За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Режисер Олег Ущенко з Івано-Франківська видав книжку з дитячими спогадами про Різдво "Їде, їде Бог на санях". Автор її написав, щоб допомогти одним читачам пригадати, а іншим — довідатися, як воно було колись.
Про те, кому варто не читати "Їде, їде Бог на санях", про родову пам'ять, найяскравіші спогади з дитинства і про "бонуси" для читачів — автентичні переписи святкових страв від родини Возняків, Олег Ущенко розповів Суспільному.
Далі — пряма мова.
Кому не варто читати книжку "Їде, їде Бог на санях"
Книжку не варто читати тим, хто не вірить, що святий Миколай існує. Ця книга про дитинство і про Різдво.
Олег Ущенко. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
Люди, яким зараз 40-60 років, — останнє покоління, яке не лише бачило, але і було безпосередніми учасниками галицьких традицій, що подекуди вже забулися або видозмінилися до невпізнання. Але то не означає, що через це треба сумувати. З цього приводу достатньо поностальгувати. Бо на зміну цим традиціям прийдуть інші.
"Їде, їде Бог на санях" — про те, що збереглося у моєму серці, про те, як святкували Різдво, коли ми були ще дітьми. Це — про Галичину, якої подекуди вже немає. Вона творилася, як доповнення різдвяного вайбу — колядки, сніг, велике горнятко з гарячим шоколадом і ця книжка у руках. Ну і, звісно, як можливість перепочити від війни. Бо багато примірників моєї попередньої книжки зі спогадами про Різдво були у військових. Хлопці навіть фотографії надсилали.
Книга Олега Ущенка “Їде, їде Бог на санях”. Олег Ущенко
Коли ми з видавництвом "Свічадо" задумували серію книжок з дитячими спогадами про Різдво, то зійшлися на тому, що то мають бути тексти для людей, які на одній хвилі з автором. Сама книжка задумувалася, як відлуння: щоб людина читала, і в той час їй віддавало власними спогадами. Бонусом для читачів — автентичні переписи святкових страв від великої родини Возняків, яка розкидана по всьому світу і з якої походила моя мамулька.
Найяскравіші спогади з дитинства — у часі різдвяних свят
У хаті бабусі гамірно, домашні весь час крутяться, бо щось подають чи забирають. І від того на стінах гуляють великі тіні від свічки, полумʼя якої весь час тремтить. У напівмороці стійко тримається запах куті, голубців та пампухів. З вулиці долинає віддалена коляда. Голоси все ближче. Вже чути, як рипить під ногами колядників сніг. Скрипить хвіртка, дуже багацько кроків, гучно клацають клямки, і до хати, яка освітлюється лише свічкою, що мерехтить на скрині коло ялинки, вбігають "чорти". У мене аж дух перехоплювало.
Якщо напередодні Миколая просто падав сніг, то бабусі казали, що Никола так поспішає, аж з бороди сиплеться сніг. Якщо хурделило, то казали, що щезбиЩезби — це застарілий, діалектний або народний синонім до слів "чорт", "біс", "злий дух" (нечиста сила), часто використовується в українському фольклорі, міфології та просторіччі як лайливе звернення чи назва демонічних істот. Це — одна з багатьох назв нечистої сили (наприклад, "дідько", "нечистий", "лукавий"), що походить від дієслова "щезнути" так мете, аби Никола не видів дороги до дітей. А за ясної погоди я довго визирав його у вікно, вихухавши невеличке вічко для одного ока. На горизонті перед вікном бабусі чорнів ліс, і я був упевнений, що Миколай має вигулькнути з того керунку.
Подарунки від Миколая
Прабабця Мариня розповідала, як одного року так намело, що люди не могли пересуватися, і її дідо поставив дітям під подушку по шматочку цукру і по горішку. Баба Юля і баба Тоня повідали, як тато з австрійського війська привозив невеличкі подарунки, які їм видавали для дітей.
Олег Ущенко. Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
До школи я свято вірив, що Миколай існує. Хоча одного ще дошкільного року прокинувся, коли бабуся саме засовувала під мою подушку пакунки з дарунками. Але вона пояснила, що Миколай лише вийшов з хати, бо поспішав до інших діточок, а її попросив передати. Мені того вистачило. Бо для мене було важливо, що є дарунки, а не природа їхнього походження.
Сумніви закралися у першому класі, коли найпросунутіші з першачків почали доводити, що дарунки підсовує вночі мама. Почалася епоха підглядань, але перші спроби закінчилися нічим, бо мама добре знала, коли я сплю, а коли вдаю.
Памʼятаю вибух емоцій вчительки на уроці, коли вона побачила на парті в однокласника тоді дуже дефіцитний альманах "12 місяців" і запитала, хто йому придбав таку гарну книжку? А він підвівся і відповів, що не знає, бо йому цю книжку приніс Миколай. Вчителька тут же перервала урок і провела політінформацію, що Миколая не існує.
Дарунки від Миколая подобалися всі. Ну хоча б тому, що то дарунок. Іноді виникали підозри, що дарунки невеликі порівняно з попередніми. Найбільше сподобалася величезна машина-молоковозка, кузов якої був набитий чукулядовими цукерками.
Теперішні діти живуть у світі девайсів. Там їхнє реальніше середовище, ніж те, де вони живуть з батьками. Замовляють телефони, планшети, компи, ігрові приставки, годинники. Для дітей біженців подарунки чисто символічні — недорогі набори солодощів. Купували для них взуття і щось з одягу. Куртки, шапки, теплі костюми.
Традиції видозмінюються, але вони житимуть ще тисячі років
Я дуже любив, коли на коляду сходилася родина. Все починалося із застіль, а далі колядували. Часами на співи сходилися сусіди. Оскільки морозяної пори серед ночі ніхто не хотів пішки йти у сусіднє село, звідки приходила фамілія, то колядування затягувалося не просто до ранку.
Олег Ущенко. Суспільне Івано-Франківськ
Траплялося, що під досвіток гості та господарі" вирубалися" від втоми, потім прокидалися, полуднували й аж тоді вирушали. А до нас приходили чи приїжджали нові партії гостей.
На Опіллі шопки короткі — 5-6 колядок, невелике гощення — і бувайте здорові. А в бойків чи гуцулів — то справжній вертеп, як різновид театру, з колядами, довгими віншуваннями, які затягуються більше за годину.
Товариш розповідав, як партія колядників вирішила йти на горб до оселі старої жіночки. До неї вже багато років ніхто не приходив, бо жила далеко у горах. Тому, поки колядували, то вона стояла і плакала. А потім перепрошувала, що не має чим погостити, бо багато не готувала, і не може дати багато грошей.
Традиції формує побут
Переселенці в одному із сіл, бажаючи швидше вжитися у місцевий побут, прийшли до сусідів колядувати й здивували тим, що, співаючи, підігрували собі на двох гітарах.
Святковий різдвяний стіл для туристів на Опіллі. Facebook/Опільські олії
Традиції формує побут. Спробуй тридцятилітнім людям розповісти, що таке факс, касета, бобіна, радіола, магнітола. Традиції видозмінюються, але вони житимуть ще тисячі років. Приміром, теперішні діти ще до школи прекрасно знають, хто такий Миколай, але сумнівно, що, повироставши, вони не будуть дивувати своїх дітей подарунками.
Давніше пару разів їздив на Різдво до Баварії та в Тироль. Дуже був вражений, як там по селах живуть традиції поруч з цивілізаційним поступом. Подарунки для дітей кладуть у їхнє взуття або на порозі, або у шкарпетки чи шапки. Моїх друзів з-за кордону завжди вражали обсяги наших сільських застіль.
Багато-багато непоборно смачних різдвяних запахів
Звісно, що я ностальгую у книжці. Кому ж не шкода за часом, коли ти — малий, улюблений, у центрі Всесвіту, і ще все попереду? Але звичних "плачів" у стилі "ой, час пролетів — аж не віриться" там немає. То швидше неспішне перебирання чоток зі спогадами. Трохи меланхолії, трохи пафосу і багато-багато непоборно смачних різдвяних запахів.
Адже тоді у кожній галицькій хаті напікали не менше десяти пляцків і перекладанців. А ще — сирники, горішки, вафлі, пальчики, завиванці. А ще — гори різного мʼясного. Досі загадка, куди то все влізало?
Свята вечеря на фронті. Фото: Facebook/Назарій Кішак
Тогочасне Різдво, як і теперішнє, — то, найперше, святкування. Але люди у часи мого дитинства жили бідніше. Фактично добрі страви, приміром, ковбаси й шинки, були на столах на свята. А в будні — хліб зі смальцем і цибуля. Якщо смалець зі шкварками — то вже делікатес. Тому у свята "відривалися".
Не можу сказати, що колись більше співали. Зараз, коли сходяться родини, то від коляди аж сніг з дахів спадає. Але у моєму дитинстві за хлопцями, які носили шопкуВід польського "szopka", що означає "хлів" — це , особисто бігав директор школи. При чому часто не один. Траплялося, що за шопкарями гналися по кілька директорів сільських шкіл. Ото було родео.
Коли на вулиці лютуватиме хуртовина, приготуйте гарячий шоколад, обніміть свою дитину чи кохану людину і читайте разом вголос
Ця книжка "Їде, їде Бог на санях" народжувалася потихенько і проростала, як усе живе у природі. Вона не про свято. Вона написана про життя і заради життя. Вона — про часи, які минулися разом з нашими роками.
Одним вона допоможе пригадати, а іншим довідатися, як воно було у часи дитинства їхніх татів і дідів. А для всіх вона написана, щоб під час війни не з'їхати з глузду. Вона — наркотик для тих, хто любить зазирати через вікно на засніжені простори зими і пахучий чай з медом або пʼє какао виключно зі здоровенних горняток. Вона навіть трохи магічна. Коли на вулиці лютуватиме хуртовина, приготуйте гарячий шоколад, обніміть свою дитину чи кохану людину і читайте разом вголос.
У вібраціях родової памʼяті є кроки та мрії тих, кого вже давно немає, але вони дивним чином поруч
Я дуже люблю хоровий спів. Затято слухаю хори з усього світу. Бо саме у хоровому співі, навіть у тому, що вже підігнаний на сучасний лад, найбільше зберігається родова памʼять. Родова пам’ять — це і є найефективніше збережена традиція.
Святий Миколай. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Не можу без алегорій. Родова памʼять — то шепіт предків, що живе у нас, навіть коли ми його не чуємо. У її глибині — сила, що підтримує у хвилини сумніву. Це — скарб, захований у погляді матері чи посмішці бабусі, які запамʼяталися. То — слова діда чи ще когось зі старших, які досі пригадуються. То — навіть переписи страв і послідовність подач, яких слід дотримуватися. І слова з пісні Лесі Горової, які винесені у назву, то вже теж родова памʼять для поколінь, які її слухають чи співають.
Родова памʼять — це основа традицій, яка складається з тисяч побутових речей. То може бути навіть оте тепло від старої пожовклої чи вицвілої світлини, яку тримаємо у руках.
Родова памʼять не живе у пафосних фразах. Вона собі тихенько жевріє у запахах, які несподівано повертають у дитинство. Пригадуєте запах голубців з печі? А як пахла медом кутя у бабусиній хаті? А запах щойно внесених зі стодоли зимних яблук? Родова памʼять — це переконаність, що ми не самі, навіть коли поруч нікого немає. Це — голос з давнини, який ми можемо чути тільки серцем.
Родова памʼять — то символи. Адже наш земний шлях починається задовго до нашого народження.
Як тепер говорять, у вайбі, тобто вібраціях родової памʼяті є кроки та мрії тих, кого вже давно немає, але вони дивним чином поруч. Ми теж частина тих вібрацій для майбутніх поколінь.
Олег Ущенко. Олег Ущенко
Людина зазвичай живе у бульці, яку сама собі створює уявою про світ. А в глибині кожного з нас живе тихе радіо, яке працює на хвилі предків. Родова памʼять — це все, що навколо нас. Це трохи самогону, трохи тиші, трохи стуку серця, трохи гарячого чаю і трохи колядки на морозяному повітрі.
Яких подарунків від Миколая чекає Олег Ущенко
Окрім миру в Україні, мрію, щоби нарешті екранізовувати свої великі кінопроєкти. Кілька разів з колегами обговорювали ідею зняти фільм про різдвяні традиції Опілля. Навіть є готовий сценарій і підібрана локація.
Марка “Святий Миколай”. Фото: Ю. Набасов/ Сайт “Укрпошта”
Лист Олега Ущенка до святого Миколая
Дорогий святий Миколаю, дякую, що ти у мене був і не покидаєш теперішніх дітей. І зроби Україну такою мілітарною, щоб ніяке "чмо" не сміло навіть подумати, що на нашу державу можна напасти.
