За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Їли коржики зі жому, лободи, а мамалигу готували із сушеної липи, пригадує своє дитинство Петро Мітітюк із села Росошани, що на Буковині. Аби пережити голод 1946-1947 років, місцеві їздили по жом, картоплю та іншу їжу на Станіславщину (нині — Івано-Франківщина). Проте не всі поверталися звідти живими, а декого обкрадали дорогою чи могли покалічити.
Що розповідають місцеві жителі про штучний голод 1946-1947 років, як виживали буковинці та чому за харчами їхали до Івано-Франківська — читайте у матеріалі Суспільного.
"У 1947 такий крепкий голод був"
"Знаєш, що таке жом? — запитує дід Петро. — Коли забирають патоку з цукрового буряка, то залишається січка, то це — жом. У місто Станіслав люди і їздили по нього під час голоду".
Петро Мітітюк на порозі своєї оселі, Росошани, Чернівецька область, осінь 2025. Суспільне Івано-Франківськ/Ірина Каразуб
Петро Мітітюк народився у Росошанах у 1937 році, коли село належало до Румунії. А вже за три роки туди прийшла радянська влада. У родині він був найменшим. Мав старших братів Олександра, або по-місцевому — Сандика та Михайла.
Кішка діда Петра, Росошани, Чернівецька область. Суспільне Івано-Франківськ
І хоча чоловіку незабаром виповниться 88 років, а він досі пам'ятає на смак коржики зі жому, які їв хлопчаком, аби вижити у голодні роки.
"У 1947 такий крепкий голод був. Я дуже спухлий був. Це не лише я — всі діти такі ходили, хто їв той жом… Чому голод був? — роздумує дід Петро. — То була засуха й неврожай, а ще влада забирала їжу. Обкрадали нас, зерно забирали. Прийшли до нас та й ділять з кожного відра. Мама плаче: "Та що ви робите, та ж діти у нас, годувати треба".
Будинок Петра Мітітюка у селі Росошани, Чернівецька область, осінь 2025. Суспільне Івано-Франківськ/Ірина Каразуб
З його слів, за зерном ходили з хати в хату, проте були люди, які ховали харчі. Вдалося це й родині Петра Мітітюка — вони закопали мішок із зерном у землі. А в один з років збирачі взяли у родини коня, то землю довелося обробляти коровою, пригадує чоловік.
Їли мамалигу з сушеної липи
"Бур'яни ми їли, — каже дід Петро. — Лобода — то не страшне. Є червона і жовта, і голубці з них крутять, як і з щавлю. Трошки парять, батіг викидають і так їдять. Лободу у борщ клали. А мамалигу варили: рвали листя липи, сушили на пательні, а тоді стерли в руках і прутики викинули. Той порошок додавали у кип'ячену воду. Отака в нас була мамалига. От скуштуй листя липи: воно не гірке, приємне на смак. Жували це, щоб не вурчало у шлунку", — пригадує Петро Ілліч.
Чоловік розповідає про ще одну страву: колись рвали колоски на полі та смалили на вогнищі, вручну терли, аби перебити відчуття голоду.
В’їзд у село Росошани, Чернівецька область, осінь 2025. Суспільне Івано-Франківськ/Ірина Каразуб
"Їздили у Станіслав по їжу, а дорогою й обкрадали, й могли вбити…"
Матір Петра Мітітюка вміла веретки ткати. Виробляла й парітарі — так місцеві називають килими з вовни, які вважалися більш цінними. Вони бували коричневі, зелені, чорні з узорами.
"Парітарі, мабуть, румунське слово. Мати ткала їх, налавникиЦе вузька, зазвичай килимова тканина, якою покривають лави, веретки та добиралася поїздом до Станіслава, аби виміняти за них картоплю. От поміняла якось і верталася додому. Сиділа у тамбурі, але двоє хлопців надійшли й один з них сказав: "Вставай, бабо!" І штрикнув її ножиком в око. Картоплю вкрав й утік. То мама без нічого приїхала. Але жива", — пригадує Петро Мітітюк.
Петро Мітітюк народився у 1937 році, Росошани, Чернівецька область, осінь 2025. Суспільне Івано-Франківськ/Ірина Каразуб
Чоловік каже: бувало, люди добиралися й товарняками, вилазили на дах. Тоді були крадії, які намагалися стягнути мішок з продуктами — кидали гак на мотузці, але могли попасти в людину — поранити чи вбити.
Зі спогадів Катерини Гримаківської, так трапилося з її мамою — жителькою сусіднього села Нелипівці. Її свідчення опублікували у Національній книзі пам'яті жертв Голодоморів 1932-1933 та 1946-1947 років на території Чернівецької області.
Національна книга пам’яті жертв Голодоморів 1932-1933 років та 1946-1947 років. Суспільне Івано-Франківськ/Ірина Каразуб
У 1947 році матір Катерини зібрала домоткані речі та поїхала у Стрий, щоб виміняти на продукти. Коли вона поверталася з клунками квасолі, бобу та картоплі, під Липканами її залізним гаком стягнули з поїзда. Жінка впала під колеса поїзда. На станції Ларга їй допомогли та відправили до лікарні у Станіслав. Там вона пролежала два місяці. Додому повернулася без ноги, на милицях, свідчила донька Катерина Гримаківська.
Люди сідають на поїзд. Скриншот з відео: Youtube/Ukrainian Institute of National Remembrance
Як готували "ляпушки" із жому
Вже по жом до Станіслава їздив старший брат Петра Мітітюка Сандик. Йому тоді було десь 17 років.
"Привозили жом, мили у цебрах, потім висушували й ставили на брезент, який від німців лишився, бо вони у нас були під час Другої світової, коли фронт відходив. Той жом сушився і виділяв кислоту — трава після того згоріла була", — пригадує дід Петро.
Петру Мітітюку у 1947 році було 10 років, Росошани, Чернівецька область. Суспільне Івано-Франківськ/Ірина Каразуб
Також місцеві обмінювали за речі кукурудзу. Її додавали до висушеного жому, аби приготувати страву.
"Готували такі "ляпушки" — пиріжки. І тоді випікали. Але ми хіба могли того дочекатися? Їх клали на гарячу плиту. Якщо трошки підсушилися, то ми швидко бралися їсти. Наїмося пиріжків зі жому й пухнемо", — розповідає Петро Мітітюк.
Пам’ятник загиблим у Другій світовій війні та жертвам голоду 1946-1947 років, Росошани, Чернівецька область. Суспільне Івано-Франківськ/Ірина Каразуб
Люди помирали біля жомної ями
Люди, які добиралися до Станіслава, бачили біля жомної ями померлих, розповідає дід Петро. Хтось вмирав від того, що наївся сировини, хтось міг втопитися. Такими спогадами ділилася й місцева жителька Акулина Заячук. Її свідчення записав колись місцевий вчитель історії Василь Ніколаєнко для книги пам'яті.
"Хворі, голодні, знесилені дорослі та діти, наївшись гнилого жому, одразу помирали. Навколо ями й у самій ямі лежала маса дитячих і дорослих трупів. А одна жінка була вагітна, то тут же, в ямі з жомом, народила дитину. При пологах вона померла і дитя також. Я бачила на свої очі, що в таку скрутну годину було важко усім", — розповідала Акулина Заячук.
Жінка бачила, як дітей, у яких померли батьки з голоду, рятували інші люди.
Вулиця у селі Росошани Чернівецької області. Суспільне Івано-Франківськ
У родині вижив лише син
Про штучний голод на Буковині жителька Росошан Ольга Матейчук дитиною чула від своєї матері.
"Моя покійна мама Вета Гуцул казала, що пережила голод 1946-1947 років легше, бо була корова. Але були люди, які тяжко переносили. Сусід, коли бачив, що над хатою є дим, йшов до нашого дому. Він нічого не казав, але чекав. Мама варила мамаличку чи щось інше й давала йому теж", — пригадує Ольга Матейчук.
Жителька Росошан Ольга Матейчук за домашньою роботою, Буковина. Суспільне Івано-Франківськ/Ірина Каразуб
Ольга Юхимівна розповідає: матері вдавалося щось сховати з їжі, аби вижити усій родині. Проте вона бачила, як у селі від голоду помирали люди. Найстрашніше було ховати дітей.
"Тут внизу по дорозі жила Ганя. У неї були дві доньки й син. То вона не мала що дати їм їсти та бачила, як вони помирають від голоду. Тільки ротики роззявили й померли. На це було страшно дивитися, бо нічим було допомогти, бо й сам мало мав їжі. Вижив лише син Олексій ", — пригадує Ольга Матейчук.
Старий цвинтар у селі Росошани, Чернівецька область. Суспільне Івано-Франківськ
У перший рік після голоду їли молоко з соняшником
Дід Петро пригадує: легше стало після 1948 року. У родині отелилася корова. Але й тоді було сутужно з харчами.
"У 1948 році корова народила теля, то молока було багато, а покласти туди нічого не було. То брали серединку від стебла соняшника, рубали на палички, кидали на піч, підсушували, а потім вичавлювали звідти ту м'якоть. І мої брати зробили з бляшки терочку. І терли. Ту січку кидали у молоко і так їли", — розповідає дід Петро.
Дід Петро — очевидець голоду 1946-1947 років. Суспільне Івано-Франківськ/Ірина Каразуб
Причини штучного голоду 1946-1947 років
У селі Росошани у 1946-1947 роках померли 129 людей. Серед причин — смерть від тифу, туберкульозу. Приблизно 35 жителів померли від дистрофії, ще з десяток — від виснаження, отруєння та через розлади травлення.
"Люди помирали з голоду. У той час і тиф був, і воші були. А спекулянти хитрували. Мило робили з квасолі й продавали нам. То коли намилили — зрозуміли, що нас обманули", — пригадує Петро Мітітюк з Росошан.
Хрест — пам’ятник жертвам політичних репресій та голоду у 1946-1947 роках у Росошанах. Суспільне Івано-Франківськ
Надпис на пам’ятнику у селі Росошани. Суспільне Івано-Франківськ
Радянські та новітні пам’ятники у селі. Суспільне Івано-Франківськ
За підрахунками науковців, голод 1946-1947 років забрав у Чернівецькій області життя приблизно 17 тисяч людей, розповів Суспільному асистент кафедри всесвітньої історії Черкаського національного університету імені Юрія Федьковича, провідний науковий співробітник відділу новітньої історії краю у Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї Микола Глібіщук.
"Ми говоримо про 17 тисяч померлих, але Чернівецька область — невеличкий край на той час. Це був повоєнний голод, коли війна теж вплинула на демографію. Також не завжди радянська система ставила правильний діагноз смерті — голод, часто писали, що смерть від дифтерії чи тифу", — каже науковець.
Серед причин штучного голоду Микола Глібіщук називає історичні, географічні, кліматичні фактори, проте головний — політика держави.
"Не треба забувати, що це — перші роки після Другої світової війни. У цей час посуха вплинула на урожайність, але першорядна причина — політика радянської влади: заготівля, яка не враховувала ні специфіки регіону, ні можливості, а також завищені показники, процес колективізації — все це дуже сильно впливало", — пояснює історик.
Асистент кафедри всесвітньої історії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Микола Глібіщук. Facebook/Центр міської історії / Center for Urban History
За його словами, там, де рух опору мав міцніші позиції, де були партизани, наслідки голоду фіксували менші, зокрема, на Вижниччині. Тому частково голод менше відчули на тодішній Станіславщині. Там радянська влада послаблювала свій тиск, говорить Микола Глібіщук.
"Типова історія для БессарабіїІсторико-географічна область у Східній Європі, розташована між річками Прут, Дністром та Дунаєм, а також Чорним морем. Людей лякали, якщо вони не виконають план здачі зерна, то їх можуть кудись заслати. На Буковині через голод найбільше постраждали Хотинщина, Сокирянщина, Кельменеччина — там голод був дуже сильний. Там руху опору майже не було. Там радянська система дуже зачистила цю територію. Вони не мали до кого звернутися по допомогу", — розповідає Микола Глібіщук.
Люди у пошуках їжі змушені були їхати із села у місто, але ця дорога часто була небезпечною, каже історик. Загалом жителям села було важче пережити голод, адже якщо "совєти" забирали худобу чи зерно, то люди не мали чим харчуватися.
Пам’ятник на кладовищі у селі Росошани, Чернівецька область. Суспільне Івано-Франківськ/Ірина Каразуб
Як голод 1946-1947 вплинув на Станіславщину та наплив буковинців
За два місяці 1947 року на тодішній Снятинщині та Городенківщині Станіславської області через голод померли 500 людей — такі дані документів ОУН, розповів Суспільному прикарпатський історик Ярослав Коретчук. Проте науковці не можуть назвати конкретну кількість загиблих через штучний голод на Станіславщині.
"Якщо говорити про втрати — тисячі людей померли від штучного голоду. Ми маємо дані з підпільних документів ОУН за два місяці по Снятинщині та Городенківщині про 500 людей, але голод продовжував тривати", — говорить Ярослав Коретчук.
Ярослав Коретчук. Facebook/Ярослав Коретчук
Там, де діяло підпілля ОУН-УПА, громади менше відчували голод. Партизани не давали змогу вивозити хліб чи іншу продукцію.
"Більше постраждали Городенківщина, Снятинщина, частина Тлумаччини, менше — території, де були ліси, гірська місцевість. Натомість у Чернівецькій області, яку можна поділити на Буковину — гуцульські райони, Чернівці і навколо них та Бессарабію — це територія Хотинщини, Кельменеччини, то там менше було партизанів. Бессарабці, буковинці їздили на Станіславщину, щоб виміняти речі на їжу чи знайти роботу, аби врятуватися від голодної смерті", — каже Ярослав Коретчук.
Люди йдуть у пошуках їжі, 1946-1947 роки, Україна. Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні
За його словами, у 1997 році Івано-Франківська обласна рада на чолі із Степаном Волковецьким ініціювала початок кримінального провадження. Його у тому ж році відкрила обласна прокуратура.
"Справу декілька разів закривали та відкривали. На жаль, вона знову закрита. Є радянські документи з підписами та іменами людей, які брали участь у заготівлі. Хоча у партійних документах не фіксували, що відбувається голод, але збільшували поставки, позики, під виглядом яких вилучали не тільки зерно, але й інші харчі, що спричинило голод", — пояснює Коретчук.
Випадки канібалізму на Франківщині та Буковині
На Івано-Франківщині у 1946-1947 роках фіксували прихід буковинців, бессарабців, говорить історик.
"Вони рятувалися від голоду і намагалися потрапити на Прикарпаття. Навіть є випадок, коли у селі Угорники біля Івано-Франківська двоє бессарабців спіймали маленьку дівчинку і, на жаль, був випадок канібалізму. Такі дані у нас є", — розповідає Ярослав Коретчук.
Діти під час голоду 1946-1947, Україна. Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні
На Буковині науковці фіксували чимало випадків канібалізму. Трапилося, що матір задушила дітей, бо не могла прогодувати, продовжує науковець Микола Глібіщук. Також голод 1946-1947 років пережила і бабуся історика, яка мешкала на Кельменеччині.
"Моя покійна бабуся розповідала про те, що змогла врятуватися, бо брат був в армії, і коли дізнався, що тут голод, то зміг привезти їжу. Це їх врятувало", — говорить науковець.
Загалом, за його словами, в Україні втрати від масового штучного голоду 1946-1947 років оцінюють приблизно в один мільйон людей.
