До 32-річчя свого тата Назарія Гецка 14 липня восьмирічна дочка Анастасія продемонструвала пісню-спогад, яку написали автори з Івано-Франківська. “Ми хотіли, коли він повернеться, тік-токи знімати про нашу веселу сім’ю”, — каже донька загиблого захисника з села Перевозець Войнилівської громади на Івано-Франківщині. Дружина Марія зробила біля серця тату зі словами з записки Героя й навіть його почерком. 18 Липня, 2024, 12:00 Калуш Соціум Переглядів: 800 
Анастасія пригадує, що тато називав її квіточкою, сонечком і принцесою. Фото: “Вікна”, сімейний архів родини Гецків Реклама Головні новини Калуша та Прикарпаття у Телеграм
З піснею дівчинка їздила на конкурс у Львів, де було понад сто дітей. У журі була Світлана Тарабарова, а Настя привезла додому друге місце.
«Сонячний промінчик в долоньки попаду, я сонячний промінчик до ладу доведу», — згадує в розмові з “Вікнами” слова із першої своєї пісні.
Дівчинка каже, що спочатку було страшно, а зараз уже легше виступати.
«На конкурсі я якраз виконувала «Спогади про тата». Там згадується момент, коли я не хотіла йти в садочок, тато забрав мене на роботу і ми поїхали на заправку їсти хотдоги. Колись в мене була улюблена пісня і ми разом співали, а він ще грав мелодію».
Настя любила з татом проводити час і дуже сумувала, коли він був на війні.
«Мені пригадується, як їздили у парк «Уруру». Там гірки, гойдалки, на човниках каталися. Стаєш на цей дерев’яний човник, тягнеш за нитку — і так їдеш. Ходили з ним на рибалку, одного разу я навіть рибу зловила, а потім тато для всіх її приготував. Дуже смачно було. Називав мене: квіточка, сонечка, принцеса».
Дівчинка пригадує, як тато приїжджав у відпустку. Одного разу прийшов з мамою її забрати зі школи. Іншого — зранку будив, стягуючи з ліжка. Тоді приніс їй з братом великі «кіндери».
«Ми хотіли, коли він повернеться, тік-токи знімати про нашу веселу сім’ю. Доти він знімав свої з війни. Я його люблю і дуже хочу, щоб він почув цю пісню».
Марія Гецко розповідає, що уже пройшло півтора року з дня загибелі чоловіка, а вона досі не може отямитися. Звісно, для дітей вона живе, працює, возить їх у школу, садок, на уроки вокалу, англійської мови та навіть у гори вибираються. Але емоції зовсім не ті.
«Все робиться автоматично, без насолоди. Завжди у голові думки: а як би було, якби він був з нами. Навіть на свята пробувала виїхати в Польщу, але там ми також були разом»…
Назарій Гецко був з музикальної родини, грав на весіллях, тому і доня в нього вдалася.
«Часто, коли він мав репетиції, Анастасія допомагала йому. Тому у чотири роки відвели її на вокал. Коли вона прийшла на прослуховування, то не хотіла співати, а чоловік її підтримав, переконав і вона заспівала. Гарний слух та голос в неї побачила викладачка. Недавно я почала дочку записувати на різні конкурси, щоб вільно почувалась на сцені. Бо розкутість — це її страх».
Кліп і пісня мали бути до річниці загибелі Назара, але не встигли втілити цю ідею. До дня народження батька донька заспівала, а тепер залишилось зробити відео.
«Ідея така, щоб діти бігали на відкритому просторі і його силует був поряд. Я завжди думала, як Назар повернеться, то вони разом на одній сцені заспівають. Коли його не стало, знала, що ми присвятимо пісню. Мама пише вірші про Назара. А ми таким чином закарбовуємо пам’ять».
Марія Гецко розповідає, що вони були знайомі ще тоді, коли Назар до клубу Перевозця «живу музику» привозив. Потім разом вчилися у Войнилівському училищі й танцювали у гуртку. Перед тим, як іти в армію, Назар провів Марію додому. Потім були телефонні дзвінки й листування. Коли повернувся, то запропонував зустрічатися — це був 2012 рік. У 2014 пара хотіла їхати на заробітки, щоб, повернувшись, відгуляти весілля. Але за день до поїздки хлопцю вручили повістку. Він здав квиток і пішов служити.
Назарій Гецко пройшов Іловайський котел. Був поранений. Через важку контузію, що дала ускладнення на вухо, його комісували. А з початком повномасштабної війни став добровольцем на захист України. Не міг чекати, поки викличуть, і змиритись, що немає місць. Коли запропонували йти в тероборону — не вагався (разом з ним зголосилися понад десять хлопців з Перевозця. — Авт.). До двох місяців навчав хлопців на Рожнятівщині. Потім поїхав на Запорізький напрямок, де зразу потрапив на «нуль», хоч ніколи не скаржився.
Двічі за десять місяців приїжджав у відпустку і постійно телефонував.
«14 лютого (2023 року. — Авт.) мені на роботу кур’єр привіз букет квітів та «валентинку». Мій подарунок — тістечко, брелок та пиво, на жаль, до нього не доїхав. 15 лютого біля десятої ранку він із побратимом загинули. Мені довго ніхто не казав. Спочатку приїхали мої рідні брат із сестрою, а ввечері прийшли з військкомату. Я не хотіла цю звістку брати, адже ніхто не пояснював до кінця обставин — думала, що його ще відкопають. Дзвонила тоді й до командира, і до його рідного брата, який з ним служив. Вони підтвердили, що Назар загинув внаслідок авіаудару в бліндаж. Вирва була глибиною чотири поверхи… Хлопців збирали по шматках».
Дітям Марія не розповідала одразу, пояснювала, що захворіла, тому плаче і так багато людей приходить її провідати. Коли ж уже приїхав скорботний кортеж, пояснила донечці, що треба зустріти татка так, як на колінах зустрічали інших Героїв.
«Я досі говорю з ним на могилі, уві сні, з фотографією, що біля ліжка. Часто бачу в снах його силует, відчуваю присутність, інколи розмовляємо…».
Марія та Назарій Гецки прожили коротке, але цікаве, веселе та насичене життя. Багато де побували, коли був вільний час.
«У суботу, шоста година вечора, надумали поїхати у парк «Уруру» на Львівщині. Спочатку доїхали до Стрия, переночували, а наступного дня — на розваги з дітьми. Так і в «Лімпопо». І дивилися кілька разів на тварин у Галицькому заповіднику. У мене у квітні мало бути 30 років і ми хотіли поїхати в гори на п’ять днів, бо до цього виривались на день-два. А ще обіцяли дітям море, але досі без нього не можу наважитись поїхати».
Коли народжувала дівчинку, розповідає, чоловік був за дверима, а як сина — то тримав її за руку.
«Заради дітей (Анастасії та Остапа) він віддав би все. У нього було тату на руці у вигляді вовків: я, він, донечка. Потім «добив» сина. Ще хотів зробити надпис «Моя сім’я — моя фортеця», але не встиг. Мав активну громадську позицію, був депутатом Войнилівської селищної ради. Надто справедливим його запам’ятають усі. У будні працював на власному СТО, а у вихідні, свята — робив музичне свято іншим».
Дружина каже, що найбільшою пам’яттю є розмови про Назара. Навіть з Львівщини люди, яким колись ремонтував машину, дзвонили, щоб висловити свої співчуття.
«Я не подавала петицію про присвоєння Героя України. Вважаю це приниженням для загиблого. Вони всі Герої, але всі мають різні відзнаки. Є такі, яким за день вдалося знищити більше ворога, ніж комусь за місяці. Я гордилася ним і раніше, і ніяка відзнака чи нагорода не поверне мені чоловіка. У мене життя зупинилося. Нічого не приносить задоволення. Колись сімейні вечері з його улюбленою домашньою піцою, спагеті з м’ясом чи домашніми пельменями. Вдома завжди була чистота, як в операційній. А зараз не до цього. Пів року після його смерті я зробила біля серця тату зі словами з його записки (навіть його почерком. — Авт.) «Завжди відчуваю твоє тепло» і «Г.Н.С.» (перші букви прізвища ім’я та по батькові).
Також хотіла більше говорити йому теплих слів, але я це показувала вчинками, а він вмів ще й завжди наголосити».
Назарій Гецко («Вишня») загинув на Запорізькому напрямку 15 лютого 2023 року. Похований у селі Перевозець Войнилівської громади на Івано-Франківщині.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
