Так хто ж усе-таки блокує виконання «Мінська-2»?

На тлі небаченого з 2015 року загострення загрози відновлення гарячих бойових дій в російсько-українській війні на Донбасі, «брязкання зброєю» Російської Федерації на кордоні з Україною (120 тисяч бійців – це усе-таки не жарти), вряди-годи чуєш голоси «голубів миру», прихильників брєжнєвської «розрядки міжнародної напруги» чи нового «перезавантаження».

Звучать вони, на перший погляд, доволі притомно (не всі ж вони цинічні й корисливі «путінферштеєри»), пише Фіртка з посиланням на Версії.

А чому, мовляв, справді Заходу не зважити на обґрунтовані побоювання Російської Федерації щодо просування НАТО до її кордонів, не накласти безстроковий мораторій на його розширення за рахунок вступу України, не виявити, так би мовити, «більше поваги до Путіна» (як щиро і доброзичливо рекомендував один відомий, тепер уже відставний німецький адмірал).

Україна могла б стати нейтральною, позаблоковою, мирною країною, однаково дружньою і до Заходу, і до Росії, «острівцем безпеки», «містком», «буфером» чи ще чимось із тієї ж опери (свята простота!) Росія перетворюється ж умить із фактору загрози, в проблемного, та все ж партнера, ну і business as usual, куди ж без нього.

Навіщо справді насичувати Україну сучасним озброєнням і технікою, лише даремно дратувати росіян? А от Україна справді могла б більш ініціативно підійти до виконання Мінських угод від 2015 року, реалізувавши рекомендації таких поважних державних діячів як Ф.-В. Штайнмайєр (з формулою імені себе) чи Е. Макрон (із його кластерами).

Тільки й усього – провести якомога швидше місцеві вибори в ОРДЛО (ОБСЄ обов´язково визнає їх «у цілому» вільними, прозорими й демократичними, окремі незначні порушення, кажете – та з ким не буває, заради миру й не на таке можна очі заплющити). Залишається імплементувати в Конституцію особливий статус Донбасу, і одразу, як за помахом чарівної палички, настане мир, дружба, злагода і, за словами російського класика, «благорастворение воздусей». Контроль за державним кордоном?

А, ну звичайно ж, опісля всього, останнім пунктом, «вишенькою на тортику». Відмова України йти на подібний самовбивчий сценарій уже розцінюється як «неконструктивна позиція», невиконання зобов´язань за Мінськими угодами («Ви ж самі це у такій послідовності пунктів підписали, тож будьте ласкаві виконувати!») Але чи так це насправді? Спробуємо розібратись без емоцій, хоч втриматися від них справді важко (чи можна собі уявити більш відірвану від реального життя картину, аніж змальована вище наївна утопія?).

Практично усі апологети Мінських угод на Заході, свідомо чи ні, сором´язливо «не помічають» перших 4 пунктів домовленостей, того самого «безпекового блоку», первинного в часовій послідовності і, звичайно ж, пріоритетного з огляду на створення умов для проведення виборів.
Вони добре відомі – беззастережне і тривке припинення вогню, розведення військ, роззброєння незаконних військових формувань, виведення іноземних військових підрозділів (так, ми пам´ятаємо, що «іхтамнєт», але «відпускників» та «заблукалих», вкупі з ПВК, Росія може відкликати одним помахом голови), обмін полоненими за принципом «всіх на всіх». Україна свою частину зобов´язань добросовісно виконує, навіть на шкоду безпеці власних вояків та мирного населення на лінії зіткнення, Росія – демонстративно ігнорує, що засвідчують звіти місій ОБСЄ.
Легендарна «Формула Штайнмайєра» безпекові питання теж обходить, з її тексту складається враження, що ці пункти уже виконано і верифіковано, умови для безпечного і вільного волевиявлення громадян створено, залишились тільки деталі з «модальностями».

Але й тут до України висувають претензії – мовляв, невже вам складно виявити жест доброї волі, зробити першими крок назустріч, дати можливість своїм же громадянам обрати місцеву владу (заплющивши очі на якісь там випадкові постріли серед ночі, невідомо звідки). А тоді повернути ці території до українського правового поля на засадах якнайширшої автономії, так би мовити, назустріч «пожеланиям трудящихся».

Зрештою, заради миру варто йти на поступки, болісні компроміси, «чути один одного». Простіше кажучи, вибори під дулами автоматів окупаційних військ і місцевих колаборантів не є чимось таким уже неймовірним. Головне ж – мир, еге?

Чого тут більше – наївності чи цинізму, сказати важко. А ось те, що стратегічною метою Російської Федерації є реінтегрувати ОРДЛО в Україну під своїм «ефективним контролем» (міжнародно-правовий термін для фактичної окупації), відлік якого ЄСПЛ тепер уже офіційно веде з 14 квітня 2014 року – здається, має бути зрозуміло всім.

На щось менше, аніж зміни до Конституції України (нейтральний, позаблоковий статус, федералізація, офіційний чи регіональний статус російської мови, а головне – фактичне право вето «народних республік Донбасу», читай –  Москви, на будь-які зовнішньополітичні рішення Києва), Росія нізащо не погодиться. І дехто на Заході їй у цьому, на жаль, готовий підіграти.

А що ж поганого в нейтралітеті, федералізмі, багатомовності – готові заперечити наївні пацифісти. Нагадаємо, якщо хтось забув. У 2014 році Росія анексувала Крим та окупувала частину Донбасу у мирної, нейтральної, позаблокової країни. Накажете нам вдруге наступити на ті ж граблі?

Врешті-решт, один погляд на карту бойових дій і супутникові знімки російсько-українського кордону повинен повертати до реальності. Так це українські війська у Воронежі чи російські в Криму і на Донбасі? Це Україна стягнула наступальне військове угрупування до російських кордонів чи навпаки? Хто ж повинен робити перші кроки, шановні панове?

Україна продовжує наполягати на виконанні Мінських угод у тій послідовності, як вони виписані в тексті – security first. М´яч на російській половині поля. Шантаж переговорників масовою паспортизацією населення ОРДЛО, парламентські ініціативи з легалізації постачання російської зброї бойовикам і навіть дипломатичного визнання Росією так званих ДНР і ЛНР, самі розумієте, є виключними жестами доброї волі з боку Російської Федерації, продиктованими турботою про цивільне населення та про його захист від геноциду на кшталт Сребреніци та є примусом України до виконання Мінських угод.

Київ усвідомлює усі ризики виконання Мінських угод навіть у тому вигляді, як вони підписані – із відновленням Україною контролю за державним кордоном уже після виконання політичної частини. Так само як і низькі шанси на адаптацію Угоди до сучасних реалій (принаймні, із введенням на кордон миротворчих сил ООН, що гарантовано заблокує у Радбезі «миролюбна» Росія).

Але, незважаючи ні на що, йде цим важким і болісним дипломатичним шляхом. Водночас не даючи жодної секунди засумніватися у тому, що ми готові захищати Батьківщину зі зброєю в руках, навіть на самоті, покинуті напризволяще.

Неконструктивна позиція, кажете? Хотілося б побажати західним опонентам України трішки більше реалізму в оцінці небезпеки з боку Російської Федерації та менше романтичної віри в «умиротворення агресора». Погано закінчується… Пам´ять про Мюнхен 1938 року Вам у поміч.

"Давній Галич" - Новини Галича та Івано-Франківщіни