За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Фотографиня й волонтерка Еліна Околіт і ветеран російсько-української війни Олександр Петренко — пара на колісних кріслах. Еліні в п’ятирічному віці лікарі діагностували нейроінфекцію з ураженням спинного мозку. Олександр отримав важке кульове поранення шиї біля Бахмута в листопаді 2022 року. Вони познайомилися в Києві на тренінгу для реабілітологів й після декількох побачень вирішили, що хочуть жити разом. У квітні 2026 року Еліна й Саша переїхали в Івано-Франківськ. Зараз мешкають в орендованій квартирі й чекають на завершення будівництва власної. А ще — готуються до прем’єри документального фільму, в якому мають головні ролі.
Своїми історіями життя, боротьби, війни й кохання Еліна й Олександр поділилися із Суспільним.
«Моя мама показувала, що я можу все, якщо захочу»
Фотографиня й волонтерка Еліна Околіт народилася в селищі Велика Лепетиха на Херсонщині. У п’ять років лікарі діагностували в дівчинки нейроінфекцію.
«Я лягла спати, прокинулася, і все, ніжки сказали: «До побачення, телебачення». Просто кажучи, це — вірус герпесу в спинному мозку. Діти дуже швидко усвідомлюють і адаптуються, дорослим, мені здається, важче. Я хочу подякувати своїй мамі, бо це був дуже непростий шлях: і реанімації, й запитання, чи я помираю», — розповідає Еліна Околіт.
Матір навчила Еліну відчувати себе повноцінною і сильною людиною.
«Питання завжди до оточення, рідних, друзів: як тебе сприймають. Чи з тебе роблять бідну й нещасну й обмежують у всьому, замінюють тобі руки, мозок, «ти тільки лежи, ми все подамо», чи тобі показують, що так, є певний виклик, але ти можеш усе, якщо захочеш. І моя мама показувала, що я можу все, якщо захочу, що зі мною все нормально», — ділиться Еліна Околіт.
«Різні люди траплялися, але це не моя проблема, що в них вавка в голові»
У п’ять років сім’я Еліни Околіт переїхала в Запоріжжя. Там дівчина закінчила школу. У 2018 році вона захопилася фотографією.
«Коли в дитинстві я приїжджала у рідне селище, дідусь діставав старі фотографії, показував їх і розповідав історії. Це були такі живі плівкові кадри. Я розуміла, що це — те, що зберігає історію, спогад: щасливий, сумний, цікавий. Це — реально те, що зупиняє момент», — говорить Еліна Околіт.
Еліна Околіт прожила в окупації дев’ять місяців. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
Відтоді вона займається портретною та сімейною зйомками, проводить фотосесії.
«Кожна людина — дуже цікава особистість, а зараз — тим паче. Я завжди вважала, що мистецтво не може стояти поза політикою, поза важливими темами, і вважаю, що фотографією, відео можна розповідати важливі історії», — каже дівчина.
До того, що фотосесію проводитиме людина на колісному кріслі, клієнти ставляться спокійно, говорить Еліна.
«Для мене це ніколи не було перешкодою, хіба що викликом у питанні безбар’єрності середовища. Тут, мабуть, ще залежить, як ти сам себе сприймаєш. Звісно, в житті були виклики, різні люди траплялися, але ж це не моя проблема, що в них вавка в голові», — каже Еліна Околіт.
У доковідний час впродовж півтора року вона займалася лікарняною клоунадою. Разом з іншими клоунесами Еліна вдягала яскравий одяг, перуку, поролоновий ніс і йшла до маленьких пацієнтів. Лікарняна клоунада, як каже Еліна, це не просто розігрування сценок, на які дивляться діти, а взаємодія.
Еліна Околіт займалася лікарняною клоунадою. Надала Суспільному Еліна Околіт
«Це могли бути жарти, прохання про допомогу, намалювати щось на руці — дуже різні моменти. Хтось любив мене просто покатати. Була одна дуже класна історія: ми в капелюх збирали бажання, й одна дитинка забажала, щоб було сонечко, а було так дуже похмуро, зривався дощик. І вона кидає це бажання про сонечко в капелюх, ми підходимо до вікна і такі: все, бажання має здійснитися. Дві хвилинки, розійшлися хмаринки, вийшло сонечко. І це було дуже класно, бо дитина повірила, що її бажання чують, і вони можуть здійснюватися», — пригадує Еліна Околіт.
Війна й окупація
Повномасштабне вторгнення застало Еліну дорогою із Запоріжжя в рідну Велику Лепетиху.
«Вперше відчула, що таке панічна атака. Не було істерики, але ступор: я ніби перебувала тут і не тут водночас, бо в селищі залишилися батьки, рідні, мої тваринки, за яких я несла відповідальність також. І те, що я не поруч, для мене було найгіршим у той момент. Тож я не мала сумнівів, чи їхати туди», — розповідає Еліна.
До Великої Лепетихи вже долунювали звуки боїв, що тривали в Новій Каховці. Невдовзі росіяни окупували селище.
«Перші тиждень-два були, мабуть, найбільш стресовими, бо ти не знаєш, що це таке, чого очікувати, звідки. Потім ти адаптуєшся, розумієш, які мають бути від тебе дії, на що звертати увагу. Чому не виїжджали відразу? Я завжди кажу, що наших людей відрізняє те, що якщо вороги готові залишати, кидати просто так своїх людей, то наші просто так тварин не можуть кинути, бо розуміють, що колись взяли відповідальність за їхнє життя. Було також багато людей, яким потрібна допомога, особливо бабусі, дідусі, які залишилися без зв’язку, і ти єдиний, хто знає, як і де ловиться зв’язок, щоб передати новини рідним, отримати їх від них», — розповідає дівчина.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Еліна Околіт провела в окупації дев’ять місяців. З рідного селища вона виїхала наступного дня після звільнення Херсона. Через Крим, Росію, Білорусь, Латвію і Литву евакуаційний автобус привіз людей у Польщу, звідти — у Румунію.
«Майже чотири доби лише із санітарними зупинками. Автобусом, з помираючою на руках собакою, кішкою і ще однією собакою», — розповідає Еліна Околіт.
«Ворожа куля “зловила” мене в шию»
Олександр Петренко — родом із Вінниччини. Після закінчення школи вивчився на маркетолога у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса, що тоді вже розміщувався у Вінниці. З університету Олександр пішов на строкову службу в прикордонники. Після звільнення деякий час пропрацював на цивільній роботі. З початком повномасштабного вторгнення чоловік мобілізувався у лави Держприкордонслужби.
Олександр Петренко служив снайпером у Держприкордонслужбі. Надав Суспільному Олександр Петренко
«Мені присвоїли посаду гранатометника, але згодом я перевівся у снайпери, мав таке бажання, до того ж непогано стріляв. Тож я пройшов курси й продовжив службу вже на посаді снайпера», — розповідає Олександр Петренко.
16 листопада 2022 року під час бойового завдання він отримав важке поранення.
«Це був якраз кордон Соледар — Бахмут, коли “падав” Соледар. Тоді я поїхав у ролі піхотного снайпера, але оскільки був поранений командир відділення, очолити його довелося мені. Під час штурму у нас забрали об’єкт, який ми мали захищати. Це якраз була АЗС на перехресті доріг, і якраз ця дорога вела до Бахмута. Нам потрібно було повернути цю заправку», — пригадує Олександр.
Коли на території АЗС воїн перебігав з однієї точки в іншу, в нього з автомата поцілив російський військовий.
«Ворожа куля “зловила” мене в шию. Коли я ще падав, боковим зором побачив того, хто випустив цю кулю. Вона влучила в шию і вийшла через праве плече. Але найбільше біди зробила зі спинним мозком — фактично перерізала його. І вже після цього від грудей і нижче я тіла не відчуваю», — розповідає Олександр Петренко.
Прикордонник Олександр Петренко. Надав Суспільному Олександр Петренко
У госпіталі в Дніпрі лікар сказав йому, що з такими травмами виживають 2% людей.
«Буквально на декілька міліметрів вище й мене могло б не бути. Бо шия — це таке місце, де сонна артерія, спинний мозок. Я одразу для себе прийняв, що вже нічого не можу змінити. Найбільше тривожили думки, коли ще лежав у лікарні, що стану для батьків тягарем, баластом, частиною інтер’єру, який потрібно з однієї частини кімнати переносити в іншу. І ці думки турбували найбільше», — ділиться ветеран.
Ветеран російсько-української війни Олександр Петренко. Суспільне Івано-Франківськ/Назар Вінтонюк
«Снилося, що ти от-от і почав ходити»
Після операції та лікування почалася реабілітація.
«Дуже важко було під час перших снів, коли снилося, що ти от-от і почав ходити, що все стало нормальним, але прокидаєшся і не ходиш… Оце було досить важко. Але потім ти набираєшся сил, навичок, впевненості, бо бачиш, що можна жити, рухатися, подорожувати, робити все, що ти робив до того, але з деякими нюансами», — говорить Олександр Петренко.
Спершу він звикав до колісного крісла.
«У мене була фаза виходу з гострого періоду травми, тому я навіть не міг вставати з ліжка. На другий-третій місяць я зміг сісти на крісло, але коли сідав, то просто “відключався”, тому що змінився кровообіг. Тож моє знайомство з кріслом колісним було таким, що спочатку 5 хвилин посидів, потім 10, 20, 30, і так поступово-поступово», — розповідає Олександр Петренко.
