Вона добровільно брала участь в АТО/ООС, а після декретної відпустки — рятує життя військових вже на повномасштабній війні. У короткі відпустки буває вдома, щоб побачити свою донечку, яка нині живе за кордоном. На війні допомагає сотням військових і вчиться на психолога-сексолога. Все це — про бойову медикиню родом з села Голинь Калуської громади на Івано-Франківщині Оксану Ледвій. Жінка, відірвавшись на годину від своєї чотирирічної Емілії, зустрілась з «Вікнами». 06 Вересня, 2024, 19:00 Калуш Соціум Переглядів: 854 
Оксана Ледвій — старша солдатка, лаборантка 66 військово-мобільного госпіталю Реклама Головні новини Калуша та Прикарпаття у Телеграм
«Ніколи не шкодувала про свій вибір»
Оксана Ледвій — тендітна 31-річна жінка вагою 49 кілограмів при зрості 162 сантиметри. Тепер — старша солдатка, лаборантка лабораторії 66 військово-мобільного госпіталю. З 2017 року тоді ще дівчиною зголосилась добровільно бути корисною на фронті. Зараз вона — бойова медикиня із досвідом «гарячих точок» та важких «трьохсотих».
«Після закінчення сестринської справи у Чортківському державному медичному коледжі я пройшла курси й пішла на роботу в лабораторію Калуської районної лікарні. Саме тут колеги мене навчали та виховували впродовж трьох років. Клінічний лаборант — це загальний аналіз крові, гемоглобін, рої тощо. Вдячна кожному у внесок мого теперішнього вибору та професії. Проте мені хотілось приносити більшу користь, зокрема на фронті. Я часто в новинах чула про брак медиків у гирлі війни, тому одного дня пішла у військкомат. Пам’ятаю, як кілька раз перепитував про моє рішення військовий комісар і зі сльозами перераджували мої колеги».
Втім прагнення 23-річної дівчини тоді було непохитним. Батьки — за кордоном, а власної сім’ї ще не мала, тому вибір був однозначним. Спочатку Оксану відправили у Львів, а звідти — у навчальний центр «Десна» на Чернігівщині. Ділиться, що перший тиждень було дуже важко фізично. Потім звикла. Батькам сказала, коли підписала контракт і їхала на схід.
«Щоб знали, де мене шукати, в разі чого. Вони не очікували, звісно: були сльози, але вибір прийняли. У 2017-2019 роках я була у Покровську. Потім ми виїжджали в Авдіївку, Курахове, Селидове. Тепер я лягаю спати, не знаючи, чи прокинусь, а тоді про це не думала — не було такої загрози. Боятися — це нормально. Дурень не боїться. Скільки б ти не був на війні, все одно боятимешся прильотів та обстрілів, бо хочеться жити. Життя цінується більше — це я зрозуміла ще у 2017. Адже побачила, як його можна швидко втратити, особливо коли це ставалось з молодими хлопцями. Дотепер у важкі психологічно моменти собі повторюю: «Оксано, життя треба цінувати».
«Може психологічно накривати, але приводжу себе до тями, адже військовим гірше»
Якщо колись за зміну було п’ятеро поранених, максимум — десять, то зараз їхня кількість може досягати двохсот. Спати доводиться лише по три години на добу — був випадок, коли це тривало місяць. Та й у відпустку за вісім місяців з таким напливом «трьохсотих» керівництво не дуже хотіло відпускати. Проте Оксана у всьому знаходить позитив, радіє, що має дах над головою, душ, хоч і не лакшері, та й ліжко — замість окопів. Усе зараз порівнює не з кращим, а з гіршим. Головне, щоб якомога більше бійців вдалося врятувати. Єдиний мінус — це розлука з донечкою.
У 2019 році Оксану відправили на ротацію у Львів. Там вона познайомилась з майбутнім чоловіком, який був цивільним. У 2022 році зголосився на військову службу добровільно, не чекаючи призову. До Емілії приїжджають по черзі. Дитина на час служби батьків проживає у Чехії із мамою Оксани.
«У мене дуже крається серце через те, що я бачу, як росте моя дитина, тільки через телефон. Коли маю вільну хвилинку, постійно спілкуємось через відеозв’язок. Завжди питає «Мамінько (мамо по-чеськи. — Авт.), коли ти приїдеш? Я тебе дуже люблю». Вона знає, що її мама рятує військових. Коли я вириваюсь в чергову відпустку, то ми всюди разом: спимо, ходимо гуляти, купаємось на річці. Хочу ще встигнути повести її на мультик та в ігрову кімнату. Якби мене нічого не тримало, то я б напевно працювала і без вихідних. Але ні разу, який би не був поганий настрій, депресивний стан, як би не накривало, я жодного дня не пошкодувала про свій вибір».
На війні Оксана не бачить снів — тільки вдома. І в них — захищає Емілію від ракет.
«На роботі мені не сниться нічого, бо часу на сни не маю. А тут, як приходжу у відпустку, то у снах ховаюся з донечкою, бачу прильоти, чую свист ракет, а як бачу їх у вікні — прикриваю дитину».
Після декрету Оксана повернулася на службу у Донецьк.
«На той час в Покровську вже було гучно і «весело». Мама дзвонить і питає: «Доню, як ти»? Я кажу постійно, що все добре, а вона: «Ти, як на курорті». Звісно, це такий жарт. Взагалі чорний гумор тепер для мене дуже актуальний — не бачила хіба що відірваної голови. Знала, на що йду, себе наперед програмувала, що можуть бути різні «картини». Коли їхала додому, то Покровськ був за п’ять кілометрів від епіцентру боїв, зараз може вже і менше».
«Для мене не є проблемою чи огидою помити військового від глини»
Медикиня розповідає, що коли в лабораторію привозять важкого пораненого, надають першу допомогу — дивляться гемоглобін, еритроцити, гематокрит. Вливають при потребі кров, визначають обов’язково групу. Якщо великий наплив, Оксана допомагає у перев’язувальній та протишоковій.
«Прибираємо, миємо військових — вони часто приїжджають в болоті, глині, бо вибуховою хвилею землею засипало. Для мене це не важко і не соромно. Інколи й мене накриває емоційно, буває депресивний стан, з сил падаю морально та фізично, плачу, жити не хочеться. І тут привозять хлопців на інвалідних візках, контузії, руки ноги побиті, але при свідомості — і вони такі позитивні. Тоді соромно за себе: «Оксано, хлопці в окопі, голодні, босі, а ти тут ниєш. Встала, піднялася і давай бігом до роботи!».
Часто, ділиться, доводиться плакати разом із пацієнтами. Якось привезли «трьохсотих»: один — важкий, інший середньої важкості — в інвалідному кріслі — сильно плакав. Виявилося, що побратим накрив його собою і таким чином врятував життя.
«Недавно був випадок, що військовий приїхав зробити якісь процедури, а в результаті заснув і не проснувся — серце зупинилося. Багато ампутацій у нас проводилось, або уже з ними доставляли. Був випадок, що привезли з пораненням голови — половину черепа немає і видніє мозок. Його навіть в операційну на другий поверх не підіймали, бо не витримав. Оперували у протишоковій, але не врятували. І всі ці історії практично про молодих хлопців віком 20-23 роки».
«Хочу надалі допомагати військовим як психолог чи сексолог»
Зараз Оксана Ледвій навчається у приватній Національній українській школі психології та сексології. Уже пройшла курси військового психолога, ще рік вчитиметься на сексолога. Каже, що воно актуально і в цивільному житті, а в час війни й опісля — поготів.
«Я поки з цим не стикнулась, то не знала, що воно таке, адже у суспільстві тема табуйована. Це важливий компонент життя, адже багато військових мають ампутації рук, ніг та статевих органів. І коли повертаються додому, то не знають, як жити. Наприклад, чоловік втратив на війні дві ноги й він не може це психологічно прийняти, а коли бачить дружину, то ще більше отримує комплексів, зокрема, в інтимному плані. Він соромиться свого вигляду, боїться, що не принесе задоволення партнерці й вона його покине. Для жінки також є стресом його відчуження, тому вона звертається за допомогою. Тут потрібно працювати з обома. У мене була можливість у школі онлайн працювати з такими проблемами».
Оксана мріє не про мир, а перемогу. Переконана: ніхто землі нікому не віддасть, і звідти не піде, попри втрати та втому. У майбутньому мріє займатися психологічною реабілітацією військових.
«Тепер набуваю досвіду фронтового, надаю їм психологічну допомогу при можливості — для мене це колосальний досвід. З поля бою вони повертаються в стресі, допомагаю його пережити. Для мене це крутий досвід».
Після семи років у зоні бойових дій стала більш толерантною до думки інших. Не засуджує і виїзд українців за кордон.
«Зараз зрозуміла, що тому, хто не чує і не аналізує — нічого не доведеш, а той хто здатен це зробити — дурних розмов не вестиме. У Покровську ТЦК так само працює, як і в нашій області, хоч для мене ця стратегія дуже неправильна. Треба людей мотивувати, а не «виловлювати» та кидати на «нуль». Як спосіб мотивації — патріотизм. Щодо виїзду за кордон — я нікого не осуджую, бо в страху очі великі. Смерть кожен сприймає по-різному, тому й обирає своє. Свій вибір я уже зробила у 2017 році».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
