Їй ніхто не залишав навіть одного відсотка надії на те, що син – живий. Побратими казали: «Загинув». Вона почула його голос через два місяці – перед Великодньою неділею. Номер сина тоді записала у мобільному телефоні під одним словом – «Воскрес». 05 Травня, 2023, 15:30 Прикарпаття Переглядів: 2338 
Віталій Костенков перебував у російському полоні, хоча всі думали, що чоловіка вже немає в живих Головні новини Калуша та Прикарпаття у Телеграм
Смоднянка Ольга Іванівна (Костенкова) 29 років працювала у Росії. Поїхав туди на заробітки і старший син Віталій (1979 року народження). Одружився з росіянкою-москвичкою. Пара жила добре, у любові та злагоді.Щоправда, ні Ольга Іванівна, ні її син громадянами росії не стали. Не хотіли. Хоча в останні роки процедуру отримання російського паспорта для українців суттєво спростили, розповіла Аліса Мудрицька з газети “Гуцульський край”.
24 лютого минулого року Ольга Іванівна була в Косові, а син – у Москві. Від нього вона і почула про початок повномасштабного вторгнення. Віталій подзвонив їй о п’ятій годині ранку: «Мамо, прокидайся, – війна!». Залишатися у Москві чоловік не хотів. Порадившись із дружиною, вирішив їхати у Німеччину – до рідного дядька, який там працює і живе.
8 березня Віталій перетнув кордон в одній з країн Балтії, звідти поїхав у Польщу. Вийшов на пероні варшавського вокзалу як транзитний пасажир. Побачив багато столів, заставлених кавою, пляшками з водою, канапками, фруктами, печивом. Коли простягнув долари (злотих не мав), щоб купити собі щось з’їсти, поляки запитали, чи він українець, попросили показати паспорт. Після цього запропонували брати безкоштовно зі столів все, що забажає. Непокоїлися: може, пан має якісь проблеми; може, не має де переночувати; може, панові гроші потрібні? Віталія це вразило до глибини душі. Потім розповідав рідним:
«Ходжу по Варшаві, спостерігаю. Не тільки мені їжу та допомогу пропонують, а всім, хто з України».
Був час, коли чоловік жив і працював у Польщі, але таке ставлення поляків до українців побачив уперше.
Життя людини (народів – також) схоже на второвану колію, на котрій іноді з’являються важливі розвилки, здатні змінити чи впливати на життя і майбутнє. Їх називають випадком, історичним моментом.
Віталій Костенков на таку розвилку повернув. Віддав незнайомим українцям свій квиток на Берлін, переночував у варшавському безкоштовному прихистку і наступного дня повернувся на Батьківщину. Син пояснював батькам:
«Коли я побачив, як чужі люди, поляки, за нас переживають і нам допомагають, подумав: а що я зараз роблю? Їду на німця працювати?».
Чоловік, який раніше в армії не служив, їде до Львова, звідти – в Івано-Франківськ. У Косові виходить на перехресті біля Люльчука і, не повертаючи додому (рідна хата – майже поряд, біля санаторію «Косів»), у вихідний день, суботу 11 березня, іде у чому був, з рюкзаком і чемоданом, у військкомат – записуватися добровольцем.
Його дані зафіксували у документах і відправили додому – чекати виклику. Однак Віталій ледве неділю висидів у хаті. В понеділок знову був у військкоматі. Того дня Костенкови ходили містом, купували речі, необхідні воїнові у повсякденному житті. 13 березня батьки відправили сина на службу разом з іншими добровольцями з Косівщини.
Новобранця спочатку навчали. Перебував у Червонограді, опісля – на Закарпатті. Через кілька місяців вирушив на Харківщину. З листопада минулого року по лютий 2023-го був у Куп’янську. Його підрозділ охороняв важливі мости та дороги. 5 лютого їх відправили на Бахмутський напрямок. Тоді ж подзвонив батькам. 6 лютого зв’язок із ним зник.
Мамі вистачило сили волі почекати кілька днів. 10 лютого вона йде у військкомат з’ясовувати причину мовчання сина. Там нічого про це не знають, але пояснюють, яким має бути алгоритм дій рідних у такій ситуації. А головне – Ользі Іванівні повідомляють номер гарячої лінії військової частини, де служить її син.
Офіцер, що займався питаннями розшуку зниклих безвісти, відразу ж відповів на дзвінок і на два місяці став для родини Костенкових дієвим посередником у вирішенні багатьох питань. Він повідомив батькам, що разом з Віталієм зникли й інші військовослужбовці, що частина відрядила у зону бойових дій двох осіб, котрі долучилися до розслідування випадку.
Це було 10 лютого. А 13 лютого військова частина надіслала у Косівський військкомат повідомлення про те, що Віталій Костенков зник безвісти. Коли батькам повідомили цю новину, Ольгу Іванівну прямо з військкомату швидка забрала у неврологічне відділення Косівської ЦРЛ.
Жінка провела у лікарняних палатах більше місяця. Батько Олег Львович, який давно кинув палити, почав викурювати по дві пачки цигарок щодня.
«То ми, жінки, плачемо, кричимо, а чоловіки по-іншому переживають», – пояснює Ольга Іванівна.
Батьки вирушили колами пекла, якими проходять рідні зниклих безвісти воїнів. Шукали номери телефонів бойових побратимів сина, приєдналися до групи, яку створили у соціальних мережах рідні інших зниклих з цієї частини. Ходили у Косівський райвідділ поліції, писали заяву для відкриття кримінального провадження. Батько здав аналіз, необхідний для генетичної експертизи. В міському відділенні банку заблокували картковий рахунок сина і відкрили новий.
Ольга Іванівна згадує, що скрізь, куди вони зверталися, їм щиро співчували і допомагали. Тим часом батькам подзвонили побратими Віталія, розповіли, що він загинув – підірвався на гранаті.
Минали дні розпачу та невідомості. Наближався сороковий день зникнення сина. Мати пішла до отця-декана Івана Близнюка радитися, що робити, як їм тепер молитися за Віталія. Отець Іван, мабуть, був єдиним, хто заборонив матері думати про сина, як про загиблого. Сказав: поки його смерть нічим не підтверджена, поки не привезли тіло, громада молитиметься за нього, як за зниклого безвісти.
«Десь дуже глибоко-глибоко в душі я відчувала, що син живий», – зізнається мати.
За ці місяці невідомості Віталій приснився їй двічі. Один сон був і справді віщим.
«Ніби мені привезли домовину його побратими, – розповідає Ольга Костенкова. – Я їх благаю: хлопці, відкрийте її, хай я подивлюся, що ви мені привезли. Аж тут заходить у кімнату син. Каже: «Не дочекаєтеся!».
У передвеликодню суботу, о 17:45, Ользі Іванівні подзвонили з невідомого номера. Телефонувала жінка, відрекомендувалася представницею СБУ, привітала з поверненням сина Віталія Костенкова в Україну за програмою обміну військовополоненими. Повідомила, що зараз він проходить певну обов’язкову процедуру, після чого йому дадуть телефон, і їхній син зможе сам подзвонити.
Приголомшена звісткою мати витиснула з себе лише кілька слів: «А він що – живий?», бо спершу подумала, що йдеться про обмін тілами загиблих. «Так, безперечно», – підтвердила незнайомка, і зв’язок обірвався.
Ольга Іванівна каже, що майже на годину затерпла. Відтак почала телефонувати на гарячу лінію військової частини. Про повернення її сина там теж нічого не знали, але обіцяли з’ясувати. Жінка полишила всі традиційні передвеликодні справи і думала лише одне: що це було?
О 22:45 год. Віталій сам подзвонив. Знайома, яка в цей час була поряд з жінкою, радила їй запитати щось таке, що може знати лише він. Мати рукою махнула: «Та хіба я голос свого сина не впізнаю?».
Нині пригадує, що Віталій розмовляв з нею дуже стомлено. Мати ще наївно запитала: «Вас там хоч годували? Не били?». Він відповів коротко: «Мамо, все нормально».
Коли Ольга Іванівна побачила сина у відеосюжеті про повернення полонених, то жахнулася: майже двометрового зросту чоловік був схожий, за її словами, на Кощея Безсмертного з казки – такий худющий. Тоді ж рідні помітили, що він поранений, стрибає на одній нозі з допомогою товариша. Мабуть, через це і потрапив у програму обміну. Ворог українських військових не тільки голодом морить, а й не лікує.
Пізніше Віталій розповідав, що не отримував у полоні ніякої медичної допомоги, сам виколупував пальцями осколки з відкритої рани на нозі. Рана затягнулася, але нога стала така худа, що лікарі у Дніпровському госпіталі скликали консиліум, міркували, чи варто йому робити операцію зараз, щоб витягнути решту осколків? Бояться завдати нозі ще більшої шкоди.
Віталій розповів батькам, що дуже багато наших хлопців ще перебувають у полоні, треба за них молитися і робити все необхідне, аби повернути додому.
Ольга Іванівна зауважила, що буквально через тиждень голос Віталія змінився, став веселішим.
«Він помився, поголився, від’ївся. Волонтери його одягнули. Які в нас люди добрі!» – каже жінка.
Представники частини Віталієм опікуються. Обіцяли прислати за ним автомобіль і перевезти у Львівський госпіталь.
«А ще синові мають вухо «штопати», бо барабанні перетинки пошкоджені», – розповідає мати.
Тепер нарешті стали відомі деталі потрапляння Віталія у полон. Їхня група прямувала на допомогу командирові підрозділу, який повідомив, що його побратими загинули, він опинився в оточенні і самотужки відбивається від ворогів.
«Дорогою туди, на перехресті, нас тупо розстріляли, – розповів батькам Віталій. – З ноги текла кров, я не міг рухатися. Довкола все вибухало. На деякий час втратив свідомість. Коли отямився, почув російську мову і зрозумів, що мене кудись тягнуть».
До речі, вороги забрали у Віталія всі документи і не повернули їх перед обміном.
Ольга Іванівна написала невістці у месенджер про повернення Віталія з полону.
«Вона – дуже добра дитина. Зраділа, казала, що цілу ніч плакала, – розповідає свекруха. – Не підтримує війну в Україні, каже, соромиться того, що – росіянка. Залишається у Москві, бо куди поїде? Має там добру роботу. А за кордоном треба все починати з нуля. В Україні у неї життя не буде, а у Віталія не буде життя в росії. Так шкода! Я би хотіла, щоб вони були разом».
Ольга Костенкова постійно згадує роки, прожиті у росії, намагається зрозуміти, як могло статися те, що сталося:
«Я 29 років працювала у Москві. Там 45 процентів – українці. Вже треті покоління виросли. В житті би ніколи не сказала, що таке може трапитися. Хоча антиукраїнська пропаганда там завжди була, вже на початку 90-х років. Тільки включиш телевізор – чуєш: «Україна – тимчасове явище, Україна не може бути самостійною». Пам’ятаю, кожного разу думала: «У вас стільки своїх проблем, чого ви вчепилися в Україну?».
Прошу Ольгу Костенкову сказати щось рідним, які зараз нічого не знають про долю зниклих безвісти чоловіків, синів, доньок, батьків.
«Треба вірити до останнього, – радить вона. – Мій чоловік спитав військових, які пригнали у Косів зі сходу автомобіль сина: «Хлопці, як ви думаєте – є надія, що він живий?» – Вони кажуть: «Ні! Немає». А через тиждень Віталій подзвонив. Не знаю, як мені віддячити Богу, я не достойна того, що сталося», – міркує Ольга Іванівна.
У подружжя Ольги та Олега Костенкових двоє дітей. Є ще син Олександр, 1985 року народження. Він закінчив Академію зв’язку (вчився у Львові та Одесі). Теж не служив в армії. І теж пішов добровольцем на війну. Його мобілізували 26 лютого 2022 року, хоча має недуги, що звільняють від служби, зокрема, – лише 20 процентів слуху. Служить у Національній гвардії.
Охороняв важливі об’єкти у тилу, але чотири рази писав рапорти про переведення у бойову частину. Під час проходження злагодження у лісі, під дощами та в снігу, – застудився, почалися серйозні проблеми з вухом. Зараз лікується у Вінницькому госпіталі.
«Такі в мене сини – ідейні», – каже Ольга Костенкова. І немає у її словах ні награного пафосу, ні демонстративного патріотизму – тільки буденна констатація факту.
