Яких лише тинів не городила кремлівська пропаганда, щоб виправдати вторгнення в Україну. Про захист «Л/ДНР» від гаданого наступу «укрофашистів». Про гіпотетичну НАТОвську загрозу з української землі. Про «наркоманів і неонацистів», що взяли в заручники «весь український народ». Про «денацифікацію та демілітаризацію» України і таке подібне.
Але вишенькою на торті з цих нісенітниць стало одкровення міністра закордонних справ РФ Лаврова:
«Мета російської спеціальної військової операції – зупинити будь-яку війну, яка могла б розгорнутися на території України, або могла б початися звідти».
Треба ж додуматися до такого: почати війну, щоб не було війни! А перед тим ще й довго бити себе в груди перед усім світом, мовляв, Росія не збирається нападати на Україну.
Задекларовані брехливим Лавровим «мирні» зусилля російської воєнщини прекрасно ілюструє бородата сентенція: війни не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не лишиться.
Ось тепер у багатьох українських містах і не лишається… Ні від житлових будинків, ні від лікарень, ні від шкіл та дитсадків… Каменя на камені не лишається від мирного, прогнозованого і безпечного життя!
Як не лишається і жодної надії на те, що наш сусід нарешті протверезиться після «дня защітніка атєчества», 23 лютого, і з жахом озирнеться навкруги: що ж я накоїв?!
Не озирнеться і не жахнеться. Бо не звик ні визнавати своєї вини, ні вибачатися, як це заведено в цивілізованому світі. Лише жменька росіян ще мають совість і сміливість, щоб виходити на демонстрації протесту з гаслами «Нет – войне!», хоча їх гамселять омонівці, кидають в буцегарні та погрожують довгими строками ув’язнення.
Дійшло до того, що тепер в Росії навіть не можна війну називати війною, а можна – виключно «спецоперацією». Будь-яка інформація про дії чи втрати військових не з офіційних джерел вважається «фейком» і карається за законами воєнного часу.
читайте також:В Україні Путін мститься всьому світу
Уже в перші дні війни закрили радіо «Эхо Москвы», а телеканал «Дождь» та низка незалежних інтернет-видань самі призупинили роботу через велику кількість жорстких обмежень щодо інформації. «Новая газета» заявила, що видаляє всі матеріали про російсько-українську війну, аби не наражати своїх журналістів на кримінальні переслідування.
Росія стрімко прямує просто в диктатуру, а Путін з чекістською підступністю маскує свої кровожерні наміри під захист, безпеку, допомогу… Зло начепило маску добра і переконує весь світ, що війна – це мир! Правий був той, хто ще колись прорік: фашисти майбутнього назвуть себе антифашистами.
За день до самогубства, 29 квітня 1945 року Гітлер нібито дав останнє інтерв’ю швейцарському журналісту Курту Шпейгелю, в якому є такі слова: «Націонал-соціалізму належить майбутнє, я не побоюсь сказати, що це буде XXI століття. Я не здивуюся, якщо у XXI столітті націонал-соціалізм переможе в Росії».
Якщо текст інтерв’ю – не підробка, то, схоже, фюрер мав рацію. Але, що саме вибуяло на російському політичному грунті за останні два десятиліття – нацизм, фашизм чи якась інша біда – ще належить визначити.
Історик, науковець і політик, голова Івано-Франківської облради Олександр Сич, наприклад, пропонує ідентифікувати московський політичний режим як «рашизм», ядром ідеології якого він вважає «консервування культурної відсталості і руйнування розвинутих цивілізацій».
Та як його не називай, ясно одне: цивілізованому світові знову, як і в 1930-х роках, не вдалося вчасно розпізнати вовка в овечій шкурі. В часи так званого вставання Росії «з колін» після розпаду Радянського Союзу путінській кліці багато чого сходило з рук.
Підриви багатоповерхівок у Москві, Буйнакську та Волгодонську, щоб виправдати другу чеченську війну та захопити президентське крісло, напад на Грузію, анексія Криму й культивування сепаратизму з тероризмом на Донбасі, вбивства опозиційних журналістів і політиків…
Всі ці кроваві злочини – ланки одного ланцюга, яким Путін хотів би припнути світову демократію до кремлівської стіни. А щоб далеко не ходити, почав з України, яка вже в печінках йому сидить зі своїми Майданами, прозорими виборами та частими змінами президентів, і своїм прикладом підриває самі устої путінської автократії.
Можливо, якби вісім років тому Захід увів такі ж антиросійські санкції, як нині, то вони ще збили б войовничий запал та великодержавну пиху Путіна. А зараз вже пізно – монстр вирвався на свободу. Україна стікає кров’ю у нерівній битві з ним і молить світ закрити небо, але в НАТО опускають очі та мимрять про небезпеку ескалації конфлікту на Європу.
Можна зрозуміти стурбованість Північноатлантичного Альянсу долями мільярда людей, які живуть у 30-ти його країнах-членах. Але те, що такі браві вояки можуть спокійно спостерігати, як російські ракети і бомби руйнують українські міста і села та щодня вбивають десятки мирних мешканців – зрозуміти неможливо.
Навіть перед страхом третьої світової війни в НАТО мають усвідомлювати, що напившись української крові, російський ведмідь навряд чи повернеться у свій барліг. Скоріше почвалає в західному керунку далі, шукаючи іншої легкої здобичі та трощачи все на своєму шляху. І прогнати його тоді буде набагато важче.
Хоча, може, в НАТО сподіваються, що в Україні він стратить свої сили наніц та й сам стане легкою здобиччю… Хтозна.
А щодо ризику застосування ядерної зброї навіженим путіним, то він навряд чи знизиться, якщо Альянс залишить Україну на поталу. Бо вже багато сказано, що всяке зволікання і невтручання виходець з пітерського підворіття сприймає за слабкість, а всяка обережність і розважливість лише підхльохстує його до більшої агресії. Диктатор розуміє тільки мову сили!
Якщо провести приблизні історичні паралелі, то зараз ми, умовно кажучи, знаходимося десь на початку вересня 1939-го. Гітлер лишень напав на Польщу, але ґніт світової бойні вже підпалений і тліє… Розгориться вона і на цей раз чи затухне – залежить також і від того, чи встоїть Україна.
