Фото: facebook.com/l.mischanchuk
“Історії із соцмереж” – рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, що переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.
Лариса Міщанчук, комерційний директор у компанії “McDonald’s”
Джерело.
Я зараз знову писатиму про професійну адаптацію у вимушеній іміграції і про те, як я розумію цей тернистий шлях, отже – якщо це важкий сюжет – не зважайте. Якщо ви десь там відчуваєте, що воно може вам стати у нагоді – почитайте, а раптом.
Уявімо серед безлічі варіантів усереднений – ми працювали, діти ходили до школи, в нас було наше життя, а потім клятий карлик збожеволів.
Задачі всі помножилися на 10, і нам потрібно влаштувати все з нуля. І ми починаємо шукати роботу в новій країні і на новому місці.
За винятком спеціальностей стилю “робота в ноутбуці у будь-якій точці світу” нам потрібні дві базові речі: мова країни, де ми є, і документальні права на роботу і тій країні, де ми є. Далі починається цікавіше: професійні зв”язки, репутація, наш професійний стиль, всякі наробки….
І головне – те, як ми бачимо себе у нашому робочому челенджі. Ось тут – найскладніше. Тепер уважно слідкуйте за руками.
Якщо рішення виходити на роботу прийняте, треба пригадати, що пошук роботи – це також робота. Звертайтесь до всіх, хто так чи інакше знає, що ви взагалі тут існуєте: до мерії, до волонтерів, до ваших хостів, до всіх, хто вас ВЖЕ БАЧИВ.
Не слухайте, коли будуть говорити, “це важко, не знаю, може… але ж без мови…”, продовжуйте питати. І пам”ятайте, що робота є. Точно є.
Але вона (із великою долею вірогідності) буде не такою, до якої ми звикли, або не такою, яку ми шукаємо і якої собі бажаємо.
Розчаровуватись, що ми (без знання мови) не можемо зараз трансплантувати свої знання й вміння на новий грунт – нормально.
А от опускати руки не варто, кажу вам це як людина, що півтора роки прожила у чорній прірві депресії саме через своє професійне падіння. Після переїзду із Києва до французьких єбенів.
Я думаю, що ми винесемо за дужки той очевидний факт, що комерційний директор не почуватиметься щасливою прибиральницею, але (!!!) в мене є одна дуже помічна думка із цього приводу.
Ніхто і ніщо не може відібрати нас у нас. І наші бази, досвід і всілякі скіли спрацюють одного дня. За умови певної впертості, трішечкі фарту й нашої славнозвісної звички їб@шити невпинно – ВСЕ БУДЕ.
Як доказову базу наведу один приклад. Колись у 2016 році я влаштувалась в МакДональдз у Франції на найнижчий рівень. Були ті, хто казав, що я втрачаю час, і що мови я з ними не вивчу. Були ті, хто іржав. Хто казав про “Вільна каса”. Про “головний редактор стає головним по швабрам”.
АЛЕ. Факт залишається фактом – професійне життя так само йтиме вперед доти, допоки МИ вирішимо просувати його вперед.
Непогано, що в нас лишається оцей вибір, скажіть?
Тримаймося. Ми – сила. Все – БУДЕ.
