Сьогодні стародавній Галич завмер у мовчазній, глибокій скорботі. Місто, яке пам’ятає століття нашої історії, провело в останню земну дорогу того, хто цю історію писав власною кров’ю, – свого вірного сина, старшого солдата Віктора Івановича Чайківського.
11 червня 2026 року стало днем, коли локальний біль однієї родини знову відгукнувся в серці кожного з нас. Рідні, бойові побратими, друзі та сотні містян зібралися разом, щоб просто подякувати. Траурна процесія розпочалася від Народного дому і під звуки тихої молитви рушила до церкви Різдва Христового. Під її величними склепіннями священники Галицького деканату УГКЦ відспівали воїна, підносячи прохання про спокій його душі туди, де вже немає війни.
Віктор Чайківський народився 12 квітня 1978 року на Закарпатті, у селі Заріччя, але його дитинство, юність і перші мрії назавжди пов'язані з Галичем. Тут він закінчив школу, звідси рушив здобувати вищу освіту до Чернігова. Символічно, що за фахом Віктор був учителем історії – він добре розумів ціну української свободи і те, чому за неї доводиться боротися століттями.
У Чернігові він зустрів кохання, створив сім'ю, там народився його найбільший скарб – донечка Анна. Згодом життя повернуло його до рідного краю: Віктор працював на підприємстві «Даноша» у Галичі, останні роки мешкав у Калуші. Ті, хто знав його близько, згадують: Віктор неймовірно любив спорт, особливо футбол, мав легку вдачу, був чуйним, добрим і дуже любив саме життя.
Але коли ворог прийшов відбирати це життя у його країни та його дитини, історик за освітою став воїном за покликанням серця. 20 червня 2025 року він став до лав захисників. Як інспектор прикордонної служби та оператор протитанкових комплексів, Віктор тримав оборону на одному з найважчих напрямків.
Його останній бій відбувся 22 травня 2026 року поблизу села Артільне на Куп'янському напрямку Харківщини. Вірний присязі, своїм побратимам і кожному міліметру рідної землі, Віктор Чайківський загинув, зупиняючи ворога.
Галицька земля прийняла свого Героя під тужливі трикратні залпи військового салюту та звуки Державного Гімну – останні почесті від держави, яку він закрив собою.
Жодні слова не здатні загоїти рану в серці доньки, родини та близьких. Ми можемо лише розділити цей невимовний біль і пообіцяти: пам’ять про Віктора не згасне. Він не просто увійшов у підручники історії, яку колись вивчав, – він сам став цією Історією.
Глибокі співчуття родині. Світлий спокій душі воїна. Вічна і щира пам’ять нашому Захиснику.
Більше фото на сторінці Галицької міської територіальної громади у ФБ
