івано-Франківськ/Ігор Попик
«Коли приїжджав додому — це було, як свято»
Поліцейський Ігор Мартинюк загинув 22 серпня 2025 року в Краматорську під час виконання службового завдання. Йому було 38 років. На той час Ігор Мартинюк служив старшим інспектором відділення тактико-спеціальної підготовки батальйону поліції особливого призначення (стрілецького) Нацполіції в Івано-Франківській області. Він загинув унаслідок російського авіаційного удару.
Ігор служив у спецпідрозділі Нацполіції з 2008 року, пригадує дружина Мар’яна Мартинюк. З її слів, з дитинства Ігор хотів бути поліцейським. Займався спортом, ходив на бокс. Служба вимагала від нього витримки та постійної бойової готовності.
«Це життя хороше, але складне. Бо часто його вдома не було. На всі свята всі сім’ї разом, ми окремо. Така була в нього робота. Але так з часом звиклися. Коли приїжджав додому, це було, як свято. Ми його чекали, але завжди знали, що він повернеться додому», — каже жінка.
Дружина полеглого поліцейського Мар’яна Мартинюк. Суспільне Івано-Франківськ/Ігор Попик
У 2014 році Ігор Мартинюк у складі спецпідрозділу поліції з Прикарпаття поїхав служити у зону АТО. За словами матері Розалії Мартинюк, кілька разів на рік були ротації. Ігор їздив у зону бойових дій у 2014, 2015 та 2016 роках.
Мав бути на борту гелікоптера, який збили терористи
29 травня 2014 року Ігор Мартинюк мав бути на борту гелікоптера, який збили терористи. В останню мить замість нього полетів його колега, розповідає Розалія Мартинюк.
«Це — страшний день, який ніколи не забуду. Увімкнула телевізор і прочитала, що терористи збили гелікоптер, на борту якого був генерал-майор Сергій Кульчицький, п’ять військовослужбовців НГУ і шість хлопців із цього спецпідрозділу. Я дзвоню до Ігоря — не відповідає. Тоді щось було страшне… Десь до години часу Ігор передзвонив: «Мамусь, не плач, я живий». Це були його слова. І важко передати то словами… Тоді я ходила на похорони у Франківську. Їх п’ятьох одразу привезли, ще одного — пізніше. Ви знаєте, дивилася на тих матерів і думала, як це — поховати дитину і далі жити. Я не знала, що мене таке чекає…» — говорить мама поліцейського.
Поліцейський Ігор Мартинюк (по центру) під час АТО. Національна поліція України
«Мамусь, вибач мені за те, що я тобі правду не говорив»
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Розалія Мартинюк пригадує: Ігор багато про службу не розповідав, хоч казав рідним, що буває складно, та про обраний шлях не шкодував. Про свою службу у зоні АТО, каже матір, він узагалі їй не розповідав.
«Він завжди говорив спокійно, врівноважено, без ніяких труднощів. Син мені не признавався. Я вже знала, коли оце було повномасштабне, що він пішов. А так ті ротації — я ніколи не знала. Ігор мав таку звичку підійти — така та зустріч була тепла, радісна! Обійме і підніме мене, і на коліна стане, і каже: “Мамусь, вибач мені за те, що я тобі правду не говорив”», — каже Розалія Мартинюк.
Поліцейський Ігор Мартинюк з побратимом під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Національна поліція України
«Я хлопцям пообіцяв, що повернуся, я ж не можу їх підвести»
Після повномасштабного вторгнення Ігор Мартинюк ніс службу в різних регіонах України, зокрема на Волині та Одещині, розповідає його дружина Мар’яна. У 2025 році долучився до новоствореного стрілецького підрозділу поліції. Після підготовки та виконання завдань на різних напрямках підрозділ вирушив на Донеччину. Саме там у квітні 2025 Ігор отримав поранення, розповідає його матір.
«Віз хлопців на ротацію. Зраненька… І влучив дрон, і підірвалося всередині машини. Якесь диво, що вони там залишилися живими. За його такого якогось уміння він машину якось справив у посадку, що їх там не добили», — каже Мар’яна Мартинюк.
Поліцейський Ігор Мартинюк біля стели на в’їзді в Донецьку область. Надала Суспільному Розалія Мартинюк
4 червня 2025 року після нетривалого лікування в Івано-Франківську Ігор знову відправився на Схід.
«Він казав: “Я хлопцям пообіцяв, що повернуся”. Каже: “Я ж не можу їх підвести”. Ігор повернувся туди. Там з ним був побратим Саша — вони ще з Волині були направлені вдвох туди. Хлопці дуже здружилися і казали, що “вийдуть” із Краматорська тільки разом. Так і склалося, бо вони загинули в один день», — розповідає дружина Ігоря Мартинюка.
Напередодні загибелі чоловіка Мар’яну не покидали погані передчуття. Схожі відчуття були, коли в машину Ігоря влучив російський дрон, ділиться жінка.
«Прочитала в новинах про Краматорськ, що обстрілюють, що “прильоти”. Я дзвоню, він не бере трубку. Після того, як він відповів, почали знову в новинах писати. Я подзвонила — вже не додзвонилася», — каже Мар’яна.
Зруйнований внаслідок російського авіаудару будинок в Краматорську, літо 2025 року. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
«Звичайно, йому було приємно, що він отримував нагороди, але він такий дуже простий був, людяний»
Ігор Мартинюк отримав звання майора поліції посмертно. З 2014 року був нагороджений відзнаками МВС та державними нагородами. Зокрема, за мужність і відданість країні Ігоря Мартинюка посмертно нагородили відзнакою президента «За оборону України». Її родині вручили цьогоріч у День Національної поліції, каже дружина Мар’яна.
«З 2014 року є нагороди, які йому недавно вже посмертно вручили від президента — “За оборону України”. Є за участь в АТО. Звичайно, йому було приємно, що він отримував нагороди, але він такий дуже простий, людяний. Хтось щось просив Ігоря чи по сусідству — він ніколи, знаєте, якось не міг нести себе “звисока”. Став, допоміг, то зробив, то зробив. Такий дуже добрий був», — розповідає Мар’яна Мартинюк.
Поліцейський Ігор Мартинюк захищав Україну з 2014 року. Національна поліція України
«Чому потрібно доводити, що вони загинули, захищаючи Батьківщину?»
Після загибелі Ігоря Мартинюка його рідні не можуть отримати статус сім’ї полеглого воїна, а також скористатися пільгами та соціальними гарантіями, які передбачені для таких родин.
«Ми зараз повинні боротися і доводити, що він — герой, що він захисник України, тому що його смерть не пов’язали із захистом Батьківщини. І це — дуже прикро, дуже болюче для нас. Ми залишилися без будь-яких соціальних гарантій, без підтримки. Чому потрібно доводити, що вони загинули, захищаючи Батьківщину? Ми мусимо боротися, адже росте син, і в нас немає ніякого посвідчення, що його тато загинув на війні. Це мене найбільше хвилює, тому що Ігор боровся, щоб його дитина не пішла на війну. Щоб ця війна закінчилася», — говорить Мар’яна Мартинюк.
Врятовані Ігорем Мартинюком цуценята біля його могили в Коломиї. Надала Суспільному Розалія Мартинюк
«Дуже мріяли за кордон поїхати. Казали: закінчиться війна — поїдемо. Плани були. Але так і не здійснилися»
Мар’яна та Ігор познайомилися у студентські роки. Разом навчалися у політехнічному коледжі в Коломиї. За словами Мар’яни, після семи років стосунків вони побралися. У подружжя у 2013 році народився син Назар.
Вони разом будували будинок, облаштовували подвір’я, багато робили власноруч, пригадує Мар’яна. На вихідних їздили на природу, ходили в гори. Однак мрію про спільну сімейну поїздку за кордон так і не вдалося втілити, каже жінка.
«У 2017 році ми одружилися і почали будувати цей будинок. Вкладали всю свою силу, енергію, душу. Все продумували разом, багато чого своїми руками робили. Коли Ігор приїжджав додому, ми завжди щось робили — землю розгрібали, дерева садили, якісь лавочки. Я мріяла про квітник, і ми все це планували разом, фантазували. А Ігор з Назаром уже більше удвох майстрували: лиш приїде — вони вже щось ріжуть, стукають, щось роблять. Дуже мріяли за кордон поїхати. Казали: закінчиться війна — поїдемо. Плани були. Але так і не здійснилися», — ділиться Мар’яна.
Поліцейський Ігор Мартинюк захищав Україну з 2014 року. Надала Суспільному Розалія Мартинюк
«У мене зараз стимул життя — це тільки дитина. Якби не дитина, я не знаю, як би було»
Після загибелі Ігоря Мар’яна залишилася сама виховувати сина. Каже, саме Назар допомагає їй триматися і продовжувати жити. Хлопець бачить, коли мамі важко, намагається підтримати її навіть у простих речах.
«У мене зараз стимул життя — це тільки дитина. Якби не дитина, я не знаю, як би було. Мусиш триматися, мусиш йти вперед, мусиш жити, бо є дитина. Син дуже переживає, коли я плачу. Каже: “Мамо, не плач”. Бачить, що мені щось болить чи ще щось, каже: “Мамо, я тобі зроблю чай”. Я одразу посміхаюся, і він сам веселіший робиться. Кажуть, треба за щось себе тримати. А за кого я тримаюся? Тільки за сина. У нього більше нікого немає, крім мене», — каже Мар’яна Мартинюк.
Поліцейський Ігор Мартинюк. Національна поліція України
«Так хочеться повернутися в одну мить, щоб сильно обійняти його, побачити, почути ще раз»
Рідні хочуть, аби Ігоря Мартинюка пам’ятали не лише як поліцейського, який загинув під час виконання службового завдання. Для них він передусім — син, чоловік, батько і людина, на яку завжди можна було покластися.
«Коли згадую його дитинство, і так перед очима постає такий веселий, усміхнений хлопчик. І так хочеться повернутися в одну мить, щоб сильно обійняти його, щоб побачити, почути ще раз голос і сказати, як міцно я його люблю», — говорить мати Розалія.
Саме таким — щирим, добрим і готовим допомогти — його хочуть пам’ятати й надалі, продовжує Розалія Мартинюк.
«Для нього робота — це було покликання: захищати Україну, захищати людей. Він знайшов себе там. Син ішов там, де потрібні були мужні і сильні. Я хочу, щоб його пам’ятали не тільки як офіцера чи героя, щоб його пам’ятали як добру людину з його добрим серцем. Бо він був добрим, надійним, на нього можна було покластися як на сина, як на чоловіка, як на батька, як на друга. Мужнім, бо він не боявся труднощів, він завжди йшов вперед. І щоб люди пам’ятали, за що хлопці віддали своє життя, пролили свою кров», — завершує розмову Розалія Мартинюк.
