Минуло два роки, як сім’я Ольги Новохацької з Херсону була змушена переїхати до Калуша. До 2014 року у родини було середньостатистичне життя. Усе змінила війна: чоловік воює у 33 окремій механізованій бригаді, а дружина — тримає тил і влилася в калуський “Пласт”. 04 Жовтня, 2024, 19:00 Калуш Соціум Переглядів: 451 
Семеро хлопчиків віком 7-8 років складають рій «Соколята» під керівництвом Ольги Реклама Головні новини Калуша та Прикарпаття у Телеграм
Про власну українізацію, волонтерство, адаптацію, а також життя до війни та його переосмислення розповіла в розмові з “Вікнами”.
«Калуш — ідеальне місто для життя та розвитку дітей»
У Херсоні Ольга Новохацька була членкинею національної скаутської організації «Пласт» майже два роки. Саме «Пласт» привів родину і в Калуш.
«На Херсонщині «Пласт» тільки набирав обертів: у нас було майже 60 дітей. Здавалось, ми зараз пів світу захопимо (жартує. — Авт.), ну, або хоча б пів області. Але під час повномасштабної війни наші пластуни роз’їхалися по всьому світу. Я шукала україномовного середовища для свого сина, адже ми обоє пластуни. Мені близька ідеологія Пласту та його мета».
У Калуші «Пласт» має давню історію. Тут з дітей уже вийшли виховники, які стали наставниками для інших. Калуський «Пласт» налічує 120 дітей, серед яких семеро хлопчиків віком 7-8 років складають рій «Соколята» під керівництвом Ольги.
«Саме через друзів з «Пласту» ми перебралися до Калуша. Нам допомогли із житлом та зайнятістю. На новому місці спочатку ти заходиш в новий дім, а потім шукаєш пластунів і повідомляєш про свій приїзд (сміється. — Авт.). Перше, що хотілося знайти в Калуші, — волонтерську організацію, адже у Надвірнянському районі ми жили в селі, де важко було долучитися до допомоги військовим. У Калуші зразу нас направили у палац культури «Юність», де найбільша спільнота переселенців. Тут ми познайомились із багатьма однодумцями й змогли бути корисними у нашій боротьбі».
Першим почав волонтерити чоловік — у нього одразу вийшло плести сітки. Ольга приєдналась за тиждень, адже облаштовувала побут, бо все необхідне залишилося в Херсоні. Донька Софія у 2022 році вступила в університет і переїхала до столиці. Десятирічний Сашко закінчив початкову школу в шостому ліцеї, пізніше перейшов у п’ятий ліцей.
«Син постійно залучений у різних активностях. Місто дуже комфортне для виховання дітей. Ідеальне місто! Якщо хтось має претензії до Калуша, то дуже помиляється. Варто десь поїхати й побачити різницю. Тут безліч гуртків, секцій — усе, що хочеш, можеш знайти без черг і проблем. Для батьків круто також, коли дитина під наглядом і водночас може себе реалізовуватися. Був для переселенців проєкт ЮНІСЕФ, на який можна було ходити нескінченно: після школи й навіть на канікулах. Також влітку син відвідав чотири пластових табори».
Про перелом свідомості та прагнення українізуватися
Чоловік Ольги Роман у Херсоні був заступником головного будівельника суднобудівного заводу. А вона працювала по сусідству — інженером на заводі «Палада», що займався будівництвом бетонних доків. До 2014 року в сім’ї Новохацьких було середньостатистичне життя.
«У 2013 році я була вагітною і події Майдану не зрозуміла зовсім: вони пройшли повз мене. У листопаді, коли з чоловіком їхали потягом з Трускавця до Львова, то в Дрогобичі почала сідати розпашіла, активна молодь з прапорами. Мені здалось, що це особливість регіону. Подумала: мабуть, вихідні й всі їдуть до Львова на флешмоб, акцію чи футбол. Я не розуміла, що відбувається. А це був паралельно з київським львівський майдан. «Майданівці» для мене були просто прикольними людьми. Тоді я розмовляла російською, тож чоловік боявся, що нас поб’ють. Зараз аналізую і розумію, що я була не одна така, котра жила в бульбашці, яку нікому було пробити».
Зміни відбулися тільки у 2015 році, коли сталася окупація Дебальцевого, де жила бабуся Ольги. Коли людей вивозили автобусами, спостерігався інформаційний вакуум.
«Я не мала зв’язку з бабусею і мамою, яка поїхала її забирати. Тоді я усвідомила масштаби всього, що відбувається. У той час люди об’єднувалися у волонтерські рухи для порятунку чужих незнайомих людей, створювали прихистки, годували, шукали одяг, адже був 20-градусний мороз. Я відчула, що є поза всім: моїх рідних рятують чужі люди, а я проживаю звичайне життя. Це був шок і злам одночасно. Мама була вдячна всім, хто допомагав їм з бабусею, у той момент, і приєдналась до жінок, що готували їжу військовим. Волонтери також почали плести маскувальні сітки. Інші — займалися оснащенням військових».
Волонтерських організацій ставало більше, Ольга із донькою намагалися долучитися до них. Наприклад, допомагали розписувати 500 пряників. Тим часом сину мав іти в садок, а він був російськомовним.
«Я у 2018 році намагалась опанувати українську. Усім здається, що ти її знаєш, бо вчила, а у мене й п’ятірка була з цього предмету в школі. Але знати й розмовляти — дві різні речі. Коли переходиш на українську, розумієш, що знаєш тільки 30 слів і цим обмежений твій запас. Читати ти можеш прості тексти, а Оксану Забужко уже на другій сторінці просто водиш очима і текст, на жаль, не лягає в голову. Тоді довелось над собою попрацювати. Найперше — це книжки, перехід повністю на відео українською мовою та спілкування з сином державною. Школа, садочок, гуртки — усе було російською. Україномовним для сина став «Пласт».
«Я повернусь в Херсон, якщо там буде потрібен «Пласт»
Уже півтора року, як чоловік Ольги Новохацької воює у 33 окремій механізованій бригаді.
«У нього була одна відпустка за півтора року. Ми з сином його час від часу навідуємо. Збираю дитину, здаю кота переселенцям і їдемо до Романа. Їх виводили у Запорізьку область, то знайшла житло і ми мали з татом 10 днів відпустки».
Щодо повернення в рідний Херсон, то Ольга поки що не бачить перспективи, хіба якщо там буде потреба створювати «Пласт».
«Підприємство наше було розграбоване — воно потонуло, а зараз активно обстрілюється. Житло в нашому мікрорайоні також під обстрілами. Інфраструктура вся розбита, а жити на шостому поверсі без опалення, води й світла — не варіант. А ще для мене важливо, що дитина навчається, бо дистанційка — це велика проблема і халепа. Тож, думаю, з Калуша навряд чи поїдемо».
Мама і бабуся Ольги залишилися у Херсоні. Хоч і змінили місце проживання, але не почуваються безпечно, адже ворог не припиняє знищувати місто. Виїзд за кордон родина не розглядає. Можливо, взимку, як стане холодно та не буде опалення, можуть поїхати до друзів на якийсь час.
«У відсутність війни в моєму житті я більше не вірю. Не думаю, що ми здатні перемогти цю ворожу країну. Вона занадто велика і має багато ресурсів та дуже потужних «друзів», що її підтримують. Я думаю, на моє життя ще вистачить цієї війни й навіть на життя моїх дітей. Можливо, домовляться, і буде з Херсонщиною така ситуація, як з Донецькою та Луганською областями… Я потрібна зараз в Калуші, для виконання функції виховниці для дітей. Вірю, що побачу, як вони виростуть прекрасними людьми та справжніми українцями».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
