За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Ігор Чернецький на війні — дванадцятий рік. До війська він причетний ще зі середини 2000, однак за часів президента-втікача Януковича принципово не служив. 22 листопада 2013 року на Євромайдані у Хмельницькому почався Ігорів шлях спротиву, далі — Революція гідності в Києві, тортури в полоні, російсько-українська війна.
Навесні 2016 року разом з майданівцями й побратимами Ігор Чернецький створив на Івано-Франківщині центр для учасників АТО та їхніх сімей "Бандерівський Схрон".
Як змінювалися українські армія й суспільство упродовж останніх 12 років, наскільки складна ситуація з психологічною реабілітацією ветеранів у Івано-Франківській області, чому виникають конфлікти між цивільними й військовими ТЦК та СП — читайте в інтерв’ю Суспільного з військовослужбовцем Збройних сил України Ігорем Чернецьким.
"Якби Революція гідності не відбулася, то зараз ми були б уже Російською Федерацією"
— Ваш бойовий шлях почався ще на Майдані. Ви пережили там тортури.
— Я під тортурами пробув хвилин десять. Мене поранили в ногу, й кістка перебилася. Коли нас взяли в полон, низ із верхом не працював, і п’ятка викрутилася, стала замість носка, тобто перевернулася на 180 градусів.
Ігор Чернецький праворуч на лікарняному ліжу. Facebook/Ігор Чернецький
— Ви згадуєте Революцію гідності з болем чи з ностальгією за часами великого об’єднання людей?
— У мене принцип — із чимось романтичним не згадувати. Я завжди аналізую те, що відбулося, як відбулося, для чого й які наслідки від того. Це — професійна деформація, випрацювана роками.
Перший ліворуч стоїть Ігор Чернецький. Facebook/Ігор Чернецький
— То які ваші спогади про Революцію гідності?
— Більше позитивні. Якби Революція гідності не відбулася, то зараз ми були б уже Російською Федерацією. Я думаю, цього достатньо, щоб розуміти, наскільки її можна згадувати, в якому руслі. Я — з першого дня протестів, з 22 листопада… Спершу з 22 до 29 числа був у Хмельницькому, з 30 листопада30 листопада 2013 року вночі стався силовий розгін "Беркутом" студентів на Майдані, що викликало хвилю народного обурення до ночі з 18 на 19 лютого18–20 лютого 2014 року називають найкривавішими днями. Тоді відбувся штурм на Майдані, пожежа в Будинку профспілок, масовий розстріл снайперами протестувальників на вулиці Інститутській — на Майдані Незалежності. Всі події пройшли через ці руки. Повністю зі своєю командою ми те все перетягнули на собі, перевезли на собі. Знаємо весь позитив і весь негатив, який був під час Революції гідності. Тому що неможливо, щоб усе було позитивно.
Ігор Чернецький по центру у камуфляжі під час Революції гідності, Київ. Facebook/Ігор Чернецький
"Ніхто з моїх ніколи не використовував слово "чмобіки"
— Після Революції гідності — війна. Ви проходите її від початку й дотепер. Як змінилася українська армія за цей час за вашими спостереженнями?
— Тільки позитивно змінюється. З неіснуючої армії створилася боєздатна, що воює з великою армією, з якою важко було б воювати несформованому війську.
— Що за цей період ви зрозуміли про природу росіян, армію РФ?
— Вони нічим не відрізняються в цьому. Людина, якщо хоче перемогти, вчиться. І вони також вчаться. Ніхто з моїх ніколи не вживав слово "чмобіки"Зневажлива назва, яка використовується в Україні для позначення російських мобілізованих солдатів (часто ненавчених або погано екіпірованих) під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Цей термін є поєднанням слів "чмо" (людина нікчемна) та "мобік" (скорочено від "мобілізований"), не використовував ті слова, які давали б суспільству розслабленість. Росіяни вчаться, вдосконалюються, воюють і серйозно воюють. І коли сміялися з використання танків Т-55, то з нас ніхто не сміявся, тому що вони стріляють, а вистріл танка й приліт танкового снаряда — це страшно. Будь-яка зброя, яка використовується ними, вбиває. Будь-який солдат, чи він один день на фронті, чи рік, має особисту зброю, й вона вбиває. І недооцінювати — катастрофічно.
— Що зрозуміли за той самий період про українське суспільство?
— Та воно яким було, таким і є. Українське суспільство не потрібно оцінювати з 2014. Ми завжди виховувалися своїми дідами, бабами, поколіннями; ми завжди всіх пам’ятаємо. Ми — те суспільство, яке за потреби об’єднається, коли треба зробити якусь серйозну роботу, то зробить, коли потрібно піти воювати — воно піде. Не на довгий період, але це не є проблемою суспільства, а трохи ширшого характеру. Я можу ображатися, коли приїжджаю й бачу, скільки заброньованих "інвалідів" гуляють, а я знаю, що в них немає цієї інвалідності, хвороб… Нам потрібно взагалі міняти багато речей, але я їх не можу змінити. Але все, що від мене залежить, я намагаюся робити, зокрема й у суспільстві.
На військовій службі Ігор Чернецький 12 років. Facebook/Ігор Чернецький
"Я взагалі вважаю, що це — наша перша війна за незалежність"
— Куди зараз з огляду вашої посади рухається ця війна?
— Розумієте, ми не можемо зараз сказати, що бачимо, куди рухається війна. Ми можемо планувати на тактичному рівні, оперативно-тактичному, можемо ставити завдання на оперативно-стратегічному й стратегічному рівнях, тобто на найвищих. На день, два, нехай десь пів року ти можеш розуміти ситуацію, тому що в тебе є плани ворога. Ми розуміємо, хоча й частково, бо навіть із розвідданих ти не можеш знати всю інформацію. Ти можеш дізнаватися частинки й ці частинки потім складати в одну картину, й розуміти, що, можливо, відбуватиметься. Тому визначити, чи ми рухаємося до перемоги, чи до поразки, чи ми взагалі кудись рухаємося, а не стоїмо на місці, ми зараз не можемо.
З 2016 до 2022 року фронт був сталим, була визначена лінія оборони, й ми могли щось говорити. Від 2022 року немає визначеної лінії оборони, а впродовж останнього року в нас взагалі немає поняття лінії, бо є сіра зона, яка в деяких місцях може бути по 10-15 кілометрів, є кілзонаДілянка фронту завширшки від кількох сотень метрів до 10–20 кілометрів, яка повністю контролюється вогнем артилерії та ударних дронів, що унеможливлює безпечне просування ворога. Це — розмита зона, де перемішані позиції сторін, а будь-який рух є смертельно небезпечним, яка ще до 10-15 кілометрів. Тому визначити, як і куди рухається війна, зараз дуже важко. Вона рухається, я — реаліст, тому рухаюся просто з нею.
— Як би ви назвали цю війну? Маю на увазі формулювання. Називають по-різному, кажуть "повномасштабна", "велика", просто "російсько-українська". У вас є своє визначення?
— ЕкзистенційнаЕкзистенційна війна — це конфлікт, у якому на кону стоїть саме існування держави, нації або народу, а не просто територіальні чи політичні інтереси. Це війна за виживання, де поразка означає знищення культури, фізичне винищення або асиміляцію (злиття однієї спільноти з іншою), що робить компроміс неможливим — війна на знищення. Плани Російської Федерації зі знищення держави Україна й її народу не змінилися, отже це — війна на наше знищення. Тому ми маємо зробити все можливе й неможливе, щоб нас не стерли з лиця землі.
Військовий Ігор Чернецький, Івано-Франківськ. Суспільне Івано-Франківськ
— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що "наша незалежність нам упала з неба, ми її не окропили потом і кров’ю…"
— Дивіться: майже всі незалежності, які є у світі, здобуваються переважно кров’ю. А де кров, там і піт, відповідно. Ми її отримали на таці. Розпався Радянський Союз, і країни просто взяли свою незалежність. Чи ми були тоді незалежними, хай визначають історики. А зараз ми здобуваємо свою незалежність всією кров’ю. І скільки ще поколінь будуть це робити, я не знаю.
— Вам не здається, що українці історично приречені на вічний неспокій? І кожна наша війна — це лише виборювання декількох років миру для наступного покоління?
— Я взагалі вважаю, що це — наша перша війна за незалежність. Якщо ви маєте на увазі створення Української Народної Республіки, створення першої України, її об’єднання, то тоді була зовсім інша ситуація, в рази інша. У нас не було підтримки міжнародної спільноти, хоча були країни, які могли нас підтримати, як підтримали Польщу, країни Балтії під час визнання суверенітету. Тоді керівництво держави змогло домовитися лише зі Четвертним союзомВійськово-політичний блок держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія), що сформувався під час Першої світової війни (1914–1918) на основі Троїстого союзу. Цей блок протистояв державам Антанти (Велика Британія, Франція, Росія), а не з АнтантоюВійськово-політичний союз Великої Британії, Франції та Російської імперії, сформований у 1904–1907 роках. Створений як противага Троїстому союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та став ядром коаліції країн-переможниць у Першій світовій війні.
Якщо говорити про визвольні змаганняУкраїнський визвольний рух — національно-визвольний рух на етнічних українських землях, який мав за мету поновлення Української незалежної держави 1939-60 років, то це не була війна, це — диверсійні акти, бої. Але ми були повністю оточені ворогом. А зараз маємо першу війну в сучасності за реальну незалежність, коли ворог іде на твоє знищення, коли є країни, які підтримують, забезпечують. Ми маємо якесь несформоване, юридично незакріплене об’єднання, яке дає можливість нам воювати за власну незалежність, а, можливо, не тільки за нашу.
— Тобто це вперше такий final bossНайсильніший ворог або перешкода в кінці відеогри, сюжетної арки або рівня, що слугує кульмінацією сюжету та головним випробуванням для гравця. Перемога над ним зазвичай означає завершення гри. У переносному значенні — це остаточна, найважча перешкода або людина, що перевершує інших у певній справі?
— Так.
Ігор Чернецький з нагородами. Facebook/Ігор Чернецький
"Я зараз по місту можу навести приклад двох десятків хлопців, які нічого не хочуть — вони тупо бухають і коляться"
— Ви займалися реабілітацією військових й говорили про проблеми ще до того, як це стало мейнстрімомТренди, які приймає більшість, на противагу нішевим явищам. Що змінилося за роки в цьому питанні? Чи виросли ми у підходах, чи лише зросли масштаби людей?
— Гарне питання. Ваші редактори не пропустять того, що я вам скажу.
— Ви скажіть.
— Ми в такій ж*пі, що ви не уявляєте. Я не говорю про фізичну, фізична — на шикарному рівні, а все інше, соціально-психологічна, лише на папері існує. Це — річ, яку не побачиш. Якщо ти з фізичною можеш працювати, бо в тебе є люди без руки, без ноги, з іншими фізичними порушеннями, з якими треба навчитися жити, то все, що стосується голови, не побачиш ніколи. І з ним можуть розповідати, що працюють, а здебільшого те, що я бачу, то ні. На папері воно є плюс-мінус, і то не цілком.
Тільки цього року Міністерство ветеранів запропонувало впровадження для немедичних закладів охорони здоров’я проведення реабілітації для важких ветеранів, тобто ветеранів із залежностями. Запропонувало… Ми на п’ятому році повномасштабної війни, коли у нас через бої, які не порівняти з боями в АТО/ООСАТО (Антитерористична операція, 2014-2018) та ООС (Операція об'єднаних сил, 2018-2022) — це послідовні формати військових та організаційно-правових заходів України, спрямованих на відсіч збройної агресії РФ та окупації частини Донецької і Луганської областей, що завершилися початком повномасштабного вторгнення. АТО (квітень 2014–30 квітня 2018): керувалася Службою безпеки України (СБУ), мала на меті протидію незаконним збройним формуванням. ООС (з 30 квітня 2018—до 24 лютого 2022 року): переформатування АТО, що закріпило статус РФ як агресора. Керування перейшло до Збройних сил України (Об'єднаний оперативний штаб), що надало військовим більше повноважень для оборони, вплив на психіку в рази сильніший. І в нас тільки зараз почали говорити про те, що треба щось впроваджувати.
— Роботи в центрах психічного здоров’я недостатньо?
— Якщо центри психічного здоров’я медикаментозно ще якось намагаються витягувати до адекватного рівня, то подальшу роботу, а це робота на місяці й роки, не проводять. Закладів фактично нема. Важких ветеранів більшає. Їх звільняють зі служби. Вони отримують навіть інвалідності за своїми "набутими" залежностями, а відправити їх нема куди. І питання не у створенні закладів, а в тому, що хтось цим має займатися. Людина має взятися, протягнути руку й почати працювати. Психологи — це класно, але не всі психологи готові працювати зі залежностями. Медикаментозне лікування — це шикарно й потрібно, без нього ми нікуди не дінемося, але подальша робота щонайменше на пів року повинна проходити не в центрах психічного здоров’я, а в закладах, в яких розуміють, що їм робити далі в таких випадках, під наглядами, з програмами "рівний рівному"Сертифікована система підтримки, в якій ветерани з бойовим досвідом допомагають побратимам/посестрам адаптуватися до цивільного життя та надають первинну психосоціальну допомогу. Вона спрямована на подолання соціальної ізоляції, зміцнення стійкості та полегшення доступу до професійних медичних/психологічних послуг, але вже з тими ветеранами, які себе знайшли після таких самих проблем. Поки що я цього не бачу.
Військовий Ігор Чернецький на фоні автівки “Бандерівського Схрону”. Facebook/Ігор Чернецький
— А як нам, як державі, області піклуватися про ветеранів із маленьких сіл, селищ? От вони повертаються і що вони роблять…
— Бухають, п'ють. Так, а ви думаєте, у Франківську по-іншому?
— А чому так?
Мають бути мобільні групи. В Івано-Франківську через АТО/ООС пройшли 10 тисяч людей. Це небагато на населення областіСтаном на початок 2022 року в Івано-Франківській області проживало приблизно 1 мільойн 350 тисяч людей. Плюс-мінус ми розуміли, хто де проживає й що з ними робити далі. Приблизно, бо це все на власних помилках і спробах робиться. Але тоді було багато добробатівДобровольчі батальйони. Військові, поліційні та парамілітарні формування в Україні, створені з 2014 року на добровільній основі, і коли людина пройшла через фронт, а переважно добробати проходили через найважчі бойові дії, вони поверталися додому, й про них усі забували. Вони не мали ніяких статусів. Це не тільки сіл стосується, а й міст.
Ветерани сидять вдома. В будинках замикаються, сидять у квартирах, нікуди не виходять, а якщо виходять, то раз на добу, а то й раз на декілька діб, а то йому й додому приносять, щоб тільки він ніде нічого не наробив. Я от зараз по місту можу навести приклад двох десятків хлопців, які нічого не хочуть. Вони п'ють алкоголь і колються. Чи ми можемо з цим щось робити? Нереально зробити на 100%. Але ми ж постійно намагалися щось робити, якось витягувати. Однак коли дізнаєшся про хлопця, він бухав до війни, п'є під час війни та після. В нього все стабільно, в нього нема по-іншому. Ми маємо з цим працювати, а можуть це лише мобільні групи, які повинні їздити до кожного, говорити, думати, як і витягувати з цього стану.
— Але ми ж знаємо… Ці люди живуть у наших дворах, всі знають, що це є, воно ніби в повітрі. Але чому немає підтримки з боку ОВА, міської ради? Чому немає системної роботи?
— Їм дали інструмент — фахівець із супроводу. Але такий інструмент для цієї категорії не працює, а більше їм інструментів не дали. Фахівець зі супроводу має посадову інструкцію й повинен працювати згідно з нею. От військовослужбовець звільняється в запас. У фахівця із супроводу є перелік, що він має зробити, але в цей перелік не входить робота з важкою категорією, а це — велика кількість. Раніше вона була немаленька, а зараз — взагалі космічна. Й фахівці не знають, що роботи далі. Якщо це дійсно хтось із тих, хто горить своєю роботою, а в нас є і такі, вони знаходять, як відправити на ЧукалівкуТам розташована обласна психоневрологічна лікарня . На Чукалівці ти максимум протримаєшся два тижні медикаментозно й усе одно виходиш.
Щоб сама обласна адміністрація це робила, потрібно, аби хтось постійно про це нагадував. Тому що ніби ветеранська політика — на досить високому рівні, а з іншого боку, якщо не бачать проблеми, значить, її немає. А не бачать цієї проблеми лише з тієї причини, з якої не бачили всі ті роки — тому що це проблема непопулярна, вона показує зворотний бік медалі, й цю проблему краще не висвітлювати, не говорити про неї.
Військовий Ігор Чернецький з побратимом. Facebook/Ігор Чернецький
"Ми боїмося говорити про це"
— Навздогін цій темі: є люди, які замикаються вдома, зловживають алкоголем, не хочуть нікого бачити. А є люди, які мають зброю…
— Ці теж можуть мати.
— І ці можуть мати… Гранати, пістолети…
— Переважно гранати, бо стрілецьку — не так просто.
— І це не стільки проблема ветеранів…
— Це — проблема суспільства.
— Це — моя проблема, бо я не хочу, щоб зброя спрацювала.
— Так, і я не хочу. Тому що він не буде розбиратися, чи я такий самий, чи ви не такі самі, як він. Це — загальна проблема суспільства. І коли ти говориш, що є робочі інструменти, які дають результат, а для цього треба одне-друге, то тебе слухають, але не чують. Чому не чують? Бо це непопулярно. Ми боїмося говорити про це. Так, ми маємо створювати заклади, які будуть розташовуватися за межами населених пунктів. І це треба робити не тоді, коли вже виникла проблема у ветерана, а коли він звільняється. Не так, що поставили в ТЦК та СП печатку у військовий квиток, і все, він пішов. А куди пішов, чому пішов? Фахівець із супроводу? Та він один на десять тисяч, той фахівець із супроводу. До нього навіть усі не доходять і не дійдуть.
— Що ви маєте на увазі?
— Мені подобається досвід Канади. Коли в них військовослужбовець звільняється, то за 40 днів до завершення контракту його відправляють у закриті місця, де є відпочинок, фахівці, зокрема з усіх можливих фізичних проблем. І за 40 днів тебе повністю обстежують, й тоді ти вже можеш спокійно виходити. Ти з "гарячої" фази переходиш у "холодну", бо в будь-якому випадку, коли ти звільняєшся, ти ще — в "гарячій". Там за 40 днів ти переходиш, але не менше 40.
Так, є ті, хто звільняється, і їм достатньо з капеланом раз на тиждень зустрітися. Все нормально, служба ж різною буває, різні підрозділи. Але все одно — щонайменше 40 днів ти там маєш відбути, щоб перейти в "холодну" фазу. Ти отримуєш дані всіх будинків ветерана, куди можеш звернутися, все. Так, ми це маємо робити. Знову ж таки, це ветерани мають робити? Це для себе потрібно робити!
Я про це говорю з 2016 року, й воно не втратить актуальності, тому що з цим ніхто не працює. Одиниці ентузіастів — це ніхто. Має бути комплексна робота, державна програма із забезпеченням. При тому, що партнери готові виділяти на це гроші. За старою роботою в "Бандерівському Схроні" в мене багато контактів з партнерами — британцями, США, Канадою, хорватами. В мене є з ким працювати. Але я не можу відновити роботу "Схрону", бо з моєї команди, з пацанів, залишилися в живих я і ще один… Фінансування я знайду, це не питання. Але я не повинен його шукати; воно має бути визначене, має бути фінансування на таких ветеранів, а воно настільки маленьке. І знову ж: гроші знайдемо — заклади? І хтось це має робити. А це не прийшов на 9:00 й о 18:00 пішов з роботи; це — цілодобово. Її мають робити люди, які хочуть це робити, не просто зацікавлені, а які горять. І вони є, просто ще їх не знайшли, мабуть. Або просто не народилися.
Ігор Чернецький привіз побратимам волонтерську допомогу. Facebook/Ігор Чернецький
— Вам не здається, що багато чого на різних рівнях, в області, наприклад, робиться не тому, що є глибоке розуміння потреби й важливості, а ніби для позначки? Бо "якщо ми цього не зробимо, то знову прийдуть ці незадоволені й почнуть нас "грузити".
— А воно завжди так було. Це не проблема України, це — загальносвітова проблема. Ніколи владі (це було й до 2019 року, й після, й тепер воно є), не хотілося працювати з ветеранами. Але всі повинні розуміти, що будуть наслідки, зокрема й не розбираючись, чи ти політик, чи ветеран, працівник правоохоронних органів, чи прибиральник. І це не тому, що я так хочу чи так бачу, це є психіка людини. І коли у ветерана починаються флешбекиРаптове, мимовільне та дуже інтенсивне повторне переживання минулих подій, найчастіше травматичних, при якому людина відчуває, ніби знову перебуває в тому часі та місці. Це не просто спогад, а повне занурення з емоційними та фізичними реакціями (страх, паніка, серцебиття), ми маємо розуміти, як із цим працювати. Коли ти ловиш флешбеки, то це — стан афектуКороткочасний, бурхливий емоційний вибух (лють, жах, відчай), що виникає раптово через сильний стрес, супроводжується втратою самоконтролю та звуженням свідомості. У цьому стані людина діє інстинктивно, часто не усвідомлюючи наслідків, при цьому спостерігаються різкі рухові прояви та вегетативні зміни (почервоніння/збліднення, прискорене серцебиття), тобто ти неосудний. Але ми маємо знати, як із цим працювати, бачити, що відбувається, знати, куди його чи її в такому стані завести, щоб повернути у більш природний стан. А кількість пропорційно збільшується. Якщо ти з цією проблемою не працюєш, а ветеранів уже не 10 тисяч в Івано-Франківській області, а в рази більше, то й проблема в рази більшою стає.
— "Бандерівський Схрон": чим ви найбільше пишаєтеся в цьому проєкті? Можливо, підраховували, скільки "випускників"?
— Понад тисячу. І ніхто не повернув спину. 24 лютого 2022 року всі, хто був у "Схроні", поїхали по військових частинах і по ТЦК. Багатьох уже нема в живих, але спину не повернув ніхто. Це — найбільш кризові ветерани. Хочу зауважити, багато-хто ще продовжує тягнути лямку. Чи я цим пишаюся? Я пишаюся іншим: вони знайшли в собі сили відновитися й продовжувати робити свою роботу. Ми дуже сильно сподіваємося, що відновимо роботу, щоб мати можливість повертати у сім’ї тих, хто цього хоче.
Ветерани та Ігор Чернецький за роботою у “Бандерівському Схроні”. Facebook/Ігор Чернецький
"Я, наприклад, точно підтримав би й те, щоб заходили у квартири"
— Чи не здається вам, що з 2024 по 2025 дистанція між військовими й цивільними почала збільшуватися?
— Українське суспільство не живе у війні. Коли відбуваються якісь обстріли, в якихось областях більше, в якихось — менше, як-от у нас, то це не є війна, й людина відходить від неї. Коли в тебе нікого немає на фронті, а в нас таких багато, якби там не було… Коли друзі, знайомі — це не перебування на фронті. А коли хтось із твоєї хати на фронті, й ти кожного дня чекаєш звістки, — оце вже на фронті. Відповідно, говорити, що в нас є роз’єднання як таке, я б не сказав. У нас є бажання відмежуватися.
— У чому це проявляється?
— Не хочуть чути. Коли починаєш щось про війну говорити, навіть серед своїх знайомих, які теж мають друзів на фронті, але рідних не мають, ти щось говориш — "та ти знов про свою війну". Важко…
Військовий Ігор Чернецький. Facebook/Ігор Чернецький
— Як щодо випадків агресії, ставлення до військовослужбовців ТЦК та СП…
— ТЦК та СП — це повністю провалена політика. В тому сенсі, що ми мали проводити інші мобілізаційні заходи. Але це не лежить на відповідальності військовослужбовців ТЦК та СП. Я знаю купу хлопців із ТЦК, які пройшли фронт, мають поранення. От випадки, які гуляють в TikTok, Instagram: чому показують лише частинку, чому не покажуть від самого початку? Коли до тебе звертається військовослужбовець із групи оповіщення з простим, законним питанням — пред’явити військово-облікові документи, а в тебе нічого немає… П’ятий рік повномасштабної війни. В нас є законодавство про мобілізацію й воєнний стан, за яким кожен чоловік має мати відповідні документи. Він не спромігся за цей весь час нічого мати, рівно нуль з документів. За цей період ти міг отримати те, що дає тобі можливість не потрапити у військо. Піти на роботу, де є бронювання. У нас є купа місць, де потрібні на роботу чоловіки. Вони бояться вийти з будинку. А піти захищати свою власну сім’ю — це що? Щось не те? Тобто мій брат, який в інвалідному візку після МощунаСело в Бучанському районі Київської області, що стало стратегічно важливим пунктом під час оборони Києва у 2022 році. Запеклі бої (2–21 березня) перетворили його на руїни, але оборона ЗСУ зупинила російський наступ, унеможлививши захоплення столиці та переломивши хід битви за Київ, має бути у колісному кріслі, бо він захищав його сім’ю? Якось не так… Я зі своєю другою групою інвалідності з лютого 2022 маю тягнути дотепер — теж якось не так. При тому є здорові молоді мужики. Ми навчимо, відправимо — вчіться, працюйте.
Мене можуть заплювати, але я, наприклад, точно підтримав би й те, щоб працівники ТЦК заходили у квартири. Принаймні я знаю під сотню тих, хто сидить у квартирах і не виходить.
Знову ж таки, й тут палка про два кінці: у нас не йдеться про те, що не всі загинуть, не всі будуть пораненими. Що спершу ти потрапляєш на навчання, проходиш і якщо маєш навички, то йдеш туди чи туди. Але це не будуть пояснювати ТЦК, навчальні центри й тим паче військові частини. Це має бути політика держави, а якщо ми тільки в 2026 році почали говорити на рівні міністерства, верховного головнокомандувача про СЗЧ, мобілізацію, то що ми перед цим робили? Згідно із законом ТЦК та СП взагалі не повинні цим займатися, тому що мобілізація лежить на політичному керівництві, а не на військовому.
Знову ж: я не говорю про те, що випадків незаконної мобілізації немає. Вони є, але, я перепрошую, є випадки одиничні, які можна списати на людський фактор, а є купа випадків, коли людина просто не переробила документи, вийшла з хати вперше за чотири роки купити собі пива, бо не було кого відправити, і його забрали.
Військовий Ігор Чернецький з побратимом. Facebook/Ігор Чернецький
"Якщо ми зараз не втримаємо ті позиції, вони ж до Дніпра "покотяться".
— Яке рішення на цьому етапі війни ви для себе визначили б капітуляцією?
— Визнання державою Україна за Російською Федерацією хоча б одного населеного пункту. Офіційне визнання, що ми його втрачаємо, й офіційний перехід. Якщо вийдемо з Донецької області, то ми можемо "збирати шинель" і йти з Дніпропетровської, Харківської, Полтавської і всіх областей на лівому березі Дніпра. І не тому, що там зупиняться, а тому що в нас не буде іншого вибору, як робити оборону по Дніпру. Якщо ми зараз не втримаємо ті позиції, вони ж до Дніпра "покотяться", а до Дніпра "котитися" — це легко. Там нема стількох населених пунктів, у яких можна було б зупинятися, як є на Донеччині, нема ліній оборони, як на Слов’янсько-КраматорськійСлов’янсько-Краматорська агломерація — велике промислове та стратегічно важливе скупчення міст на півночі Донецької області, що об'єднує Краматорськ, Слов'янськ, Дружківку, Лиман та прилеглі населені пункти агломерації. Так, ми втрачаємо людей, ми втрачаємо найкращих людей, але там ми тримаємо росіян, щоб вони не знищили нам тут усе. Бо ми їх потім і по Дніпру не втримаємо.
Це не так, що "ай, треба махнути рукою й піти", це — рівень виживання держави, а де рівень виживання держави, там рівень виживання людей. Списки в 2022 році, хто має йти на знищення, я бачив, коли ми росіян під Києвом брали. Тому хочеш жити, вмій вбивати ворога, ще краще на його території. Але поки що ми цього не можемо робити, тому мусимо тримати кожен кілометр власної землі.
Ігор Чернецький під час служби у війську. Facebook/Ігор Чернецький
"Будемо надіятися, що мої нащадки пам’ятатимуть хоча б когось"
— Хочу запитати про пам’ять. Яка форма вшанування пам'яті є найбільше правильною, на вашу думку? Маю на увазі, чи доречними є стенди на стометрівці?
— Коли в тебе стоять портрети загиблих і літники, на яких бухають, якось воно… Потрібно або хрестик зняти, або нижню білизну одягнути. Або навпаки. Але якщо виносимо літники, то давайте зробимо так, щоб вони не стояли там, де бухають. Якось неправильно це…
Взагалі ми маємо живих намагатися підтримати. У нас традиція, хоч вона й світова — більше підтримувати тих, хто не ставитиме незручних запитань. Це — нормальна поведінка політиків: ми краще вшануємо загиблого, бо він не поставить незручних запитань й переважно його сім’ї не поставлять, бо їм не до цього. А тим, хто поставить, ми спробуємо кинути кісточку одну, другу, третю, і щоб нічого не було…
— А навіщо нам взагалі пам’ятати?
— Щоб не повторилося. Для мене — так. Все інше… Дивіться, ви все одно не будете пам’ятати.
— Я, власне, хотів додати, що через 100 років, якщо пощастить, згадаємо на пальцях однієї руки військових, які загинули. Але тим не менш ми всі розуміємо, що це важливо, і також потрібно передавати цю пам’ять.
— Так, для того, щоб ми мали можливість через 100 років згадати хоча б цих п’ятьох, а не взагалі не згадати ні одного. Будемо надіятися, що мої нащадки пам’ятатимуть хоча б когось. А якщо не будуть пам’ятати, але житимуть достойне життя, я думаю, що не ображатимуся на них. Зате в історії вони мають це вчити. От якщо вони вчитимуть в історії, тоді можемо говорити, що пам’ять є. А якщо ні, то це все було дарма.
Військовий Ігор Чернецький, Івано-Франківськ. Суспільне Івано-Франківськ
"У 2014 році ми з пацанами йшли для того, щоб не йшли наші діти. Ми не дотримали свого слова"
— Які переконання не дають вам зневіритися у справі, яку ви робите вже 12 років?
— Діти. Я в 2010 році вперше звільнився зі ЗСУ й поновився у 2014. Я за Януковича не служив. Для мене мало значить те, що для багатьох кадрових військових. Є певні нюанси, внутрішня кухня, але я ніколи за це не тримався. В мене є тільки власні переконання, за які я тримаюся. Перебування у війську — винятково для того, щоб мої діти жили, і все. Якщо будуть жити мої діти, буде жити держава. Вони не будуть жити під мо***лями.
— Три роки тому в інтерв’ю на каналі "Харизма" ви казали, що вже підростає син і йому теж доведеться воювати…
— Він уже має стосунок, найстарший…
— Ви могли собі уявити 12 років тому…
— У 2014 році ми з пацанами йшли тому, щоб не йшли наші діти. Ми не дотримали свого слова. І тому зараз старші сини всіх моїх однокашників уже воюють. В мене є хлопці з ампутаціями, які продовжують воювати тільки заради цього… Ми не дотримали свого слова. Причини є, ми собі усвідомлюємо, чому так трапилося, але краще про це скаже історія. А ми будемо робити свою роботу.
