За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Михайлина Нестеренко — полька, яка п’ятий рік живе в Україні. Разом із чоловіком-ветераном російсько-української війни вона виховує двох синів. Живе у Микитинцях на Івано-Франківщині. Жінка пише вірші про життя під час повномасштабного вторгнення. Нині разом із польським режисером вона працює над документальним фільмом про вплив війни на життя людей у тилу.
У розмові із Суспільним Михайлина розповіла, чому не переїхала з України попри війну, як творчістю намагається пояснити іноземцям досвід українців та чи впливає російська пропаганда на її співвітчизників.
Далі — пряма мова.
«Мені віддавна подобається українська мова»
Мені віддавна подобається українська мова. Коли натрапляла на українські пісні — така мені вона була приємна. Моя колежанка-українка сміялася: «Тобі треба вивчати українську, якщо ти так її любиш». Тоді ми ще не знали, що так все складеться.
З Андрієм ми познайомилися в Польщі. Я працювала в офісі фірми, і ми мали працівників із Східної Європи. Він нещодавно приїхав, і так сталося, що йому потрапив в око уламок. Я трохи розуміла українську мову і, оскільки нашої працівниці з України в цей день не було, я поїхала з ним в лікарню, щоб перекладати. Ми почали говорити, і виявилося, що в нас «спільна мова», хоча тоді ми ще не говорили однією мовою.
Коли ми з Андрієм почали зустрічатися, звичайно, я дуже хотіла мати змогу і з його мамою поговорити, і з його друзями. Я вже добре розуміла українську, коли вперше приїхала в Україну, але говорила ще не дуже. Андрій жартував, що я, як собака, все розумію, а відповісти не можу.
Михайлина та Андрій Нестеренки у день свого весілля. Михайлина Нестеренко
«Увімкнули українське радіо, а там грають російські пісні»
У 2017 році я вперше приїхала в Україну. Щоб вивчити мову, я старалася спілкуватися з людьми, дивилася телевізор, але виявилося, що треба дуже довго шукати, щоб подивитися щось по-українськи, а не по-російськи.
Пам’ятаю, коли я вперше перетнула український кордон, ми увімкнули українське радіо, а там грають російські пісні. І тоді я запитала Андрія: «А де українські?» Мене здивувало, наскільки російська в Україні — це нормально. Я помітила, що коли російськомовна людина говорить до українськомовного українця, то він чомусь автоматично переходив на російську мову. Тобто ця русифікація настільки так десь «боком» заходила, що люди перестали помічати — це був фон.
Або ще один приклад: зайшла я в онлайн-книгарню, замовила книгу, бо хотіла вчитися читати українською. Не прийшло мені до голови подивитися, якою та книжка мовою. Вона прийшла по-російськи. І коли подзвонила книгарню запитати, чи у них є ця ж книжка, але не в російському, а в українському перекладі, то вони були дуже здивовані, що мені його треба. Дослівно мені сказали: «Ну нащо нам українською, якщо є російською».
Михайлина та Андрій Нестеренки із молодшим сином. Михайлина Нестеренко
«Була зла на нього і одночасно пишалася ним»
Коли почалася пандемія, ми зрозуміли, що нам треба якесь місце, де ми будемо себе вільно почувати. Все, що мали у Польщі, продали. У грудні 2021 року купили будинок в Микитинцях. Планували його ремонтувати, бо то був сирець, але коли почалася повномасштабна війна, довелося все відкласти.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
28 лютого 2022 року мій Андрій поїхав до міста по справах, а потім подзвонив мені, сказав, що записався в армію. Я, чесно кажучи, була зла на нього і одночасно пишалася ним. Він не мусив іти в армію, тому що від дитинства Андрій мав хронічну хворобу шкіри. Але він про це не сказав на комісії, а просто підписав документи і за пару днів поїхав.
Михайлина Нестеренко зустрічає свого чоловіка-військовослужбовця на вокзалі. Михайлина Нестеренко
«Відчуваю, що тут мій дім»
Ми з дітьми переїхали до Польщі на три місяці. Я розуміла, що мені треба вирішувати: або я залишаю все, що мала в Україні, і з нуля починаю життя в Польщі, або я просто повертаюся до свого дому в Україні. Бо я вже відчуваю, що тут мій дім. Я поговорила з друзями, які тут були. І коли зрозуміла, що тут люди можуть жити, я просто взяла дітей, спакувала валізу і повернулася в Україну.
Ми жили у Андрієвої мами. Вона допомогала з дітьми, але морально це було дуже складно. У нас старший син має розлад аутичного спектра, і він тяжко пережив факт, що так раптово десь зник йому тато. Йому було тоді шість років. Син не міг зрозуміти, що тато його не покинув. Плакав, перестав говорити. І це було найскладніше. Меншому сину тоді було два рочки, він ще не усвідомлював, що відбувається, а старший… Я так за нього переживала, що навіть не думала про свої емоції. Треба було дитину рятувати.
Сімʼя Нестеренків. Суспільне Івано-Франківськ
Це було страшно, бо ти ніколи не знаєш, чи сьогодні чоловік подзвонить, чи з ним щось сталося. Або говорю з ним — і раптом вибух, зв’язок пропав, і не розумію: чи він зараз передзвонить, чи все — вже похорон. Це був стрес 24 години на добу впродовж півтора року.
«Це вагомий вчинок» — Андрій Нестеренко про переїзд дружини в Україну
Я служив на Харківському напрямку, Слов’янськ, Куп’янськ, Ізюм, Шевченкове. Звільнявся вже з Лимана, це — Донецька область. Робота моя, як бойового медика, — виносити трупи і поранених. Цю роботу ніхто не хотів робити і ясно чому. Дуже тяжко фізично і психічно теж. Але я усвідомлював те, що ми в одній упряжці. Хтось ж його вдома чекає, бо навіть якщо сім’ї немає, то близькі точно є. І розуміючи це, мусив лізти та й забирати хлопців.
Ветеран Андрій Нестеренко. Суспільне Івано-Франківськ
Підтримку сім’ї я відчував увесь час. І те, що дружина вирішила повернутися з Польщі в Україну й жити тут, навіть попри війну, я це дуже ціную. Для мене — це сильний, вагомий вчинок. Дякуючи Богу, зараз я почуваюся спокійно, хоча одразу після демобілізації було дуже тяжко. Сидиш собі вдома, в теплі, біля рідних, «листаєш» інтернет: той загинув, того вже немає.
Оце найважче було на початках, а тепер я якось вже змирився. Відійшов трохи від війни, бо я розумію, що зробив своє. Все, що міг, я зробив, і немає сенсу чимось себе мучити. Треба продовжувати жити і насолоджуватися тим, задля чого я, власне, й пішов служити.
Андрій Нестеренко долучився до війська у лютому 2022 року. Михайлина Нестеренко
«Війна поширюється на цілу країну і впливає на життя всюди»
Першу збірку віршів я почала писати на початку повномасштабної війни. Вона називається «Осколки». Тому що кожен вірш — це один «осколок», одна думка, один кадр з різних моментів. Частина з цих віршів особисті, а частина — це історії військових та інших людей, які я збирала.
Я не старалася писати дуже метафорично. Хотіла включити співчуття, але таке справжнє. Не для того, щоб за кордоном всі казали, які ми бідні, а щоб зрозуміти, який абсурд відбувається. Люди мали свої плани: хтось хотів бізнес відкривати, хтось хотів змінити роботу, хтось хотів купити квартиру, хтось — купити пса, і в один момент все закінчилося.
Михайлина Нестеренко п’ятий рік живе в Україні. Суспільне Івано-Франківськ
Якраз ці вірші стали основою до документального фільму про життя пересічних українців під час війни. Режисером стрічки є Крістіан Погуцький, польський оператор, журналіст з польської телевізії. І ми якраз нещодавно зняли трейлер до цього фільму.
Мені дуже важливо отак розповідати, що війна — це не тільки фронт. Вона поширюється на цілу країну і впливає на життя всюди. Тому що люди, які ніколи не стикалися з війною, мають в голові таку картинку, як з фільму про Другу світову: солдати в окопах, перестрілки і на цьому все. Але є люди, які просто стараються жити: хтось — в окупації, хтось — ближче до фронту, хтось — у тилових регіонах. Я вірю, що висвітлення цього діє проти російської пропаганди і показує, що люди мусять давати собі раду. А можливість, що війна пошириться далі, завжди існує.
Михайлина Нестеренко із синами. Михайлина Нестеренко
«Історія нам уже 150 разів показала, що Росія не зупиняється»
Дуже великий вплив тепер має російська пропаганда в Польщі. Особливо це впливає на людей, які не мають вищої освіти, які живуть у маленьких містах, в селах. Дійсно багато залежить від того, в якому ти середовищі «крутишся».
Я помітила, що серед моїх знайомих, які працюють чи то в музеях, чи в редакціях, чи в школах, цього практично немає. Маю багато друзів, які підтримують Україну: передають гроші, возять машини, генератори, шукають новий дім для тварин з прифронтових територій. Тобто, то не є так, що всі тепер злосні.
Михайлина Нестеренко. Михайлина Нестеренко
Взагалі, я думаю, що російська пропаганда так і діє. Їхня мета не в тому, щоб хтось полюбив Росію, а в тому, щоб поцілити у больові точки, вразливі місця, підживити страхи. І люди на це ведуться, сприймають за власні думки і ніяк не пов’язують їх із впливом Росії.
Люди настільки бояться думки, що війна може піти далі, що краще сказати, що це — дурниця і неправда. Мені здається, що це просто такий сильний страх, який перетворюється на агресію: «Це не наша війна!» Але це — неправда, тому що це є війна Європи. Всі мали б це розуміти, бо історія нам уже 150 разів показала, що Росія не зупиняється.
