Сотні тисяч кілометрів Україною, відвідини практично всіх областей, лінії фронту, спілкування з сотнями людей, серед яких і цивільні, і військові, і представники влади. Відчуваючи подих смерті та кожного разу пробуючи не потрапити у її пастку. Все це досвід роботи фіксерів у час повномасштабного вторгнення в Україні разом зі своїми журналістами. Своїм річним досвідом із «Вікнами» поділився 31-річний Роман Царевич, фіксер родом з села Голинь Калуської громади на Івано-Франківщини. 12 Серпня, 2024, 19:00 Калуш Соціум Переглядів: 763 
Роман Царевич робив свій внесок, послаблюючи роспропаганду. Фото: Pablo Tosko / особистий архів Романа / Вікна Реклама Головні новини Калуша та Прикарпаття у Телеграм
«Важко підібрати слова, коли говориш з рідними, які прийшли на впізнання»
Фіксер — це локальний продюсер, або місцева людина, котра живе в тій країні, де відбуваються бойові дії. Це може бути: місцевий житель, журналіст, активіст, волонтер, котрий допомагає іноземним журналістам працювати в умовах війни, пояснює «Вікнам» Роман Царевич.
«До 24 лютого 2022 я не знав, що є така професія. Коли бачив, що кореспонденти (українські та іноземні) працюють у зоні бойових дій, не розумів, що з ними є хтось поза кадром. Пізніше я собі зробив висновок, що фіксер — це як вихователь у садочку, адже, забравши на кордоні представників іноземних медіа, ти автоматично взяв на себе відповідальність за їхню безпеку, роботу, їжу, доїзд та житло», — пояснює Роман Царевич.
До повномасштабного вторгнення хлопець працював промоутером одного з брендів телевізорів у магазині «Комфі» в Івано-Франківську. Наприкінці лютого 2022 року робота зупинилась, його директор Орест на власному автомобілі почав таксувати. Завдяки своєму високому рівневі англійської під час однієї із поїздок познайомився з іспанською журналісткою Каталіною Гомес (вона досить відома у своїй країні. — Авт.). Тоді жінка запропонувала йому співпрацю, а саме відвезти її в Миколаїв. Перший раз Орест довіз її до Одеси та передав військовим, адже до Миколаєва було їхати небезпечно. Наприкінці березня на початку квітня Роман із другом пристали на пропозицію попрацювати у звільненій Київську область. Столиця зустріла хлопців дощем та досі небаченою пусткою. Було багато блокпостів, а все ближче до в’їзду, на Житомирській трасі, вони «йшли» слідами війни.
«Вперше ти знайомився з війною не через телевізор, Інтернет, фото чи відео. Вирви в дорогах, завалені знаки, спалені будівлі — так ми «входили» у сіру зону. Перший досвід — це морг у Бучі в переддень Вербної неділі. У повітрі трупний запах, як від людських, тваринних тіл, так і м’яса, яке люди викидали із морозилок на вулицю, адже без світла усе зіпсувалось. Позаду храму — масове поховання. Ексгумацію закінчили, але ще не прибрали лежаки, якими підіймали тіла людей, мішки, рукавички. Ти бачиш спалені танки, клаптики куртки чи кітеля військового і розумієш, що можуть бути й частини людей. Тут я вперше відчув, як близько може бути смерть. Ми спочатку допомагали Оресту, питали цивільних та місцеву владу, чи вони згодні на інтерв’ю. Так починаєш виходити із зони комфорту, адже це не буденне робоче спілкування — тут потрібно думати над словами та сприймати різні емоції у відповідь».
Одні люди скупчувались біля намету, де надавали відомості про зниклих; інші — створювали чергу біля білого рефрижератора, з якого підтягували мішки з тілами для впізнання.
«Я підійшов до дівчинки, років десь шістнадцяти. Вона розшукувала тата, котрий зранку 24 лютого пішов через посадку годувати сусідських собак і не повернувся. У морзі додатково судмедексперти оглядали кожне тіло, фіксували травми, причину смерті. На задньому дворі було десь двадцять тіл у мішках, з окремих — стирчали кінцівки. Для мене спілкування з родичами було найважчим. Ти не знаєш, як правильно підібрати слова. Влізаєш у душу, витягуєш біль, щоб отримати ексклюзивний матеріал, а їм доводиться співіснувати з втратою, особливо, коли відбулося впізнання, і надія, яка жевріла, уже згасла».
Співпраця Романа та Ігоря почалась з найбільшого іспаномовного агентства у світі — EFE. З ними розпочинали з Харкова.
«І тут перший виклик. Журналіст та фотограф — іспаномовні. А я англійською спілкувався на низькому рівні. Домовитись ми могли про якісь питання, зокрема, уже поза зніманням за допомогою телефонного перекладача, але зробити це під час спілкування з інтерв’юйованими було складно. Тому я телефонував до свого товариша в Іспанію, щоб він допомагав — перекладав і українською, і іспанською. Не маючи досвіду у сфері журналістики, було важко знайти контакти потрібних людей, цікавих подій та й розуміти, як заїхати безпечно у саме місто, де йдуть бойові дії. Ти всіх обдзвонюєш, домовляєшся з пресофіцерами, цивільними, з волонтерами. Подаєш заявки, скидаєш військові акредитації — і так з кожним новим матеріалом».
Наприклад, за словами Романа, потрібно було на Харківщині потрапити до людей, що переховувались і підвалах. Але на останньому блокпосту військові через обстріли не дозволили проїзд. Тому знайшли найближчу станцію метро, де люди жили на постійній основі. Такі обставини, каже співрозмовник, не дають можливості бути впевненим у попередньому плануванні знімання чи зустрічей, а робити матеріали іноземна група приїжджала кожних три тижні.
З кількома командами іспанської агенції працювали близько пів року. Пізніше, до кінця 2022 року, — з Каталіною Гомес, іспанською журналісткою, яка представляла французький телеканал. До квітня 2023 року було іспанське державне телебачення «RTVE». По локаціях за рік додались: Запорізький напрямок, зустрічі людей з «Азовсталі», Кременчук, Чернігівщина — кордон з Білоруссю, на Донбасі.
«У нас з Ігорем була місія — підтримувати інтереси міжнародної спільноти до того, що відбувається в Україні. Таким чином ми себе заспокоювали, що допомагаємо країні отримувати допомогу з-за кордону. Робили свій внесок, послаблюючи російську пропаганду».
Щодо особистої безпеки, то спочатку хлопці мали тонкі бронежилети та каски, які захищають хіба від уламків. Коли їм запропонували їхати в зону бойових дій на Донбас, то почали шукати безпечніше спорядження. Ресурс із безпеки журналістів «Репортери без кордонів» безплатно за акредитацією Міністерства оборони України на час війни видав амуніцію, аптечки, павербанки та бронежилети. У липні відвідали Краматорськ, Слов’янськ, Бахмут, щоб показати, як живе населення в умовах бойових дій, без опалення та світла, де беруть їжу тощо.
«Заїжджаємо в неділю в Краматорськ — це перша лінія фронту, бойові дії проходять за 20-25 кілометрах від міста, а тут тихо. У Харкові, де ми пробули місяць, кожен день о дванадцятій ночі були обстріли з балістики. Спеціально психологічно давили на людей. Фотограф показав фото недільної баптистської церкви, де сиділа тисяча людей. Якщо там, не дай Боже, щось прилетить, то могло бути масове поховання. Але люди тут чекали на роздачу допомоги після зібрання».
«Найважчий момент роботи — думки щодо можливої втрати друга»
У Слов’янську Орест порадив поїхати до очисної станції, де люди беруть воду. Як виявилось, хлопці приїхали до іншої й тут потрапили під обстріл. Місцеві казали, що розвалені будівлі, ще після 2014 року, а зараз відносно спокійно. Фіксери почали спілкуватись із директором комунального підприємства.
«Сіли в затінок, зняли каски, бо було дуже спекотно, і я чую звуки обстрілу, але не можу зрозуміти, чи це в бік ворога летить, чи по місту. Встаю з бордюру, а звуки гучніші та ближчі. Ігор говорить за п’ять метрів телефоном. Ми тільки сховались за будівлю, десь за три метри, і прилітає в те місце, де люди набирали воду. Але цивільні бачили, що ми тікаємо і побігли за нами. Це секундне діло — в тебе немає часу подумати, як правильно врятувати життя. Пролунав вибух, я відкрив очі й все довкола сиплеться. Дуже гучний потік гарячого повітря глушить одразу. Ніби занурюєшся у воду і вона по вухах б’є. Я розумію, що живий, перевірив руки, ноги, повернув голову — фотограф поруч. А Ігоря не бачу. І страх, що я повернусь до будівлі, а він не встиг відбігти…».
Люди почали кричати, що живі, і Роман сподівався, що його друг там теж. Проте за будівлею нікого не було. Згодом, аналізуючи всі події, фіксери зрозуміли, що за кілька хвилин перед обстрілом заїхали військові набирати воду, про що стало відомо ворогу. Тож Ігор побіг за захисниками, а іноземному журналістові вдалось зафіксувати металеву шайбу, що пролітає між його ногами.
Після такої практики, каже співрозмовник, була думка поступати на факультет журналістики, адже не вистачало досвіду в плані правильної побудови питань, особливо, щоб ними максимально менше ранити.
«Фіксерство — це адаптація під зону бойових дій. Ти маєш бути гнучким, береш інтерв’ю, далі обстріли — ховаєшся, і в цих умовах продовжуєш працювати. Питаєш про те, чого б в цивільному не питав, порушуєш теми, яких ніколи б не зачіпав. На мене така робота повпливала і негативно — наступила абстракція. Я ніби в оболонці від новин та смертей, зробився, як камінь. Як патологоанатом у морзі, що може обідати над своїми трупами. Скільки ми бачили смертей, поховань, ексгумацій, руйнувань… Від цього з’явилась якась толерантність до смерті».
Щоб продовжувати роботу, потрібно було шукати нових журналістів, та хлопці деякий час вирішили перепочити від побаченого та пережитого. Вони «вигоріли» і нових тем не було — все важче було знайти ексклюзив.
«Добре, якщо журналісти знають, про що хочуть писати. Перші наші колеги були емоційно сухими, адже у них закінчувався контракт і вони вже чекали повернення додому. А останні, з іспанського телебачення, — переймались кожним героєм та їхніми долями. Приємно бачити, що їм не все одно, вони не просто приїхали отримати нагороди та гонорари, а зрозуміти, що відбувається».
Згодом Ігор та Орест стали на захист країни у складві ЗСУ, Роман — допомагає військовим з Франківська, працює та розвиває своє альтер его (друге «я». — Авт.).
Здобувши такий досвід без профільної чи дотичної освіти Роман каже, що базовими у школі повинні бути як мінімум такі предмети: українська мова та література, англійська, історія України та всесвітня, географія, біологія. Адже під час співпраці під час переїздів, іноземні колеги тебе запитують про те чи інше місто, кургани, які трапляються дорогою, історію країни, як так сталося, що почалась війна, і ти не можеш просто розповісти якісь останні Інтернет-новини. Тож потрібне постійне самовдосконалення, щоб перебувати в тренді та темпі того, що відбувається.
«Інші альтер его Романа Царевича»
2021 рік для Романа Царевича був найбільш вдалим. Він переїхав до Івано-Франківська. У жовтні калушанка Дарія Марусяк запропонувала перше знімання в курортному містечку. Пізніше почав працював безплатно моделлю — набирався досвіду та морально відпочивав. 24 лютого 2022 року була запланована перше серйозне п’ятигодинне знімання.
«Поки був фіксером, то разів десять мені телефонували на рахунок співпраці й питали, коли повернусь. Однокласниця, яка працювала на бренд чоловічого класичного одягу, побачила моє фото серед кандидатів на обличчя бренду. Тож зараз я на постійній основі з ними співпрацюю. Потім спрацювало сарафанне радіо. Фотографи, замовники, SMM-ники передавали один одному інформацію про мене, адже хлопців-моделей у місті небагато».
Були знімання шоколадних виробів, курортів, кортежних містечок, будівельних компаній, оптики та одягу. У кожної людини, вважає Роман, є свої альтер его, які вона або розвиває, або блокує. Серед них — творча особистість, на яку старається знаходити час. Крім того, хлопець працює у магазині мобільних телефонів, а ще — продає закордонну техніку. Моментами — читає.
«Мені складно на одному сконцентруватись. Дечим «горю”, а потім «перегораю». Зараз п’ять або шість книг, які я прочитав по сто сторінок кожна і вони в мене чекають натхнення. Ще в школі уже у грудні міг дочитати всі твори з української літератури до кінця навчального року… У мене тато був музикантом, грав по весіллях, мама любила співати. Щось передалось від них».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
