Фото: Andriy Andriyenko/SOPA Images/LightRocket via Getty Image Підпишіться на нас в Google додати зараз
Діти не читають аналітичних зведень з фронту. Зате уважно слухають дорослих на кухні, бачать відео в телефонах, чують сирени і запам’ятовують складні слова, які ще кілька років тому не знали навіть їхні батьки. А потім перетворюють усе почуте на гру, зі своїми правилами, героями та переможцями.
Про те, чому на дитячих майданчиках з’явилися “ТЦК” і “ухилянти”, а халабуди стали “блокпостами”, і як дорослим реагувати на ігри, у яких дедалі більше війни, – у матеріалі Коротко про.
“Лови ухилянта!”
На дитячому майданчику точилася запекла боротьба, випадковим свідком якої стала авторка цього тексту.
– Лови ухилянта! – кричали кілька хлопчиків, наздоганяючи свого друга.
Не зовсім звичайні дитячі наздоганялки. Бо ж замість вовка, від якого треба тікати, чи розбійників, яких необхідно спіймати, з’явилися нові персонажі – ТЦК і ухилянти.
– Ухилянт тікає і ховається, а ми, ТЦК, маємо його знайти, зловити і відвести на блокпост, – пояснює кореспондентці Коротко про правила гри 8-річний Артем.
– Який ще блокпост? – дивуюся.
– Та ось там, наша хатка на дереві, – показує рукою.
Пам’ятаєте дитячі халабуди? Хто ж їх не будував! Зносили з дому старі ковдри, тягнули дошки, облаштовували секретні штаби, куди дорослим вхід був суворо заборонений.
Сучасні діти теж будують халабуди. Але тепер деякі з них називають блокпостами.
– А звідки ви взагалі знаєте про ухилянтів, ТЦК і блокпости? – запитую компанію хлопчаків.
– Тіктоки дивимося! Дорослі часто про це говорять. І новини з бабусею і дідусем дивилися, – перебиваючи один одного, розповідають малі.
Ось і відповідь на запитання, чи слухають діти дорослих. Ще й як слухають! Навіть тоді, коли ми, дорослі, впевнені, що малі зайняті своїми справами.
Діти копіюють жарти, страхи, відеоролики та суперечки, не обов’язково розуміючи, як насправді влаштована мобілізація. У дитячій грі достатньо простого сюжету: одні ловлять, інші тікають. Хтось хоче бути головним, хтось – спритним утікачем.
Психологи пояснюють, що гра завжди відображала світ дорослих. От тільки колись діти грали у продавців, міліціонерів, лікарів, космонавтів. А сьогодні до цього переліку додалися військові, волонтери та працівники ТЦК.
– Для дітей це нова версія старої гри, добре відомої всім як квач, – пояснює Коротко про психолог Аліна Бура. – Важливіше інше: чи всі погодилися на правила, чи не перетворюються наздоганялки на цькування і чи можуть діти спокійно помінятися ролями.
Згадали про блокпости, то згадаймо й про іншу дитячу ініціативу, яка з’явилася під час повномасштабної війни.
У різних куточках України діти неодноразово облаштовували імпровізовані благодійні блокпости. Зносили до дороги стільці, коробки, майстрували шлагбауми, малювали українські прапори і писали на картонках: “Збираємо на ЗСУ”. Зупиняли автомобілі, просили водіїв пожертвувати гроші, а зібране передавали на потреби військових.
Для дорослих це зворушлива ініціатива. Для дітей – і гра, і можливість долучитися до великої справи. Бо коли навколо всі говорять про донати та допомогу армії, діти теж хочуть бути корисними. І вигадують власний спосіб.
Але тут є два важливі моменти. Перший – безпека. Дітям не можна самостійно зупиняти автомобілі на проїжджій частині, навіть із благородною метою. Краще організувати благодійний ярмарок чи збір разом із дорослими.
Другий – відповідальність. Дитина має право допомагати армії, але не повинна відчувати, що від її ста гривень залежить перемога або чиєсь життя.
У різних куточках України діти неодноразово облаштовували імпровізовані блокпости. Фото: Andriy Andriyenko/SOPA Images/LightRocket via Getty Image
“Увага, тривога! Всі під стіл!”
Та що там блокпости! У дитячих історіях війна заходить навіть до лялькового будиночка. Іграшкового ведмедя треба сховати, “пораненому” зайцеві накласти на лапу турнікет, а всіх мешканців кімнати евакуювати під стіл.
– Увага, тривога! Терміново пройдіть до укриття! – такі слова почула авторка цього тексту від своєї 5-річної доньки, яка мирно бавилася з подружками у дитячій кімнаті розважального центру.
Дівчатка швиденько поховалися під стіл.
– Відбій тривоги! Можете виходити! – радісно командувала донька.
За кілька секунд маленькі відвідувачки вже весело стрибали на батутах. Ще мить тому вони ховалися від уявної небезпеки, а тепер знову розважалися. У дитячому світі відбій тривоги можна оголосити будь-якої миті. Бо у грі дитина має можливість керувати подіями. І це допомагає впоратися з переживаннями.
– Дорослим не треба сміятися з іграшкового шпиталю чи вимагати негайно прибрати “війну” з кімнати, – каже психологиня. – Краще запитати, “хто допоможе зайчику?”, “куди вони підуть після тривоги?” і т.д. Так дорослий може долучитися до гри, підтримати дитину і допомогти їй придумати безпечне продовження історії.
Але не потрібно силоміць нав’язувати щасливий фінал, якщо дитина хоче розповісти про щось сумне чи страшне.
Дуже хочеться вірити, що колись хлопчаки знову називатимуть свою хатку на дереві халабудою, без блокпоста, без ТЦК і без потреби когось ловити. Фото: ANATOLII STEPANOV/AFP via Getty Images
Дитинство, у якому змінилися правила
Поки батьки хапаються за голову від таких дивних дитячих ігор, психологи радять заспокоїтися. Дитина, яка сьогодні командує уявним блокпостом, завтра може гратися в магазин, післязавтра – у динозаврів. І це цілком природно.
До того ж у дитячих іграх війна перетворюється на боротьбу добра зі злом. Є свої і чужі, небезпека і порятунок, переможці та переможені. Для дитини це зрозуміліша картина світу, ніж складні пояснення дорослих. Гра у військових сьогодні не визначає того, якою людиною дитина стане через 10-20 років.
– Батьки дуже люблять розтлумачувати кожну дитячу забаву, ніби це секретне повідомлення, – додає психологиня Аліна Бура. – Грається у військового – значить, травмована. Обирає роль ТЦК – значить, агресивна. Ховає ляльок під ліжко – значить, має страшні спогади. Насправді жоден такий висновок автоматично не працює. Важливо дивитися не лише на сюжет, а й на те, що відбувається з дитиною під час гри та після неї.
Якщо маленький учасник гри сміється, легко переходить до іншого заняття, хоче бачитися з друзями, цікавиться звичними справами – все добре.
Натомість якщо дитина постійно відтворює сцени насильства, змушує інших дітей брати участь у небажаних іграх, принижує їх або сама сильно лякається, дорослим варто уважніше придивитися до її стану. Тому що гра повинна залишатися безпечною та добровільною.
Хоча, відверто кажучи, дуже хочеться вірити, що колись хлопчаки знову називатимуть свою хатку на дереві халабудою. Без блокпоста, без ТЦК і без потреби когось ловити.
