За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
90-річний житель села Ковалівка, що на Івано-Франківщині, Дмитро Рибак ходить по сім кілометрів до лісу, тримає пасіку, доглядає за городом і садом. Кожен ранок він розпочинає з гімну України і зарядки. Два роки тому Дмитро Рибак зійшов на Говерлу. Дитинство чоловіка пройшло під час війни та окупацій, а молодість — у колгоспі, роботі в шахті на Донбасі та службі в армії на Сибіру. Протягом 63 років він мешкає зі своєю дружиною Марією у хаті, яку разом збудували понад 50 років тому.
Більше про життя Дмитра Рибака — на Суспільному.
«Праця усолоджує життя». Щоденний режим довгожителя Дмитра Рибака
Дмитро Рибак розповідає, що кожного дня у нього приблизно однаковий графік. Чоловік прокидається о шостій ранку, слухає гімн України, снідає, робить зарядку, опісля починає поратися на господарстві чи йде у ліс, а в обід за розкладом — сон.
Дмитро Рибак. Надав Суспільному Дмитро Рибак
«Зранку варю кашу, п’ю каву — і так починається мій день», — розповідає довгожитель.
Дмитро Рибак каже, що на грип не хворіє, а головною таємницею його довголіття й міцного здоров’я вважає безперервний рух.
«Я підрахував, що у мене вже 82 роки стажу. Я мав сім років, коли почав працювати. Відтоді — постійно в русі. Казала моя бабуся: “Праця усолоджує життя. Роби, Дмитрику, роби і ще раз роби”», — пригадує довгожитель.
Дмитро Рибак із сином Ярославом на Говерлі, 2024 рік. Дмитро Рибак
Походи у ліс та бджоли
Дмитро Рибак говорить, що у свої 90 років він ходить у ліс, шлях до якого становить сім кілометрів в один бік. Протягом дня він може пройти 20 кілометрів.
«Така дорога мені молодому була завиграшки, а зараз іду, тримаючись за ровер. Я люблю ходити до лісу, збираю там гриби, ожину, шипшину», — розповідає чоловік.
Дмитро Рибак з дев’яти років доглядає за бджолами. Зараз теж тримає пасіку. У 2026 році, каже, медозбір був найгіршим.
Дмитро Рибак на пасіці, село Ковалівка, Івано-Франківщина, жовтень 2026 року. Суспільне Івано-Франківськ
«Ложки меду я не зібрав. Увесь мед лишив бджолам на зиму, бо я цукром їх не підгодовую. В зиму зайшло 12 сімей», — каже чоловік.
«Квасоля — це моє хобі». Що ще є на господарстві в Дмитра Рибака та його дружини
Дмитро Рибак разом із дружиною тримає курей. Раніше, коли були молодшими, мали ще свиней та індиків, розповідає Марія Рибак.
«Свиней тримали і по двоє, і поросят тримали. А індиків — то по 40–50 штук. То таке вредне було, але тримали пару років. Корову, правда, ні, бо ми на роботах були позмінно, то треба було б корову комусь пасти», — каже Марія Рибак.
Дмитро і Марія Рибаки, село Ковалівка, Івано-Франківщина, жовтень 2026 року. Суспільне Івано-Франківськ
Також у подружжя є сад, якому 60 років, і новий, який тільки починає плодоносити.
«Сливкам у саду вже 60 років. Я пів тонни слив зібрав цього року. Не пам’ятаю, щоб колись таке було», — ділиться Дмитро Рибак.
Дмитро Рибак на грядці, де росте квасоля, село Ковалівка, Івано-Франківщина, жовтень 2026 року. Суспільне Івано-Франківськ
А ще подружжя має город, де вирощують картоплю, помідори та квасолю.
«Квасоля — це моє хобі. Одного року я поклав півтори тисячі тичок для квасолі. Квасолю і бджоли люблять, постійно літають біля неї, коли вона цвіте», — розповідає довгожитель.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
«То така була епоха. У селі навіть ровера не було»
Дмитро Рибак народився у селі Микитинці, що зараз належить до Косівської громади. Чоловік каже, що 90 років йому виповнилося 25 вересня 2026 року, хоча у документах пише, що він народився 25 листопада 1936 року. За словами чоловіка, колись не завжди фіксували в записах точні дати.
«То така була епоха. Світла не було. Радіо не було. Телевізора не було. У селі навіть ровера не було в той час. Каганчик такий горів, там нафту заливали», — каже довгожитель.
Дмитро Рибак почав працювати із семи років: допомагав дідусю різати дрова.
У перший клас він пішов у рідному селі Микитинці під час німецької окупаціїПеріод німецької окупації в селі Микитинці тривав з літа 1941 року по липень 1944 року. Тоді, каже, зошитів і книжок не було. До школи носили табличкуНевеликі дощечки в дерев’яній рамці. Вони були розліновані в клітинку або лінійку.До неї на шнурочку прив’язували рисик та губку для витирання. Учень писав рисиком завдання, вчитель перевіряв і ставив оцінку, після чого написане стиралося, і дошка знову була чистою для нових записів, на якій писали рисикомЗагострена паличка з м’якого матеріалу, яку використовували замість дефіцитних олівців та ручок для письма на спеціальних грифельних дошках.
Світлини Дмитра Рибака в молодості. Суспільне Івано-Франківськ
«То на грудях носили ми ту табличку. А дисципліна було суворою. За непослух вчителі били по долонях та змушували стояти на колінах», — пригадує Дмитро Рибак.
Радянська влада, яка прийшла, не зарахувала йому рік навчання, і Дмитро знову пішов у перший клас. Загалом він закінчив сім класів школи. Далі навчання не продовжував, адже для цього треба було пішки йти вісім кілометрів до іншого села.
Світлини Дмитра Рибака в молодості. Суспільне Івано-Франківськ
Забрали до колгоспу 12 морґів поля
Коли радянська влада почала утворювати колгоспи, у діда і батька Дмитра Рибака забрали землю та худобу. Чоловік пригадує, що у дідуся було 12 морґівЗастаріла середньовічна одиниця вимірювання землі у Європі, Речі Посполитій та Західній Україні.1 морг поля дорівнює приблизно 0,56–0,58 гектара. Найчастіше — 0,5755 гектара поля, а ще коні, до яких хлопець так прив’язався, що заради них пішов працювати до колгоспу.
«Я два роки проробив у колгоспі. Платили мені три-п’ять карбованців за місяць. Дід трохи більше брав. Моїй мамі (вона народилася 1912 року) дали пенсію — вісім карбованців. Така була пенсія, уявіть», — розповідає Дмитро Рибак.
«Це — каторжна праця». Робота у шахтах на Донбасі
У 1954 році Дмитро з приятелем вирішив податися на Донбас, аби працювати там на вугільних шахтах. Їхали туди потягом трьох діб.
Світлини Дмитра Рибака в молодості. Суспільне Івано-Франківськ
«У Косові дали, як ми їхали, дві буханки хліба і пів кілограма цукру. І поки ми їхали, якраз то все з’їли. Грошей у нас не було ані копійки. А потім, коли приїхали, на Донбасі нас побили. Мені вдалося втекти, а товариш потрапив у поліцію, і так наші шляхи розійшлися», — пригадує Дмитро Рибак.
На Донбасі він 10 місяців провчився у гірничо-промисловій школі, де здобув професію прохідника та кріпильникаПрохідник та кріпильник — це ключові підземні професії у шахтобудуванні та гірничодобувній промисловості.Вони працюють у єдиному технологічному циклі: прохідник руйнує породу та просувається вперед, а кріпильник одразу за ним зводить арки, анкери чи бетонне кріплення, щоб запобігти обвалам другої рукиТермін «друга рука» (або підручний, помічник) у гірничій справі означає роботу в парі, де один робітник є старшим (ланковим, першою рукою), а інший — його постійним напарником і помічником, який виконує допоміжні, але не менш важливі та небезпечні операції. Відтак влаштувався на роботу у Боково-Антрацитівській шахтіНайчастіше відома під історичними назвами «Рудник Боковський антрацит», «Центральна-Боковська» або згодом «Центральна». Це одне з найстаріших та ключових вуглевидобувних підприємств Донецького вугільного басейну (Донбасу), розташоване у місті Антрацит Луганської області.
Світлини Дмитра Рибака в молодості. Суспільне Івано-Франківськ
«Це — каторжна праця: 400 метрів під землею. Працювали у три зміни поспіль. На третій було особливо важко. Але заробітки були непогані. Я отримував 2,5 тисячі карбованців за місяць — це на противагу колгоспам, де платили пару карбованців», — каже Дмитро Рибак.
Він працював на Донбасі до 1958 року і повернувся додому.
Служба в армії
Вдома на чоловіка чекала повістка до армії, тож він з іншими призовниками вирушив із Косова спочатку до СтаніславаІсторична назва Івано-Франківська:• місто заснував у 1662 році польський магнат Андрій Потоцький на честь свого старшого сина Станіслава. До 1772 року місто називалося Станиславів;• з 1772 до 1918 року (австрійський період) — Станіслав;• 1918 – 1939 роки — Станиславів, Польща;• 9 листопада 1962 року радянська влада перейменувала місто на Івано-Франківськ на честь письменника Івана Франка, а потім — поїздом до Красноярська в Сибір.
Світлини Дмитра Рибака в армії. Суспільне Івано-Франківськ
«Їхали ми приблизно два тижні у товарних вагонах, спали на соломі. Це було страшно. А як приїхали — там такі морози в листопаді, 40 градусів, жах», — пригадує Дмитро Рибак.
У Красноярську призовники помилися, їм видали зимове військове обмундирування. З його слів, із шести сотень призовників із заходу України сформували Московський окремий танковий полк.
«Не впізнаємо один одного, всі в однаковій формі. Спочатку почалося теоретичне навчання. Ми вивчали будову танка Т-34. Важив він 36 тонн. Я вивчився на механіка-водія», — говорить чоловік.
Дмитро Рибак служив в армії три роки та три місяці.
«Без сварки нема господарки». 60 років подружнього життя
Марія Рибак розповідає, що познайомилася із майбутнім чоловіком у сільському клубі. Вона — на шість років молодша.
Весільне фото Дмитра та Марії Рибаків. Суспільне Івано-Франківськ
«Він прийшов з армії, і в клубі були танці. Дмитро мене часто брав танцювати. Молодь тоді так гарно співала. Він з хлопцями був такий голосистий, і я вже здалеку впізнавала, що це співає Дмитро з колєгами», — каже Марія Рибак.
«Чим вона мене “заворожила”? Вона дуже гарно співала й танцювала», — пригадує Дмитро Рибак.
Зрештою у 1963 році вони одружилися. Спочатку молодята жили в гуртожитку у селі Ковалівка.
Дмитро і Марія Рибаки. Суспільне Івано-Франківськ
«Ми майже не зустрічалися. Він іде на завод у першу зміну, я — у другу. Приходжу увечері з роботи — він уже спить. Отак позмінно працювали, хіба на вихідних були разом. А у 1970 році вирішили будувати власну хату. За три роки власними силами її звели та й зайшлися жити», — пригадує Марія Рибак.
Подружжя Рибаків прожило разом 63 роки, виховали трьох дітей.
Дмитро та Марія Рибаки із сином Ярославом переглядають сімейний фотоархів, Івано-Франківщина. Суспільне Івано-Франківськ
«Всяко було. Як кажуть, “без сварки нема господарки”. Не буває ідеальних людей, щоб ніколи не посперечалися чи не посварилися. Але ми мирилися, і живемо вже стільки літ. 63 роки разом — це великі роки», — каже жінка.
У 88 років зійшов на Говерлу
Зійти на Говерлу у 88 років Дмитру Рибаку запропонував його син Ярослав.
«Я спочатку думав, що він сприйме це як жарт, а потім він питає: “Коли йдемо?” Та й так ми пішли разом. І тепер він, можливо, найстарша людина, яка підкорила Говерлу», — каже Ярослав Рибак.
Дмитро Рибак з медаллю «Підкорювач Говерли». Суспільне Івано-Франківськ
Дмитро Рибак розповідає, що йти уверх йому було легше, ніж спускатися. Піднявся він за дві години 45 хвилин.
«Звідти з трудом зліз — три рази упав, коліно трохи побив, але то не біда. Дасть Бог, я ще раз піднімуся на Говерлу», — каже Дмитро Рибак.
