За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
"Я не кажу, що я країні не потрібен, бо нас три роки не міняли. Перебуваючи там, я, навпаки, розумів: якщо я ще в полоні, значить війна продовжується, значить наша країна не здається, ми продовжуємо воювати, відстоювати. Я розумів, що ми залишилися живими", — говорить військовослужбовець 109 бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Микола Смирнов на позивний Фінік.
Колишній депутат селищної ради, економіст за освітою він доєднався до війська за місяць до повномасштабної війни — став бухгалтером фінансово-економічної служби бригади. Підрозділ "Фініка" воював у Маріуполі, зайнявши оборону на "Азовсталі", доки не надійшов наказ виходити в полон.
Микола Смирнов пробув у російській неволі з травня 2022 року до червня 2025 — більш як три роки. Пройшов бараки й СІЗО в Оленівці, Таганрозі, Каменську-Шахтинському й Глазові. Пережив "коридори" й допити з побиттям, регулярні удари кийками, нагноєння в нозі. Витримав недоїдання, втрату ваги й зневоднення, повну відсутність зв’язку із сім’єю і світом. Не раз ставав свідком тортур.
Попри все Миколі з побратимами вдавалося налагоджувати побут, по крихтах збирати яку-небудь інформацію, читати книги, писати листи й, що найважливіше, не занепадати духом.
Микола Смирнов повернувся додому 20 червня 2025 року в межах 66 обміну військовополоненими. 18 грудня вперше за чотири роки відсвяткував свій день народження. Йому виповнилося 43.
Про війну, полон, реабілітацію і повернення до життя військовий розповів Суспільному.
"На канікулах спілкувалися українською"
Микола Смирнов родом із козацького селища Микільське неподалік Маріуполя. Він — єдиний син у сім’ї економіста-аграрія і вчительки української мови та літератури.
"Усі в селищі розмовляли російською, але ж мама — вчителька української мови. Тож влітку, на канікулах, спілкувалися українською", — пригадує Микола.
Учнем грав у футбол і баскетбол, займався карате й тхеквондо, ходив у тренажерний зал. Після закінчення школи вступив у Донецький державний університет економіки і торгівлі, вивчився на магістра-економіста.
У 2010 році Миколу Смирнова обрали депутатом у селищну раду. Впродовж 10 років на посаді він працював у фінансово-економічному й адміністративному відділах, очолював комунальне підприємство, що відповідало за благоустрій.
У рідному Микільському Микола Смирнов був депутатом селищної ради. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
"Збирали людей, щоб їхали на антимайдан"
З початком Євромайдану в Микільському, яке тоді ще мало радянську назву Володарське, активізувалися проросійські сили.
"Наші на Майдан не їздили. Але були розмови, збирали людей, щоб їхали на антимайдан. Деякі представники "Партії регіонів" теж своїх збирали. Ну, кого збирали — босоту", — розповідає Микола Смирнов.
У середині квітня 2014 року через Микільське у бік Донецька проїжджала колона українських військових із важким озброєнням. Місцеві тоді не відразу зрозуміли, що відбувається.
"Мабуть, 70 одиниць техніки їхало — "Гради", "гусянки". І люди вийшли, щоб зупинити війська. Перегородили, бо тоді ніхто нічого не розумів: навіщо таке важке озброєння, що відбувається. Я якраз повертався з риболовлі. Під’їхав у кінець колони — молоді хлопці. Запитав: що, як? Нічого не відповіли — вони не знали, куди їх привезли. Потім здивувалися: "Донецька область?" Це були хлопці з Київщини", — пригадує Микола.
Згодом у Микільському облаштували другу лінію оборони. Селищна рада допомагала українським військовим: "То я поїду окопи, траншеї покопаю, то ми розбирали старі будівлі й хлопцям віддавали шлакоблоки на лазню. Постійно співпрацювали з усіма підрозділами".
Простріляний дорожній вказівник за декілька десятків кілометрів від Донецька, 2014 рік. Deutsche Welle
Психічнохвора "денеерівка"
У 2014 році, каже Микола Смирнов, "розпочався патріотизм" — люди глибше усвідомили себе українцями.
"До цього жили й працювали собі, та й усе. А після вже, бувало, збираємося з хлопцями: "Так, сьогодні українською спілкуємося". Бекаємо, мекаємо, але спілкуємося. І День вишиванки почали відзначати вже після 2014 року", — пригадує чоловік.
Військовослужбовець Микола Смирнов. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
Утім, додає, в Микільському траплялися й люди, які підтримували російську армію, однак здебільшого — розумово відсталі.
"30 квітня 2014 року до нас приїхали декілька бусіків "денеерівських" у цивільному, без зброї. Вони зайшли в будівлю РДА, почепили "прапор", попили каву з головою адміністрації, який був із банди Януковича. 9 травня проходив парад, і поряд з головами РДА, районної і селищної рад стояла представниця "днр". Але вона була психічнохвора, перебувала на обліку відповідних структур. Я поспілкувався з хлопцями з СБУ, сказав адресу тієї жінки, й наступного дня побачив у новинах, що її в полі з кукурудзою зловили", — розповідає Микола Смирнов.
11 травня 2014 у Микільському відбувся так званий референдум. Але згодом у селище приїхав Семен Семенченко. Військові його підрозділу зняли "прапор" і звільнили Микільське.
Командир батальйону “Донбас” Семен Семенченко (у балаклаві), серпень 2014 року. Лівий берег
"З військкоматом не товаришував"
Строкову службу в армії Микола Смирнов не проходив і загалом, каже, з військкоматом "не товаришував". Спочатку мав відстрочку, бо навчався в університеті, а в період призову в 2014 році доглядав за батьками-пенсіонерами. До лав Сил оборони доєднався у вересні 2021.
"Я міняв місце роботи, й мені потрібно було стати на облік. Знайомий у військкоматі сказав: "Допоможу тобі з цим, а ти поїдь з нами на збори тероборони", — розповідає Микола Смирнов.
Збори тривали 10 діб. Вони проходили в селі Урзуф біля Маріуполя, неподалік колишньої дачі Януковича. Під час вишколу Микола потрапив у саперний загін, з яким їздив на навчання в Охтирку. Там склав присягу й познайомився з бійцями Сил територіальної оборони 109 бригади.
"Вони сказали, що будуть набирати людей. А я за освітою — економіст, тому пішов у фінансово-економічний відділ бухгалтером. Я займався грошовим забезпеченням особового складу бригади. Контракт підписав 30 грудня 2021 року, а з 6 січня 2022 вступив у ЗСУ", — говорить Микола Смирнов.
Микола Смирнов мобілізувався до лав ЗСУ незадовго до повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Фото надав Суспільному Микола Смирнов
Велика війна
Повномасштабну війну Микола зустрів, коли разом з побратимами змінював місце дислокації — переїжджали зі старої школи в центрі Маріуполя в покинутий інтернат на лівому березі.
"Зі собою мали форму, взуття для резервістів, каримати, спальні мішки. Зброя зберігалася в іншому місці. Увечері міська рада надала нам вантажівки. Ми поїхали, завантажилися зброєю, патронами, взяли декілька ящиків "одноразок". Харчів у нас не було. Ночували то там, то там", — пригадує військовий.
У ніч з 24 на 25 лютого 2022 року росіяни обстріляли будівлю, де розташовувався підрозділ: "Ми відійшли до центру міста, у військову частину, де базувався "Азов". Дві ночі там переночували, потім переїхали на комбінат "Азовсталь".
Наслідки обстрілів Маріуполя на початку березня 2022 року. Маріупольська міська рада
"Ти — один фінансист, а мені потрібно, щоб я своєчасно отримував зарплату"
З 27 лютого Микола Смирнов (уже з позивним Фінік) їздив з "Азовсталі" до військової частини на проспекті Нахімова, щоб мобілізувати добровольців. Там вони складали присягу, отримували форму, звідти їх везли на завод і розподіляли по блокпостах. Крім того, підрозділ Миколи співпрацював з "Азовом", який керував обороною Маріуполя.
"Азов" звертався до нас: "Треба 20 людей, щоб щось перевезти, щось викопати. "Азову" потрібні були люди — ми їм давали", — розповідає Фінік.
У бойових завданнях військовий участі не брав: "9 березня біля нас "лягло" декілька мін. Було четверо поранених, один — важкий. Пошкодилися ще деякі автівки, й я вийшов радіатор поміняти. Комбриг це побачив і каже жартома: "Ти — один фінансист, а мені потрібно, щоб я своєчасно отримував зарплату. Тому давай, у підвал".
Микола Смирнов на позивний Фінік. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
"Ми розуміли, що місто закривається"
До середини березня, пригадує Микола, військові ще могли пересуватися містом, щоб набирати людей у підрозділ й допомагати цивільним.
"4-5 березня росіяни вже окупували моє селище. Ми розуміли, що місто закривається. Світло було до 4 березня. Коли Маріуполь знеструмили, ми ще допомагали цивільним", — розповідає військовий.
На початку повномасштабного вторгнення у місті працював волонтерський центр "Халабуда", куди привозили продукти для місцевих.
"Якось до нас звернувся власник оптової бази, щоб ми забрали харчі, перевезли. Ми мали стежити, щоб не було мародерів. Ці продукти перевозили декілька днів", — пригадує Микола Смирнов.
Український військовий у Маріуполі у березні 2022 року. AP
У березні люди вже жили в підвалах, готували їжу на клумбах, спалюючи меблі й дерева. Росіяни скидали на місто важкі ФАБи, потужністю від пів тонни до трьох. Вони залишали вирви діаметром 8 і завглибшки 5-6 метрів.
"Заїжджаєш у житловий квартал — з усіх дір, підвалів вилізають люди перелякані. Бачать, що військові свої. Питають: "Що робити?" А я не знаю, що підказати: чи залишатися, чи спробувати виїхати… Але якщо виїжджати, то й обстріляти можуть. Було таке, що мама випустила дитинку в двір погуляти — дитинку вбило", — пригадує Микола Смирнов.
Росіяни заходили в місто важкою технікою: "Заїжджає танчик, розбирає дев’ятиповерхівку, відкочується. Заїжджає новий — "складає" інший будинок. Так вони потроху-потроху просувалися".
Дівчинка сидить у бомбосховищі в Маріуполі, Україна, 7 березня 2022 року. Євген Малолєтка/АР
"Щоб отримати "так" чи "ні", треба було пробігти 2,5 кілометра"
Для роботи з документами, зв’язку зі своїми рідними й сім’ями побратимів Миколі Смирнову потрібен був інтернет. Доступ до нього мали тільки на позиції "Бастіон", де розміщувався штаб "Азову".
"Азовсталь" — це 11 квадратних кілометрів, шоста частина Івано-Франківська. Позиції були в різних його частинах. Я майже щодня "мотався" у "Бастіон", щоб тримати зв’язок з керівництвом своєї бригади: грошове забезпечення, звіти, документи", — розповідає "Фінік".
Спочатку їздив на позицію автомобілем, потім довелося добиратися підземними тунелями, ангарами. Часто — вночі, щоб не засікли ворожі "орлани".
"Я брав з десяток телефонів, біг, відправляв свої звіти, зв’язувався з керівництвом. Ні в кого з наших хлопців не було зв’язку з рідними. Вони давали мені телефони, щоб я оновив стрічки, надіслав сповіщення сім’ям. Увечері відправлю SMS, наступного дня відпишуть, я знову біжу й тільки через добу отримую відповідь. Щоб отримати "так" чи "ні", треба було пробігти 2,5 кілометра в один бік", — розповідає Микола Смирнов.
Дим над заводом “Азовсталь” у Маріуполі, квітень 2022 року. Getty Images
З дружиною Олею, яка з 11-річним сином Єгором опинилася в окупації, зв’язатися Миколі вдавалося зрідка: у березні Микільське залишилося і без газу, і без світла, тому зв’язок ловив сяк-так. Але до 6 травня ще листувалися.
"Наше селище — за 20 кілометрів від Маріуполя. Вони чули всі вибухи, як нас бомблять. Оля залишалася там, але відмовилася працювати на роботі. З 14 співробітниць двоє не пішли працювати під російським прапором. Її директорка в перший день окупації "здала", що я — військовий. Але вони наче нічого не зробили. Дружина просто перестала виходити на роботу, і все", — розповідає Микола.
Відстань від рідного для Миколи Смирнова Микільського до Маріуполя становила 20 кілометрів. Інфографіка: Суспільне Івано-Франківськ
"Все перемішалося із землею"
Українські військові не пускали росіян у місто до середини квітня. Опісля воїни зайняли оборону на "Азовсталі". Підрозділ "Фініка" розмістився у триповерховому приміщенні біля доменної: спершу — на останньому поверсі, згодом, після декількох "прильотів", спустилися у підвал.
"З харчами спочатку було більш-менш, а потім, кінець квітня чи початок травня, у склади "лягли" три ФАБи, й усе перемішалося із землею. Ми ходили, викопували то картоплю, то "рафаелку", то ще щось. Потім дійшло до того, що в нас на добу був один пластиковий стаканчик каші-пшенички й півторалітрова пляшка води на вісьмох", — пригадує військовий.
Микола Смирнов на “Азовсталі” у квітні 2022 року. Фото надав Суспільному Микола Смирнов
"Наша справа — протриматися"
Військовим на "Азовсталі" не раз говорили, що "їх ідуть визволяти зі Запорізького напрямку".
"Ми розуміли, що наша справа — протриматися, не пустити росіян, відтягнути сили на себе. Їх налічувалося біля 40 батальйонно-тактичних груп. Ми були в міцному оточенні. До наших найближчих було, мабуть, кілометрів 80. Хтось із хлопців намагався виходити, але з ними я перетнувся в полоні", — розповідає Микола Смирнов.
В неволі він зустріне й декого зі спецпризначенців, яких гелікоптерами доставляли на "Азовсталь" для підмоги.
Плакат Нікіти Тітова, присвячений Маріупольському гарнізону. Нікіта Тітов
"Два-три місяці фільтрації"
У ніч з 14 на 15 квітня біля "Бастіону" впала російська ФАБ-500. Вибух понищив фундамент будівлі, пробив стіну, загинуло багато військових. Штаб переїхав у новий "Бастіон".
У травні, коли Микола прибіг на нову позицію у своїх питаннях, застав нараду. На ній ішлося про те, що потрібно зібрати керівників усіх підрозділів.
"Мені довелося повернутися, щоб сказати комбригу, що його чекають. Потрібно було узгодити списки: скільки, що, куди виходити", — розповідає Микола Смирнов.
Микола Смирнов на “Азовсталі” незадовго до полону, травень 2022 року. Фото надав Суспільному Микола Смирнов
У травні, перед виходом у полон, командир 109 бригади Сил територіальної оборони зібрав своїх військових і сказав, що їх повезуть в Оленівку на "два-три місяці фільтрації".
"Зняти обручки, телефон "скинути" до заводських — наче можна буде передати речі через "Червоний хрест". А в мене ж були ноутбуки, наша інформація. Я все заархівував, запаролив і відправив на "велику землю". Ми знищили всю техніку", — каже "Фінік".
"Ви — молодці, добре трималися, але сьогодні ми перемогли"
В полон бійці Маріупольського гарнізону здавалися з 16 по 22 травня, з них — 136 воїнів зі 109 бригади, зокрема Микола Смирнов. Він виходив у другий день у складі групи з 70 людей.
"Ми вийшли. Перед нами став офіцер, сказав: "Ви — молодці, добре трималися, але сьогодні ми перемогли". Ставлення було нормальне. Не аплодували, але з повагою поставилися. Можливо, через те, що були камери, все знімалося", — говорить Микола.
Зі своєї позиції військові вийшли поголені, стрижені, у новій формі, без броні й касок, але зі зброєю й одним магазином: "Ми здали зброю, вони нас обшукали. У нас були деякі речі зі собою, але вони шукали "наркоту", знеболювальні для себе, "Налбуфін". Знеболювальні позабирали".
Автобус з українськими військовими, які боронили Маріуполь, 17 травня 2022. АР
"Один з наших офіцерів просто йшов і плакав"
Від центральних прохідних воріт "Азовсталі" військові пройшли через весь завод до східних, де вже затемна їх розсадили по автобусах, що приїхали з Ростова.
"Коли ми йшли по території "Азовсталі", один з наших офіцерів просто йшов і плакав. Він дивився на "Азовсталь" — все зруйноване. Все життя в Маріуполі прожив, а тут таке…" — пригадує Микола Смирнов.
Начпрод підрозділу видав хлопцям у дорогу по скляній банці тушкованки. Сигарети давно скінчилися.
"Хто курить, то ми й чай курили, бігали по смітниках, шукали "бички" якісь. Я попросив цигарку в одного з російських військових, то він з пів пачки дав, а я роздав хлопцям. На початку все було нормально. Вони не починали нічого, щоб ми теж не збунтувалися", — розповідає "Фінік".
Звільнений з полону військовий Микола Смирнов. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
"Ні в кого не виникло запитань, звідки рублі"
Від Маріуполя до Оленівки полонених везли об’їзною дорогою, тому на місце автобус прибув о 3-4 ночі. Група, з якою приїхав Микола Смирнов, чекала своєї черги на прийом ще до вечора.
"Я сидів на передньому місці. З нами було двоє їхніх солдатів з автоматами. Біля мене сидів офіцер, у якого я ще просив ніж, аби відкрити консерви. Вночі ми попросили дозволу дістати якийсь одяг із сумок, аби зігрітися — питань нема, вдягнулися. Вони чекали з нами, пускали до вбиралень", — говорить Микола Смирнов.
У декого з українських військових знайшлися російські рублі.
"Самі можете зрозуміти, звідки. Вони давали солдатам гроші, щоб ті збігали, щось купили перекусити, цигарки. Росіяни, звісно, собі щось забирали, але ні в кого не виникло запитань, звідки рублі".
18 травня полонених розподілили у бараки.
Оленівська колонія. AP
Оленівка. 18.05.22 — 25.05.22
Колонія в Оленівці вже давно була непридатною для утримання людей. Її двоповерхові бараки потрапляли під обстріли ще у 2014 році. Умовно кожен — ділився на дві частини: коридор з кімнатами зліва й справа, на зразок шкільних класів, у першій половині та спальна казарма — у другій. Класи — порожні приміщення з брудними матрацами й умивальниками без води. У казармах — двоярусні спарені "шконки". Жоден барак не опалювався.
"На два поверхи нас було майже 600. Хто де зайняв місця. На першому поверсі в декількох кімнатах на одноярусних ліжках лежали поранені. На верхніх "шконках" у казармах спали по троє, один на одному чи по черзі. Потім вони підвезли ще матраци і розкидали по підлозі, кімнатах, туалетах", — розповідає Микола Смирнов.
На момент приїзду його групи в Оленівці вже утримувалися морпіхи з 36 бригади, які ще у квітні потрапили в полон з комбінату Ілліча.
"У них надзирателями були "денеерівці", й траплялося, що до смерті забивали хлопців. А коли приїхали ми, то вже висів російський прапор, уже працював полковник федеральної служби виконання покарань. Говорив із кацапським акцентом. Їх із центральної Росії привезли до нас. Ніхто вже нікого не чіпав. Тільки форму сказали перевдягти навиворіт", — згадує "Фінік".
Між бараками розташовувався двір: "Можна було вийти, на сонечку погрітися, бо ми на "Азовсталі" сонця не бачили, а там хоч…"
Миколу Смирнова під час перебування у російській неволі утримували зокрема й в Оленівській колонії. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
500 літрів на 600 людей
Розпорядок простий: підйом, шикування, перерахунок, сніданок. Іноді забирали на відбитки пальців і, як каже Микола Смирнов, "опитування".
Питну воду полонені могли набрати з бочок, які щодоби наповнювали пожежним автомобілем — 500 літрів на 600 людей.
"Треба було зранку піти, трохи для себе встигнути набрати. Комбат нашого 107 батальйону, який потрапив у полон раніше, уже мав зеківський кип’ятильник. Хлопці зі "столовки" передавали чай. Ще ми пообривали шпалери й намалювали гральні карти", — розповідає Микола.
Упродовж тижня, з 18 до 25 травня, в Оленівку довозили нових полонених. Так у колонії, розрахованій щонайбільше на 1 тисячу людей, опинилися приблизно 3 тисячі. Миколу з побратимами підготували до етапування, збрехавши, що повезуть на обмін.
За два місяці, у ніч проти 29 липня 2022 року, росіяни завдали удару по Оленівській колонії і вбили понад 50 українських військовополонених.
Зруйноване приміщення Оленівської колонії, 29 липня 2022 року. AP
Таганрог. 26.05.22 — 24.09.2022
Перед етапом з Оленівки Миколу обшукали, заліпили очі клейкою стрічкою, зв’язали хомутом руки й "ялинкою" по 35-40 людей розсадили у військові КамАЗи. Через Донецьк вантажівки повезли чоловіків у місто Таганрог Ростовської області. Там Микола проведе майже чотири місяці. Більшість строку припаде на літо.
На місці полонених уже чекав "коридор".
"По обидва боки стоять співробітники, лупцюють тебе чим завгодно. Потрібно пробігати через це все, але падати не можна, бо впав — заб’ють", — говорить Микола Смирнов.
Після "коридору" бранців "забили по обезьянниках" — камерах для тимчасового утримання. Далі забирали по одному: відправляли в душ, стригли, видавали форму, брали відбитки пальців і допитували.
"В кожній кімнаті хтось повинен "по горбу навернути" то дубиною, то кийком", — каже Микола Смирнов.
Полонені українські військові в автобусі в Ростовській області РФ. Медійна ініціатива за права людини
"Да у тебя тут безупречный послужной список, б**ть"
Аби не виникало зайвих питань і звинувачень у службі на бойовій посаді, "Фінік" взяв із собою особову справу.
"Думаю: скажу, що бухгалтер, то не повірять. А так — дої**тись ні до чого. Гортає, гортає. А в мене в шкільному атестаті — все п’ятірки. Каже: "Ти — натовский шпион! Где тебя завербовали?" Я кажу: та який я "натовський шпіон?" А він: "Да у тебя тут безупречный послужной список, б**ть". Я кажу: "Какой список — школьный атестат". Словом, "вихватив" за шкільний атестат", — пригадує Микола Смирнов.
