За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
На Івано-Франківщині 15 військовослужбовців ТЦК та СП сповіщають родичів про загибель чи зникнення безвісти воїнів на фронті. Серед них — начальник групи психологічної підтримки персоналу Івано-Франківського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Сергій Паранюк. Кореспондентка Суспільного провела з ним один день на виїзді.
Більше — у репортажі.
Сергій Паранюк їде у Старий Лисець. Він має принести батькам звістку про полеглого сина. Вони ще не знають про втрату рідної людини.
Сергій Паранюк за кермом автівки. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
"Є староста села Старий Лисець. Ми зараз чекаємо фельдшера і їдемо сповіщати. Мали б — дружину, але дружина тут не мешкає, проживають тільки батьки. Ми будемо сповіщати їх. Боєць — з 1983 року народження, служив на Харківському напрямку. Там і загинув", — каже Сергій Паранюк.
Стела з портретами загиблих військових у Старому Лисці. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
Звістки територією колишнього Тисменицького району військовослужбовець розносить упродовж року.
"Буває по-різному. Буває так, що взагалі тиждень немає ніяких повідомлень. Буває так, що в день може бути два, навіть три. Найважче мені було везти сповіщення на мого товариша, з яким ми разом служили в Тисмениці. Ми ще так сиділи з ним, жартували. Він каже: "Та я їду, я переводжуся на бойову частину". Відповідаю: Міша, та не треба того тобі. Каже: "Як щось станеться, жінці передаси повідомлення". І так, знаєте, я взяв те повідомлення, згадав ті слова. І так і відвіз", — розповідає Сергій Паранюк.
Сергій Паранюк. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
Сергій Паранюк живе у Лисці. Під час повномасштабного вторгнення служив на Запорізькому напрямку. У свою Лисецьку громаду наразі й везе сповіщення.
"Дуже важко повідомляти родинам загиблих, і ще плюс до того, коли родичі не знають цього. Ти приходиш, кажеш, і ця новина для них — шок. Ми їдемо сьогодні, батьки знають, що їхній син перебуває на війні, а що з ним сталося, вони не знають. І, скажу чесно, навіть не знаю, як це їм казати", — говорить військовослужбовець.
Червоно-чорний та блакитно-жовтий прапори. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
Сповіщення про смерть Сергій Паранюк зазвичай приносить із медиками та з представником місцевої влади. Староста Старого Лисця Василь Турчин почав виконувати службові обов’язки пів року тому. До того чоловік ніс військову службу. Сповіщати батьків про смерть дитини йому доводиться вперше.
"Загиблий — одружений. Дружина зараз перебуває в Полтавській області. Сина там виховують. Я ще цього не робив. Важко. Не знаю, як я стримую сльози. Це боляче завжди", — ділиться Василь Турчин.
Староста Старого Лисця Василь Турчин. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
"Звикнути до такого неможливо. Зараз — війна, треба бути корисним там, де я зараз потрібний", — додає Сергій Паранюк.
Стела з портретами загиблих військових у Старому Лисці. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
Ліку сповіщенням про загибель бійців військовослужбовець не веде. Найважче, розповідає, повідомляти про смерть сусідам чи батькам однокласників. Проте, пригадує чоловік, був випадок, коли під час сповіщення неочікувану звістку почув він.
"Був у нас випадок, відвозили сповіщення про зниклого безвісти. Зі старостою зайшли до хати, закликали родичів. Я починаю матері це казати, вона відповідає: "Не може такого бути, я тільки що п’ять хвилин тому спілкувалася зі сином телефоном. Він — у Дніпрі, у лікарні". Це був такий один випадок, на жаль, єдиний. Сподіватимуся, що будуть і надалі такі приємні. Я повертався, скажімо так, у гарному настрої", — каже Сергій Паранюк.
Начальник групи психологічної підтримки персоналу Івано-Франківського районного ТЦК та СП Сергій Паранюк. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
Військовослужбовців, які сповіщають родини про зниклих безвісти чи загиблих воїнів на Франківщині, є 15, розповідає начальниця групи цивільно-військового співробітництва Івано-Франківського обласного територіального центру комплектування та підтримки Вікторія Фолизюк. З її слів, більшість з них — учасники бойових дій.
"Перевага надається тим людям, які вже мають бойовий досвід, які пройшли війну, бачили у своєму житті немало. Це — перший пріоритет. Також люди з психологічною освітою, соціальною освітою. І це має бути обов'язково офіцер. Звичайно, важко людям і психологічно, і морально, самі розумієте, ділянка дуже важлива і складна, але "задню ще ніхто не дав". Попри весь біль, попри всякі свої емоційні переживання, люди розуміють, що дуже важливо рідним в найкоротший термін дізнатися про свою дитину", — каже Вікторія Фолизюк.
Начальниця групи цивільно-військового співробітництва Івано-Франківського обласного ТЦК та СП Вікторія Фолизюк. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
