Дар’я Базовод родом із Херсонщини. Через повномасштабне вторгнення росії на територію України дівчина із сім’єю переїхала в Хмельницьку область.
Сьогодні херсонка навчається у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника в Івано-Франківську.
Про життя та виїзд з окупації, спогади про рідний дім та злочини росіян, Дар’я Базовод розповіла журналістці Фіртки.
До повномасштабного вторгнення Дар’я проживала у селі Республіканець Бериславського району, що на Херсонщині.
«23 лютого 2022 року я збиралася в школу, приготувала речі та зошит для домашньої роботи. Я тоді навчалася в дев’ятому класі. 24 лютого ми мали вийти з карантину, та, на жаль, цього не трапилось.
Зранку я не прокинулася вчасно. Утім, тоді ніяких фраз на кшталт “війна розпочалася” у нас не було. Я встала о 8 годині, ми вже чули якусь «заворушку», а дехто о 5 ранку чув автоматні черги. Згодом, десь далеко — вибухи.
Пригадую, нам привезли хліб, прийшли мамині куми, страху особливого в нас не було. Ми наче й не очікували, але десь глибоко всередині були готові.
Я пам’ятаю, що спитала тоді: “Мамо, а воду в підвал спускатимемо?”», — ділиться студентка.
фото з Telegram-каналу “Новини Бериславського району”
Воду у підвал таки спустили, продовжує дівчина. І додає — та вода простояла там аж до деокупації.
«У нас літало, бувало, що наші били по росіянах, але цивільні не страждали.
Вже як деокупували, в перші ж дні з лівого берега полетіли снаряди на сусідні села, там через річку від 5 до 12 кілометрів по берегу долітало за лічені секунди.
Проте нам було головне, що там були наші. Військові також попереджали та казали виїжджати. Ми не слухали, ми вірили в їхню силу.
Були обстріли за селом і снаряди літали в нас над головами, але за неповних вісім місяців в окупації нервова система стає не сталева, а залізобетонна.
Перший серйозний приліт стався 3 грудня 2022 року, тоді загинула людина, друг сім’ї мого дядька, його дружина отримала травми. Це трапилося на сусідній вулиці від нас. Стріляли з танку, влучили в дім, який просто розсипався. Чоловік тоді стояв на порозі й одразу загинув, дружину поранило та засипало уламками.
Ще був дід в літній кухні, він єдиний, хто залишився живим. Сусідні дома порозбивали. На ранок виїхало майже все село, при тому, що в окупацію небагато людей виїжджали. А ми знову сказали, що залишаємося.
Тиждень життя з 3 по 9 березня минув, як у тумані. Пам’ятаю лише, як спускалися в підвал, як літали снаряди й поки він летить, думала чи не наш будинок зруйнують наступним.
Наш підвал — єдине більш-менш безпечне місце, але там були плити. Якби вони обсипалися, нас би не встигли витягти.
Щоразу, коли ми туди спускалися, я брала з собою всіх своїх домашніх тварин. Вони себе доволі спокійно поводили та кожен раз залазили мені в куртку та сиділи, поки не закінчиться обстріл. Світла не було».
фото з Telegram-каналу “Новини Бериславського району”
У розмові Дар’я пригадала, як зателефонував хресний та запропонував забрати їх в Естонію.
«Згодом ми вийшли з підвалу, перетелефонувати родичам. Щоб спіймати нормальний зв’язок, треба було йти на трасу, яку контролювали росіяни. Почалися сильні обстріли. Тоді українські військові забрали нас у свій бліндаж.
Проте, ми й далі хотіли залишатися у своєму домі й з тими людьми, які ще залишалися у селищі. Потім хресний приїхав, у нас вже були складені речі, він пропонував їхати в Естонію, але ми не захотіли.
Ми хотіли залишитися в Україні, щоб не сталося. Й досі хочемо. Ні я, ні мої рідні люди не плануємо жити або працювати за кордоном взагалі, ми занадто любимо цю країну. До 2022 року в думках такого не було, і зараз немає».
За словами Дар’ї, приліт в їхній будинок відбувся через рік, як вони виїхали з Херсонщини.
«Тоді прилетіло в дах. Не повірите, але мені це снилося за декілька днів.
Згодом побачила фото нашого будинку, а там все, що було в моєму сні. І це страшно. А потім, у кінці травня, прилетів снаряд, який спалив усе».
Згодом дівчині і її сім’ї довелося зіштовхнутися з росіянами особисто.
«Перший раз побачила їх у метрі від себе, коли відбувся перший обшук, який був навесні. Я почула, що по вулиці їде якась дуже важка техніка, вийшла з двору і побачила, що з усіх сторін до нас їдуть БТР і воєнні машини.
Вони вийшли з машин, і до мене на зустріч йшли людей десять з автоматами та білими пов’язками. Я стояла біля воріт і ніби застигла, але вже не боялася, мені вже було все одно.
То був не перший місяць окупації і я була готова навіть до того, що живою я з неї не вийду. Вони шукали зброю, зайшли у двір, обійшли всі місця та перевірили все, потім пішли в будинок.
Перевіряли документи. Чомусь на моєму паспорті один з них зупинився найдовше і сказав, що не бачив ніколи таких документів. Вони говорили російською, а ми з ними — суржиком, деякі не розуміли української й перепитували по декілька разів».
Дар’я Базовод каже, через окупацію життя ніби зупинилося.
«В окупації мені здавалося, що життя зупинилось. Я більше не ходила в школу, хоча мої однолітки закінчували її в той час. Не було інтернету та зв’язку, я не сиділа в соціальних мережах, не публікувала ніякі фото.
По телевізору бачили російські канали, через які нам намагалися промити мозок, але в них нічого не вийшло. Українського зв’язку не стало десь в травні і його довго не було взагалі.
Потім нам привезли якісь дуже дивні сім-карти, начебто російські, але я впевнена, що вони призначалися для окупованих територій і точно прослуховувалися. Це був єдиний засіб зв’язку між селами й так ми могли писати родичам, що живі.
Мій найяскравіший спогад — це повідомлення, які я писала своїм друзям в сусіднє село, з маминого телефону, адже одразу сказала, що цей непотріб у свій — не вставлю.
У кожному повідомленні ми писали про обставини, самопочуття і що відбувається, в кінці обов’язково наш прапор і “Слава Україні”.
Якби при обшуку знайшли цей телефон, то я б вже це не розповідала… Проте, ми дуже добре навчилися ховати всю техніку, яка в нас була».
Студентка ПНУ ділиться, підрив Каховської ГЕС став для неї болючим моментом, адже неодноразово там бувала.
«З моїх спогадів це місце, яке ми завжди проїжджали, коли їхали з Херсону від родичів і дзвонили додому сказати, що скоро будемо. Коли її підірвали я вже пів року як виїхала і жила в Хмельницькій області.
Шоку вже не було, оскільки, в окупації постійно чули їхні погрози підірвати ГЕС. Був лише жах.
На лівому березі в мене залишилася сестра, яка прислала відео, як сидить на острівку суші й бачить, як все повільно йде під воду, тонуть собаки, яких не відв’язали, будинки зникають з поля зору.
В інших родичів, які виїхали з окупації будинок затопило до самого даху і все нажите просто потонуло.
Сотні людей, тварин загинули й просто пливли по Дніпру в море. Я вже ніколи після цього не покупаюся у своєму морі, просто не зможу».
фото з Telegram-каналу “Новини Бериславського району”
«Ми не намагалися виїхати. У перший день, коли я, до речі, проспала вторгнення ми вирішили, що нікуди не їдемо, адже це наш дім, і ми тут господарі, а не вони.
Збиралися чекати там перемогу, в нас було дуже багато тварин: котики, собачки, яких ми не хотіли залишати. До нас завжди сходилися тварини, бо відчували, що ми їх не образимо.
Правда, також ще бабуся не хотіла їхати, бо прожила все життя в Херсонській області, і для неї це єдиний дім.
У Хмельницькій області вона зовсім не відчуває себе, як вдома і навіть зараз говорить: “Я хочу додому, назад у Республіканець, от би подзвонили та сказали, що ми можемо повернутися”.
Беззаконня росіян теперішня студентка Прикарпатського національного університету бачила на власні очі.
«Злочини я чула та бачила на власні очі. У перші ж дні нам дзвонили родичі з Олешківського району, де йшли запеклі бої. Сестра сказала, що росіяни розстріляли двох цивільних, які бігли додому.
Коли рашисти прийшли до нас, то робили все, що їм хотілося. Під час обшуків просто забирали речі, а саме телефони, техніку, знущалися з цивільних, вишукували колишніх військових, по-звірськи били їх.
Вивозили в степ, і кидали там побиту людину, аби вона доповзала додому. Одного чоловіка, який показав яскраву проукраїнську позицію — викрикнув всім відомі гасла в центрі села, забрали. На жаль, він вже понад два роки вважається безвісти зниклим.
Ще пригадую, коли росіяни втікали, бо на «п’яти наступали» наші військові, то брали все, що бачили. Жарти про чайники та унітази — не жарти, а реалії нашого тодішнього життя. Також крали газові балони, ліжка, меблі та інші речі».
Дар’я Базовод каже, не знала, коли деокупували село.
«Перед 10-м листопада, хоча всі новини пишуть, що це відбулося 11, ми ходили кілька днів і вже знали, що наші близько. Кацапи вже втекли з нашого села й ми були сірою зоною. Тоді дихалося вільно. Ми думали, що весь жах вже скінчився.
У той день машина з військовими заїхала до нас і покаталася по верхнім вулицям, там сиділа також жінка з мого села. Вони їхали, махали прапором і кричали: “Слава Україні” — і це було так голосно, що чули на іншому кінці села. Але ми були в будинку і пропустили цей момент.
Через декілька годин прийшла мамина найкраща подруга і сказала: «Нас звільнили!». Всередині все застигло, описати це словами неможливо.
Радість, то коли купив гарні речі на акції, а то була не радість. І навіть не щастя, то якісь такі емоції, яких немає в жодних словниках світу. Всі думали, що це кінець стражданням. Але, на жаль, ми помилялися, ба більше — сильно».
Сьогодні Дар’я Базовод навчається в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника.
«Я вступила в Прикарпатський університет імені Василя Стефаника. Обрала місто “пальцем в небо” та довірилася власній інтуїції. До подання документів не була тут ні разу, тепер в захваті і від міста, і від людей.
Є ті, які підтримують та кажуть, що раді моєму приїзду. Це гарне, естетичне, українськомовне місто, а це для мене надзвичайно важливо тепер. Подобається затишність, компактність та спокій. Ще окреме місце займає місцева говірка, мені дуже до вподоби.
Додому вже не хочу, нехай пробачать односельці й всі херсонці — фізично та морально вже немає там мені місця.
Минуле життя стерто та зламано, його більше не існує через росіян. Тут почалося нове, в Івано-Франківську моє навчання, майбутня професія, тому так, він може стати моїм домом.
Взагалі мені надзвичайно подобаються західні регіони України, тутешні краєвиди, люди, діалект. Плани на майбутнє важко промалювати, адже думати про завтрашній день зараз, в принципі, важко. Але з основного — це рухатися далі в журналістиці, допомагати та бути гідною громадянкою цієї країни.
Хотіла б більше допомагати армії, бути в майбутньому орієнтиром для тих, хто потрапив в таку ж ситуацію і не опустити руки. Цього точно не потрібно робити.
Часто чую, що в цієї країни немає майбутнього, але я в це не вірю, бо поки ми є — перемога за нами!».
