За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
75-річна Марія Ожиндович мешкає сама в хаті на хуторі в гірському селищі Бойки, що на Івано-Франківщині. Вона народилася там у червні 1951 року, а в жовтні того ж року її сім’ю заслали на Сибір. Там Марія провела своє дитинство. Після 13 років заслання родині вдалося повернутися у рідні Бойки.
У жінки немає ані дітей, ані чоловіка. Пенсіонерка доглядає за своїм будинком і територією довкола нього: косить траву, садить город та вирощує фруктовий сад. Всіма харчами жінка також запасається сама — двічі на тиждень долає відстань у майже 6 кілометрів до села Манява, де є найближчий магазин. Худобу жінка вже не тримає, однак має кількох котів та собаку.
Про своє життя у гірському селищі, де всього 11 хат, заслання у Сибір, роботу у Німеччині та господарські будні Марія Ожиндович розповіла Суспільному.
Ціпок на ім’я Юрко
Ми зустріли Марію Ожиндович за кілька кілометрів від її хати. Жінка була з «Юрком» — так вона називає свій ціпокПалиця, яку використовують як опору під час ходьби. Марія спустилася гірською стежкою до ґрунтової дороги, де на неї та ще кількох односельців чекала листоноша. Вона принесла жителькам Бойків пенсію та газети.
Марія Ожиндович з іншими жінками отримує пенсію. Суспільне Івано-Франківськ
- — А ти за газету гроші в мене взяла?
- — Ні.
- — Ну, а чого не брала? Зараз «Юрком» дістанеш. На тобі «двадцятку» за газету. Я якось їхала у автобусі — та й забула свій бук. Виходжу і кажу шоферові: ”Пане шофер, допоможіть, я «Юрка» забула”. Він запитав, де він. Кажу: біля крісла. А він каже: «Я подумав, що Юрко — то якась дитина». А «Юрко» — то мій бук.
Пенсіонерка Марія Ожиндович зі старостою селища Бойки Галиною Вінтоняк. Суспільне Івано-Франківськ
«Робити немає кому, а їсти є кому»
«Баба ледве суне догори. Ходіть! Ходіть до хати, але би не впали, бо я ще нині і не замітала навіть», — Марія Ожиндович запросила знімальну групу Суспільного до помешкання.
Обійстя жінки — передостаннє з 11, які є у селищі Бойки. Одразу на подвір’ї господиню зустрічає рудий пес Барсік. Марія каже: він дуже дружній. На кореспондентів собака не гавкає, хоч і бачить вперше.
«Барсік! Він у мене чемний. Він гавкає, але коли хтось йде — він уже зразу хвостом махає. Він знає, що до мене хтось чужий не йде. Барсіку, ти — бабин пес», — звертається до свого собаки жінка.
Пес Марії Ожиндович Барсік. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
Будка Барсіка стоїть під великим волоським горіхом. Коли плоди падають додолу, пес розкушує шкаралупу і ласує ними, каже його власниця.
«Так, їсть горіхи. То — вітаміни. Їсть і яблука, і горіхи, і грушки — все їсть», — додає Марія Ожиндович.
Марія Ожиндович гладить свого собаку Барсіка. Суспільне Івано-Франківськ
Хату жінки звели у 1968 році — за три роки після повернення родини із Сибіру. У передпокої — зібраний урожай та запаси продуктів. У печі на кухні Марія Ожиндович сушить на зиму фрукти: яблука, сливи й груші. Каже: для цього спеціально топить піч.
Хата у селищі Бойки. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
«Вибачайте за незручності. Тут усе: і дрова, і грушки, і сливки. Все сушу на зиму. Але як той казав: робити немає кому, а їсти є кому. До мене приїде брат і спитає: “А чи маєш сушениці?” Кажу: маю. Я в печі сушу, кладу ліски, на них — грушки, а внизу яблука. Палю у печі і так сушу. А ви як думали, на сонці? Ні!» — говорить жінка.
Сушені груші. Суспільне Івано-Франківськ
«Я до першої-другої ночі в інтернеті сиджу, а зранку так літаю, як в окропі»
У «третій хаті» — одній із найбільших кімнат у домі — Марія Ожиндович показує свої вишиті подушки, яким понад 50 років, «вісьорок» — силянку, яку її мама носила ще у дівоцтвіперіод життя дівчини до заміжжя, і яку вона собі зберегла на памʼять, та ґорсик — жилетку, яку сама вишила бісером.
Силянка мами Марії Ожиндович. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
«Мені вже давали дві з половиною тисячі за ґорсик , а я кажу: я би не продала і за пʼять, най буде пам’ятка. Баба сама вишивала — більш, як 50 років йому. Це я сама придумала собі кольори. А пацьоркиДрібні кольорові намистинки з «дутого» скла на ньому ще польські — то ще мама купувала за Польщі, рибочко», — розповідає жінка.
Марія Ожиндович показує свій ґорсик, який вона сама вишила бісером. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
У Марії Ожиндович — пʼять телевізорів, втім жоден з них не працює. Тому жінка слухає радіо, виписує кілька газет, а ще має телефон і проводить час у соціальних мережах.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
«Я до першої-другої ночі в інтернеті сиджу. І так не можу спати. Доведеться рано вставати, а я сплю, бо в інтернеті до другої години сиділа. От я маю Facebook, Messenger, Viber, TikTok. Найбільше люблю Facebook, бо там таке розказують життєве. То я собі дивлюся. Та де ж скучно? Я не раз дивлюся в інтернет — та й засну. А зранку так літаю як “сумашедша”, як в окропі, бігом. Не знаю, до котрої роботи братися», — каже пенсіонерка.
Як Марія Ожиндович сушить яблука та шипшину. Суспільне Івано-Франківськ
«Тут же немає магазину. Я йду з центру сюди майже шість кілометрів»
Після короткої екскурсії жінка береться до роботи: «Сідайте, баба зараз зробить з сиру такі пляцки з кавою. Погощу вас. Зараз я зроблю не сирники. Бо сирники з цього сиру — він як застигне, то такі, як клей. А це такі пухкенькі будуть до вечора, що не треба буде гріти. То такі «паляпоцники» будуть — наполовину з сиром, наполовину з борошном».
Марія Ожиндович ліпить «паляпоцники» з сиру та борошна. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
Поки жінка ліпить «паляпоцники», розповідає, що готує й собі багато інших страв. Все необхідне для цього купляє у сусідній Маняві.
«Та йду в село. А тут же немає магазину. Я йду з центру сюди майже шість кілометрів. Три кілометри їду, а ще два з половиною йду через двір сюди, наверх. То автобус їде. Але аж сюди не їде, бо то немає дороги. Та й така біда. Я ось принесла 22 кілограми. У рюкзаку — 14, і у руках — решта. Ледве вилізла вивозом тим. Я два рази на тиждень іду. ЗаждітьЗачекайте, бо мої пляцки згорять», — говорить пенсіонерка.
Пляцки з сиром, які приготувала Марія Ожиндович. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Сокирко
Коли пляцки готові, подає їх до столу, а до них — ще й каву, чай, цукерки, вафлі, домашнє повидло та вина: яблучне, вишневе й виноградне. Після гостиниГостювання Марія Ожиндович розповідає нам про своє життя.
«А виселили на Сибір чого? За підтримку бандерівців»
Марія Ожиндович народилася у Бойках 2 червня 1951 року. А вже у жовтні того ж року її сім’ю виселили на Сибір. До грудня родину тримали у Брошнів-ОсадіСелище в Івано-Франківській області, а далі — вантажним потягом повезли до Сибіру.
«Там була пічка посередині вагона, казала мама. А вона мала такий кожушок червоний вишитий — і мене в тому кожушку витримала. Хто без дітей був, то потяг ставав в глуші, давали тупі сокири, й люди йшли самі рихтувати дерева. І так палили ту піч. Хто був коло тих дверей, то прийде конвойник рано, “подюгає” — людина замерзла, і за ноги вовкам лиш викине. А виселили чого? За підтримку бандерівців. Бо ми тут, у лісі. Прийдуть повстанці — та й мусиш дати їсти, бо вони ж голодні», — пригадує Марія Ожиндович.
Маленька Марія Ожиндович із батьками в Сибіру. Суспільне Івано-Франківськ
По приїзду до Сибіру їх та ще 24 сім’ї поселили у місцевому клубі.
«Там клуб був старий. А то кажуть росіяни: “А то что за одни? Бандитов привезли”. А українці у клубі співають повстанських пісень. А росіяни ходять попід клубом все і кажуть: “Как бандиты хорошо поют”», — згадує жінка.
