Віктор Дуляновський та Сергій Дмитришин з Войнилівської громади на Івано-Франківщині стали до захисту держави ще до початку повномасштабного вторгнення на сході держави. Віктор понад усе цінував сімейний затишок, був віруючою людиною та «золотою» дитиною для своїх батьків. Сергій захоплювався риболовлею та був найкращим батьком для своїх чотирьох дітей. Обоє заплатили власним життям заради майбутнього України. 25 Травня, 2024, 17:00 Калуш Переглядів: 259 
Віктор Дуляновський мав неабиякий хист до військової справи Реклама Головні новини Калуша та Прикарпаття у Телеграм
24 травня 2024 року у Войнилівському ліцеї відкрили та посвятили інтерактивні дошки загиблим захисникам України.
Віктор Дуляновський — позивний «Хімік», молодший лейтенант 65 окремої механізованої бригади, народився 2 серпня 1978 року в селищі міського типу Войнилів Калуського району Івано-Франківської області, розповідає проєкт “Спогади крізь віки”, інформують “Вікна”.
«Старший брат, золота дитина у батьків. Дуже начитаний — читав за мене і за себе. Бібліотеку прочитав двічі», — розповідає сестра Оксана.
У 1995 вступив до Бурштинського енергетичного технікуму, після закінчення якого його пішов на строкову службу до української армії. Після звільнення в запас навчався в Івано-Франківському національному університеті нафти і газу за спеціальністю «інженер-електрик». Паралельно з навчанням з 2001 року працював на виробництві «Хлорвініл» на посаді майстра відділення.
У 2011 році одружився з коханою дівчиною Іванною. У щасливому шлюбі виховали двох донечок — Вікторію і Марію. Понад усе цінував сімейний затишок. Мріяв про власне житло та цікаві сімейні подорожі. А ще став не просто хрещеним батьком для свого похресника Любчика, а і його вірним другом, наставником, надійною опорою.
У 2015 році його призвали на військову службу за мобілізацією, яку проходив в 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». Брав участь в АТО на сході. Отримав позивний «Вітер». Один із його побратимів пригадує:
«Віктор запам’ятався мені дуже життєрадісною людиною. І ще мені сподобалось, що за весь час служби з ним я не почув від нього жодного вульгарного слова».
Після мобілізації разом з сім’єю переїхав до Калуша. Настоятель римо-католицького костелу святого Валентина, ксьондз-пробощ Роман Стадник згадує:
«Віктор з родиною майже щонеділі приходив до костелу. Справляв враження дуже спокійної людини, не зважаючи на те, що він був у зоні проведення АТО. Ми часто з ним розмовляли».
Подружжя багато часу проводило разом. Планували відпустки, відпочивали, їздили до батьків та сестри в гори. Віктор любив ліс, природу, кататись на велосипеді. Відвідував тир, басейн, найбільше любив море. Вчив дітей плавати, кататися на катамарані, байдарках, ділиться спогадами дружина.
З квітня 2022 року боєць вдруге став на захист своєї держави у війні проти рф. Командир Степан Косар пригадує, що Віктор був істинним воїном, дуже грамотним, обізнаним. Виконував обов’язки старшого сержанта батареї. Мав неабиякий хист до військової справи.
10 липня 2023 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Роботине Запорізької області воїн загинув. Та гірка звістка про його смерть надійшла лише 26 серпня. Свій останній спочинок Віктор Дуляновський знайшов 28 серпня на Алеї слави Калуського міського кладовища.
Посмертно Герой нагороджений медаллю Івано-Франківської обласної ради «Лицар бойового чину». Також йому присвоєно звання «Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади».
Сергій Дмитришин, позивний «Механік» — старший солдат, старший механік-водій 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Народився 4 травня 1990 року в селі Новопетрівка на Херсонщині.
У багатодітній сім’ї Михайла та Людмили було п’ятеро дітей. Сергій із сестрою Катериною були наймолодшими. З дитинства Сергій мав здібності до математики й хорошу пам’ять. Любив, коли батько-шофер з великим стажем брав його з собою на роботу. Захоплювався риболовлею, був помічником для сім’ї, допомагав по господарству.
Батько привозив дітей на літо у своє рідне село Перевозець на Івано-Франківщині. Там на них чекала бабуся, родичі та тітка, яка для Сергія була неначе рідна мама. Батько завжди мріяв повернутись на свою малу батьківщину й у 2007 році сім’я перебралась в село Дубовиця.
Сергій продовжив навчання спочатку у Войнилівській школі, а потім у Войнилівському професійному училищі. У 2008 році був призваний для проходження строкової військової служби до лав Збройних сил України. Після демобілізації деякий час працював у службі охорони.
У 2013 році Сергій одружився з коханою Іриною. У пари народилося двоє синів — Андрій у 2013 році й Михайло — у 2015. З початком війни брав участь в антитерористичній операції на Донбасі.
У 2017 році Сергій одружився вдруге. Він прийняв доньку коханої Катерини від першого шлюбу, як свою рідну. А згодом у них народилась спільна донька Діана. Для того, щоб забезпечити свою сім’ю, чоловік працював на різних роботах у Польщі, але згодом розлучився вдруге.
У червні 2021 року Сергій знову вступив до лав Збройних сил України за контрактом. Самовіддано служив старшим механіком водієм 109 окремого гірсько-штурмового батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» і лагідно називав свій БТР «ластівкою».
Повномасштабна війна з росією застала Сергія на службі. Він був одним із перших, хто мужньо став на захист столиці. 6 березня 2022 року воїн зателефонував рідним і попрощався.
7 березня 2022 року Сергій загинув у жорстоких боях за Київську область поблизу села Слобода-Кухарська. Півтора року Герой вважався зниклим безвісти, але його тіло знайшли завдяки наполегливим пошукам сестри Катерини.
Поховали Героя у рідному селі батька — Перевозець. Сестра Катерина поділилася спогадами:
«Ми все дитинство були разом. Я завжди була наче його хвостиком, бо всюди ходила за ним. Разом робили шкоду, разом гуляли, разом їздили до школи. Сергій завжди був поруч, як би не було складно. Він завжди жартував. Найкращий батько чотирьох дітей, син, брат назавжди у пам’яті у серцях тих, хто його знав».
