Їхній історії понад чотири роки, але спогадів вистачить на все життя, яке зараз жінка через силу, але проживає за двох. Бо так хотів її коханий військовий. Уже два місяці, як Тимур Тичковський із Калуша загинув, а його дружина Вікторія шукає в собі силу прокидатись та засинати. Своїми теплими спогадами про чоловіка поділилась з «Вікнами». Передплатити газету «ВІКНА» на 2025 рік можна ТУТ! 18 Жовтня, 2024, 19:00 Калуш Соціум Переглядів: 1091 
Вікторія поставила собі мету — жити та нести пам’ять про Тимура. Фото: “Вікна” і з архіву Вікторії Богуцької Реклама Головні новини Калуша та Прикарпаття у Телеграм
Коли Вікторія Богуцька познайомилась з Тимуром Тичковським, їй було 18 років, і вона якраз переїхала від батьків. Попри чималу різницю у віці, її не відчувала.
«Нас познайомили в Калуші спільні знайомі. При першій зустрічі подумала, який харизматичний чоловік. А коли уже спілкувались ближче, відчула, яким він був сильним духом, вмів інших бачити позитив, попри те, що в самого життя було нелегке. Мої асоціації з ним — це гори та стейки. Чоловік завжди готував вечерю і казав, що місце жінки — сидіти й спостерігати, як він це робить. А майже увесь вільний час проводили в Карпатах, підіймались на вершини, ночували в наметах».
Вікторія пригадує, що з іншими Тимур був серйозним чоловіком, адже служив ще у 2014 році, а з нею — милим та турботливим.
«Щомісяця, не залежно від фінансових можливостей чи інших умов, дарував мені квіти й казав, що така, як я, не має без них бути. Я дуже в ньому цінувала те, що мені не доводилось на щось натякати, щось просити — він був дуже уважним і чув без слів. Сам бачив, що потрібно, і намагався це втілити. Підтримував мої захоплення — це завдяки йому зараз навчаюся на психологиню. Це була моя мрія, а Тимур допоміг її реалізовувати. В майбутньому, можливо, буду військовим допомагати».
Співрозмовниця пригадує перший ранок та день повномасштабного вторгнення. Для їхньої сім’ї це був початок кінця.
«Ми прокидаємось, почалась війна, всюди в новинах про це говорять, а Тимурові починають дзвонити, в тому числі з військкомату. На початку наших стосунків я прийняла його повністю з усіма труднощами, усім минулим. 24 лютого розуміла, що він військовозобов’язаний, тому підтримувала, як могла. Потрібно їхати — їдь, я тут, я чекаю, я буду їхати з тобою — прийняла все повністю, хоча було дуже страшно і не хотілось, щоб він залишав мене».
Згодом був момент, коли сама хотіла вступати в ЗСУ, бо не могла бути на відстані з коханим. Але чоловік їй сказав: воює, щоб вона жила краще життя за двох. І не дав стати військовою, хоча вчив стріляти з гранатомета. Взагалі вони були, як два різні магніти, які притягнулися. Вікторія — творча: прикраси, чаї, свічки, вірші. Тимур — займався машинами, чого навчив і дружину, тому вона продовжує цю справу.
«Був максимально простою людиною, любив гори, прогулянки, поїздки. Я дуже вдячна життю, що його зустріла. Коли психолог мене спитала, якби повернути час назад, що я вибрала б: не зустріти його зовсім чи з ним прожити цю саму історію з таким трагічним закінченням. То я б точно вибрала ще раз пережити ці щасливі роки. Він дуже багато мене навчив, бо зустрів у тому віці, коли я не знала, чого я хочу, куди і як далі рухатися. Тимур максимально у всьому підтримував, зокрема, в моїй творчості. Я заливала прикраси епоксидною смолою та виготовляла ювелірні вироби. Тимур і в цьому допомагав — шліфував готові прикраси».
Під час військової служби приїжджав не часто, а от Вікторія старалась навідуватись щомісяця.
«Ми мріяли після війни подорожувати вдвох світом, а зараз сміялися, що я за Тимуром подорожую по Україні. Це були цінні моменти… Взагалі там оселилася б, якби це тільки від мене залежало. Але Тимур не хотів наражати мене на небезпеку. Але я все одно приїжджала. Мені було байдуже, чи в Донецькій області, чи в палатках спати, чи в будівлі напіврозваленій з вибитими вікнами. Головне — біля нього».
Вікторії дуже складно згадувати загибель коханого. Не стало впевненої та життєрадісної людини, з якою разом будувала плани. Після війни дуже хотів дівчинку, а ще — побудувати дім і подорожувати. Того останнього для Тимура ранку пара ще спілкувалась.
«Ця впевненість дуже передавалась і мені. Проте перед останнім його бойовим виходом тривожилась. Він ще записав відео: посміхався, жартував, казав, щоб хлопці передали мені привіт. Про його загибель наступного дня повідомила мама Тимура. Це найгірше, що я пережила, хоч думала, що не переживу».
Кілька днів Вікторія не могла встати з ліжка, не те, що з кимось спілкуватися, але практично одразу почала працювати з психологом. Наголошує, що не потрібно соромитися звертатися за допомогою та розповідати про свій стан.
«Фахівець може розв’язати вашу проблему чи змусити жити, але може показати вам шляхи, техніки, що допомагають «витягнути» себе. Правда, на це потрібен час, інколи роки, адже біль швидко не минає. Наполеглива праця кожного ранку — вставати, згадувати слова Тимура про місію жити за двох. Ці два місяці я просто змушую себе це робити. Поставила собі мету — жити та нести пам’ять про Тимура у спогадах, фільмах чи віршах, до яких всі матимуть доступ».
Хоча їхні стосунки не були офіційно зареєстровані, але Тимур називав Вікторію дружиною.
«Хоч просила не поспішати, бо для мене стосунки — це серйозно. Казав, що все своє життя шукав таку жінку і знайшов, а нас розділила війна. Завжди повторював, що кохає не за риси чи красу, а просто за те, що я є. Але разом з тим переконував: цінує за мій інтелект, глибину та розуміння. У нас досить велика різниця у віці, але мені було комфортно».
Тимур не любив шуму, був простим і прямолінійним. Часто питав Вікторію, чи готова стати його дружиною. А якось просто подарував обручку і сказав носити як підтвердження, що вона не просто його дівчина. Зараз цю каблучку разом із військовим жетоном 2014 року жінка носить на шиї.
«Тепер себе максимально завантажила роботою, бо прокидаюся з думкою про Тимура і засинаю з нею. Саме зараз можу нести пам’ять про нього… Коли чоловік загинув, не всі знали, як підтримати, багато хто боявся підходити, щось казати, писати. Найкраще просто запитати, чим я можу допомогти. Мене рятували будь-які повідомлення і не важливим був зміст. Коли я відкривала соцмережі й бачила, що немає повідомлень від коханого, а є від знайомих, то розуміла, що не сама».
Як раніше писали «Вікна», 42-річного Тимура Тичковського поховали 20 серпня 2024 року на Алеї Слави міського кладовища. Герой служив старшим розвідником другого відділення розвідки взводу розвідки спеціального призначення роти оперативного призначення стрілецького батальйону однієї з військових частин.
Вірний військовій присязі, захищаючи територіальну цілісність Батьківщини, молодший сержант Тимур Тичковський загинув 16 серпня 2024 року на Донеччині.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
